По всьому світу вибухнула інформаційна війна. Лінії фронту пролягли між тими урядами, які вважають вільний потік інформації одним із фундаментальних прав людини, і тими, для кого офіційний контроль за інформацією є прерогативою суверенітету. Суперечка точиться на інституційному рівні в таких організаціях, як Міжнародна спілка телекомунікацій (International Telecommunications Union – ITU) і щодня в таких країнах, як Сирія.

Соціолог Філіп Н. Говард (Philip N. Howard) нещодавно вжив термін «нова холодна війна», щоби схарактеризувати «битви між телеканалами й новоявленими соціальними медіа, що мають зовсім різні підходи до підготовки новин, до власності та цензури».

Мовлення потребує значного фінансування, воно централізованіше й, отже, сприйнятливіше до державного контролю. Соціальні ж медіа, навпаки, перетворюють будь-кого з мобільним телефоном на потенційного мобільного спостерігача за діями чи лиходійством уряду, які важко замовчати, не відімкнувши повністю інтернет.

Оглядаючи боротьбу між телеканалами та соціальними медіа в Росії, Сирії й Саудівській Аравії, Говард доходить висновку, що, попри різні культури у сфері медіа, всі три уряди потужно підтримують мовлення, контрольоване державою.

Ця внутрішньомедійна боротьба цікава й важлива. Те, яким чином поширюється інформація, відображає, на його думку, концепцію, якими мають бути стосунки між суспільством та державою.

Однак ще глибша розбіжність, яка стосується основоположної проблеми – хто в першу чергу володіє інформацією? У січні 2010 року Держсекретар США Гілларі Клінтон проголосила: Сполучені Штати «відстоюють єдиний інтернет, у якому все людство має рівний доступ до інформації та ідей». Вона пов’язала цю позицію не тільки з Першою поправкою до Конституції США, що захищає свободу слова та свободу преси, а й із Загальною декларацією прав людини, з її принципом, що всі люди мають право на «свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Рішучість багатьох урядів створити «електронні бар’єри», щоб заблокувати зусилля громадян отримати доступ до повного ресурсу інтернету, означає, за її словами, що «над нашим світом опускається нова інформаційна завіса».

Ще масштабніша боротьба розгортається в багатьох площинах, зокрема в Міжнародній спілці телекомунікацій (МСТ), яка у грудні збере в Дубаї 190 країн світу, щоб оновити міжнародну угоду з телекомунікацій, вперше ухвалену 1988 року. Чимало її подробиць мають суто технічний характер і пов’язані з маршрутизацією, та уряди різних країн представили пропозиції про внесення поправок до угоди, які включають положення, спрямовані на сприяння державній цензурі в інтернеті.

Президент Росії Володимир Путін відверто висловив бажання використовувати МСТ для «встановлення міжнародного контролю» над інтернетом, замінивши тим самим чинні домовленості, які залишають управління ним у руках приватних груп – таких як інтернет-корпорація з присвоєння імен та номерів (The Internet Corporation for Assigned Names and Numbers) і Спеціальна інженерна інтернет-група ((The Internet Engineering Task Force).

США ніколи не підпишуть угоди, що докорінно змінила би механізми управління інтернетом. Але річ у тім, що чимало урядів намагатимуться використовувати договірний процес для збільшення спроможностей контролювати інформацію, до якої їхні громадяни можуть отримати доступ.

Уряди досить часто зосереджуються передусім на блокуванні інформації про те, що вони чинять. Наприклад, після того, як сирійський уряд почав стріляти в протестувальників, одним із його перших кроків стало вигнання з країни всіх закордонних журналістів. Декілька тижнів тому уряд Таджикистану заблокував YouTube і, згідно з повідомленнями, закрив мережі зв’язку у віддаленому регіоні, де урядові війська билися проти опозиційного угруповання. Напередодні Олімпійських ігор 2008 року китайський уряд, влаштувавши погром учасникам руху протесту, заборонив усім закордонним журналістам в’їзд до Тибету.

Тепер ця більш традиційна тактика може доповнюватися новими засобами дезінформації. Для тих, хто пильно спостерігає за сирійським конфліктом, відстежування ключових репортерів і представників опозиції на Twitter справляє враження сюрреалістичного досвіду.

Два тижні тому Усама Монаджед (Ausama Monajed) – сирійський стратегічний консультант із комунікацій, котрий надсилає безперервний потік інформації та лінки до матеріалів про опозиційну діяльність, раптом почав надсилати проурядову пропаганду. Саудівський супутниковий канал новин Al Arabiya також повідомив, що його Twitter хакнула «Електронна сирійська армія» (Electronic Syrian Army) – тіньова група, що радше за все складається з позаштатних оперативників, які спираються на пряму чи опосередковану підтримку дамаського уряду. Але одна справа читати про досконалі можливості кібервійни й зовсім інша – побачити онлайн знайомих людей або сайти, які раптово хакнули.

У багатьох виявах інформаційних воєн, що тривають і набирають обертів, силам, що відстоюють свободу інформації, потрібна нова зброя. Заборона урядом діяльності журналістів чи блокування новин та соціальних сайтів, які раніше дозволялися, має саме по собі розцінюватися як рання ознака кризи, що заслуговує на увагу міжнародного співтовариства. Презумпцією невинуватості слід вважати те, що уряди, яким нема чого приховувати, нічого не втрачають, дозволяючи своїм громадянам і міжнародно визнаним медіа повідомляти про їхні дії.

Щоби презумпція була кусючою, її потрібно включити в міжнародну торгівлю та інвестиційні угоди. Уявіть, якщо Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та регіональні банки розвитку припинять фінансувати уряд, щойно він опустить інформаційну завісу. Припустімо, що іноземні інвестори підпишуть угоди, які передбачають, що видворення чи заборона діяльності закордонних журналістів або масштабне блокування доступу до міжнародних джерел новин і соціальних медіа – це ознака політичного ризику, достатня для того, щоб інвестор призупинив виконання своїх договірних зобов’язань.

Американці кажуть, що найкращий дезінфікуючий засіб – це сонячне світло. Доступ громадян до інформації – ключовий інструмент спонукання урядів до відповідальності. Урядові зусилля з маніпулювання інформацією або блокування її слід сприймати як зловживання владою, що прикриває багато інших зловживань.

Автор: Енн-Мері Слотер (Anne-Marie Slaughter), колишній директор Відділу стратегічного планування Держдепартаменті США (2009–2011 рр.), професор політології та міжнародних відносин у Прінстонському університеті.

Джерело: IPI (републікація з Project Syndicate, 2012 www.project-syndicate.org).

Думки, висловлені у цій статті, належать автору й не обов’язково відображають погляд Міжнародного інституту преси (IPI).

Переклад: Аркадій Сидорук