Сергій Каразій двадцять років працює в київському бюро інформаційної агенції Reuters, повідомляючи світові новини, а також у разі потреби організовуючи прямі трансляції важливих подій з України. За цей час він також побував у багатьох місцях збройних конфліктів – у Боснії, Косово, Белграді, Чечні, Афганістані, Іраку тощо. Не втратити голову, не піддатись емоціям, зуміти розповісти історію тоді, коли навколо тебе свистять кулі – особливе мистецтво, яке він почав опановувати ще під час розпаду Радянського Союзу, знімаючи штурм вільнюської телевежі. Про свій екстремальний досвід журналіст говорить спокійно, констатуючи, що було страшно й важко, а без спеціальної підготовки їхати на війну – це взагалі самогубство. На жаль, навіть підготовка не дає гарантії виживання: щороку, висвітлюючи війни та масові заворушення, гинуть десятки журналістів. 2003 року, коли Сергій Каразій був одним із дев’яти українських журналістів, що працювали в Іраку, від пострілу танкової гармати загинув його товариш і колега по Reuters Тарас Процюк.

Відеожурналістові Reuters необхідно вміти робити самотужки практично все – від вибору теми історії до створення готового сюжету з власноруч відзнятого відеоряду. Такою є тенденція в мінливому світі медіа, якому тепер задають темп соціальні мережі. Принципи й стандарти журналістики, втім, залишаються незмінними, як і важливість їх знання й розуміння. Частину своїх знань пан Каразій передав студентам Школи журналістики Українського католицького університету. Після майстер-класу «Специфіка роботи телевізійного репортера» говоримо про вплив духу часу на журналістику й про уроки, які наш гість виніс із гарячих точок.

Пане Сергію, ви працюєте в телевізійній журналістиці понад два десятиліття. Яких найсуттєвіших змін за цей час зазнало телебачення й вимоги до роботи телевізійного репортера?

Вимоги до контенту практично не змінилися. Те, що ми бачимо на екрані сьогодні, не відрізняється суттєво від того, що бачили на початку 90-х. Проте змінилися технології. На початку 90-х ми знімали на касети великими камерами, а для того, щоб передати матеріал, використовували супутникові «тарілки». Це був процес дорогий, повільний і ризикований – матеріал треба було довести до пункту, де є така «тарілка», а ще не забути перед тим замовити супутниковий зв’язок. Щоби змонтувати матеріал, потрібен був монтажний комплекс вартістю близько півсотні тисяч доларів.

Тепер усе набагато мобільніше, швидше й дешевше. Монтаж робиться на тисячодоларовому ноутбуку в програмі, яка коштує доларів п’ятьсот-шістсот. Так само зменшилася вартість камер та іншого обладнання, легшими й дешевшими стали способи передавання інформації – інтернет доступний скрізь і за невеликі гроші. Унаслідок цього витрати на виробництво телепродукту за два десятиліття зменшились у десять – двадцять разів. Воно доступне вже не лише великим телекомпаніям – будь-яка людина, маючи простеньку камеру, але розуміючи, що і як треба робити, може знімати власні репортажі й публікувати в інтернеті.

Як ці процеси позначилися на якості телевізійного контенту?

Зміна технологій призвела до зростання конкуренції: якщо раніше у світі був десяток провідних телеканалів, то тепер їх сотні, й кожен робить власний телепродукт. На загальний рівень якості контенту це чинить переважно не дуже добрий вплив: якщо в минулому на підготовку хвилини матеріалу йшла година-дві роботи, то тепер такої розкоші дозволити собі не може ніхто. Адже за той час, поки ми робитимемо красивий професійний сюжет, у мережі з’явиться десяток менш красивих і професійних, але набагато оперативніших, завдяки яким наша новина перестане бути новиною. Отже, найбільший виклик для професійного телебачення сьогодні – бути настільки швидким, щоб конкурувати з YouTube, з людьми, які знімають на вулиці мобільним телефоном і відразу кидають відео в інтернет. Але при цьому зберегти якість і професійні стандарти.

Іще одна тенденція, за якою, думаю, майбутнє тележурналістики, – зростання кількості й доступності прямих ефірів. Якщо раніше вони були дорогими й вимагали громіздкого обладнання, нині завдяки новим технологіям пряме включення здешевилося в рази й стало набагато більш доступним. Це дозволяє нам показувати в прямому ефірі набагато більше речей. У майбутньому, думаю, можна буде просто дивитися, що відбувається у світі в конкретний момент, і вибирати, що саме хочеш бачити.

Ви маєте багатий досвід співпраці з різними міжнародними медіа, серед яких CNN, ARF, NBC, Reuters. У чому головні відмінності між роботою для телеканалу та інформаційної агенції?

На початку своєї кар’єри я співпрацював як стрингер із низкою телеканалів, але з 1992 року працюю лише для Reuters. Інформаційна агенція має певні стандарти, які відрізняються від тих, що встановлює інформаційна служба будь-якого телеканалу. Матеріал має бути більш універсальним, таким, щоб його могли використовувати різні телеканали, а тепер ще й онлайн-видання. Отже, він повинен ураховувати вимоги певних інформаційних ринків і бути збалансованим, відповідати засадничим вимогам журналістики. В той самий час його треба робити дуже швидко, адже з появою соціальних мереж і YouTube швидкість подання інформації стала ключовою вимогою. Мусимо змагатися в оперативності з інтернетом. До того ж, напевно, в нас жорсткіші вимоги до точності викладеної інформації.

У чому переваги й недоліки роботи за західними стандартами в українських реаліях?

Думаю, недоліків немає. Якщо ти стараєшся дотримуватися досить високих стандартів, це в будь-якому разі є перевагою. Висока планка завжди окуповується. Можливо, часом це вимагає трохи більше роботи, пов’язаної з необхідністю перевірити інформацію, але й продукт виходить якіснішим. Reuters – це агенція з понад 150-річною історією, для якої вкрай важливо, щоб її інформації довіряли. Я можу помилитися раз чи двічі, але якщо помилятимусь регулярно, мене звільнять.

Від самого початку своєї кар’єри ви співпрацювали з іноземними ЗМІ. Яким чином вам удалося відразу вийти на необхідний для цього рівень професійності?

У журналістику я прийшов майже випадково. В середині 80-х, іще навчаючись у школі, я мріяв подорожувати світом, що в Радянському Союзі було не так легко. Однією з небагатьох можливостей було стати дипломатом, однак вступити на факультет міжнародних відносин було нереально: за тих часів навіть для того, щоб подати туди документи на вступ, потрібна була рекомендація першого секретаря обласного комітету партії. Мої батьки не мали зв’язків, які дозволили б отримати таку рекомендацію. Проте я був комсомольцем і міг отримати рекомендацію від міської комсомольської організації на факультет міжнародної економіки, що також давав певну перспективу побачити світ.

Я вступив на факультет міжнародної економіки Університету дружби народів імені Патріса Лумумби в Москві. Це був цікавий університет, навчання в якому дуже багато мені дало для розширення світогляду, адже зі мною вчилося дуже багато іноземців із країн, що співпрацювали з СРСР, від Афганістану до Колумбії. Мій перший сусід по кімнаті в гуртожитку був із Ямайки, і спілкування з ним дало мені хорошу практику розмовної англійської. Крім того, навчання там допомогло мені зрозуміти, що економіка – це не моє, тому я перевівся на історичний факультет. Спершу було цікаво, але за рік я зрозумів, що сидіння в архівах, мабуть, теж не моє.

Був кінець 80-х, почав розпадатися Радянський Союз. В Україні відбувалося багато цікавих речей: Гельсінська спілка, Народний рух за перебудову… Майже всі в нашому студентському середовищі займалися політикою, й те, що відбувалося, дуже нас захоплювало. Ми бачили, що світ міняється, бачили якусь перспективу, вперше почувалися частиною живої історії.

Серед моїх друзів були студенти факультету журналістики. Я вирішив спробувати щось написати. Дуже радий, що тоді не було інтернету, тому мої перші статті ніхто не прочитає й не сміятиметься з того, що я тоді писав. Так я зрозумів, що я не «писатель». Вирішив спробувати радіо. Тоді виникло радіо «Эхо Москвы», і я працював трошки для нього, а трошки для «Радіо Свобода». Це були репортерські матеріали про те, що відбувалося в Україні – не дуже професійні, на ентузіазмі, без претензії на отримання гонорару. Але це сподобалося мені вже набагато більше, і я зрозумів, що журналістика – те, чим я хочу займатися.

А тим часом київські друзі передали мені в Москву відеокасети VHS із проханням посприяти розповсюдженню інформації про те, що відбувається в Україні, за межами Радянського Союзу. СРСР залишався дуже закритою країною, і навіть у його межах існували великі перешкоди для поширення новин. Я вставив касету й онімів: п’ятдесят тисяч людей у центрі Києва під синьо-жовтими прапорами, які ще вчора асоціювались із «буржуазним націоналізмом» та загрожували тюрмою!

Я почав шукати, хто би міг це показати. Відкрив довідник Yellow pages і почав обдзвонювати іноземні телекомпанії, пропонуючи їм відеозапис. На американському каналі CBS попросили привезти касету, запис їх зацікавив, і вони запропонували подальшу співпрацю. Так ми знайшли спосіб передавати новини за межі СРСР і зрозуміли, що за це навіть можуть платити. Налагодили співпрацю з кількома телекомпаніями. Історії траплялися майже детективні, адже КДБ залишалося серйозною організацією, якої був сенс стерегтися. Якби я відкрито приходив до бюро західних телекомпаній із касетами, мене б заарештували, тому я, наприклад, непомітно передавав касету дружині кореспондента в метро.

Як ви перейшли від постачання західних телекомпаній відеосюжетами до їх самостійного виробництва?

Коли продюсери й журналісти дивилися наші записи, вони казали нам, мовляв, хороші у вас матеріали, але якби ще більше великих планів, емоцій, якби показати тут це, а там те… Завдяки цьому аналізу я почав розуміти, чого вони вимагають від телерепортера, й мені захотілося знімати самому.

За тогочасними правилами іноземцям, які працювали в Радянському Союзі, була необхідна віза навіть не до країни, а до конкретних міст. Якщо іноземний журналіст мав дозвіл на перебування в Москві, він не міг поїхати до Тбілісі. Тоді виникло багато стрингерів – людей із громадянством СРСР, які знімали для іноземних телекомпаній у місцях, куди їхніх кореспондентів не пускали. Почався просто шалений період. Моє перше відрядження було до Вільнюса. Ми приїхали туди буквально за кілька годин до того, як танки почали штурмувати телевежу. Тоді я вперше побачив стрілянину, поранених, убитих. Далі були Карабах, Південна й Північна Осетія, були практично всі збройні конфлікти, що відбувалися на території Радянського Союзу, який розпадався. Це був величезний досвід, на якому я навчився досить швидко, звісно, не без набивання власних ґуль. 1991 року почалася моя співпраця з Reuters, а наступного року відкрилося бюро в Києві. Це було перше повноцінне бюро іноземної медіакомпанії в столиці незалежної України.

Якими є обов’язки продюсера Reuters?

За ці двадцять років формат, у якому ми працюємо, дещо змінився. Раніше ми мали окремих операторів і продюсерів. Я починав як оператор, потім здебільшого працював як продюсер. Але тепер ми разом із усім світом переходимо на схему, коли людина все може робити сама. Тож тепер я – відеожурналіст. Це означає, що я придумую, що робити, – звичайно, порадившись із редактором, – знімаю, пишу, виправляю й монтую відеоісторію. Якщо десь відбуваються важливі події, висвітлення яких вимагає роботи багатьох людей, ми їдемо туди й працюємо великою командою. Наприклад, коли була Помаранчева революція, крім українського бюро тут працювали колеги з Грузії, Росії та Польщі. Коли все спокійно, може працювати одна людина.

Ви багато працювали в гарячих точках. Як телевізійний журналіст має поводитися в екстремальних умовах?

До зони збройного конфлікту чи на війну люди мають їхати підготовленими. Вони повинні мати елементарні знання про те, як надати першу медичну допомогу, як поводитися під час обстрілу, на території, де працюють снайпери або відбуваються масові заворушення. Це дуже серйозна підготовка, яку обов’язково проходять журналісти великих міжнародних медіакомпаній. Але вона не дає гарантій, що з вами нічого не трапиться.

Їхати на війну без підготовки – дуже велика безвідповідальність як самого репортера, так і його роботодавця або редактора, який його туди посилає. Коли 1995-го агенція Reuters відправила мене до Британії на спеціальний тижневий тренінг із роботи на війні, які проводили колишні військові та спецназівці, я зрозумів, скільки всього не знав. На початку 90-х ми вчилися на власних помилках, і нам просто пощастило залишитися живими, не розуміючи важливих речей і нехтуючи безпекою. На жаль, виживають не всі – навіть попри підготовку ми втратили багатьох товаришів.

Як війна вплинула на вас в емоційному плані? Чи вдавалося вам залишатися безстороннім, висвітлюючи людські трагедії?

Це дуже, дуже важко. Не можна не переживати того, що ти бачиш на війні, й це, звісно, завдає кожному психологічних травм. Я знаю людей із набагато більшим досвідом за мій, які десятки років працювали у значно небезпечніших місцях, ніж я, наприклад, в Африці. Або, як мої балканські друзі, мусили висвітлювати війну, що відбувалася в них удома. Неможливо передати, що відчуває людина, знімаючи, як на її рідне місто падають бомби. Я ж завжди повертався з війни в Україну, де війни, на щастя, не було. Та однаково були поїздки, після яких довго снилися кошмари.

Відстороненим бути неможливо. Якщо ти як робот фіксуватимеш те, що бачиш, тобі, можливо, буде спокійніше, але хорошим журналістом ти не будеш. Адже журналіст повинен передавати не тільки факти, а ще й емоції. З іншого боку, є велика загроза стати заангажованим, стати на чийсь бік. Я знаю журналістів, які повністю ставали на один бік, й те, що вони робили, переставало бути журналістикою – вони ставали учасниками конфлікту, долучалися до його сторони. На початку кар’єри я був близький до того, щоб припуститися такої помилки. Наприклад, коли висвітлював грузино-абхазький конфлікт 1992 року. Спочатку ти завжди працюєш на одній стороні, адже ти не можеш щодня переходити лінію фронту й дивитися на конфлікт із обох сторін. Ти бачиш людей, які пояснюють, що борються за свою незалежність, і бачиш, як їх обстрілюють. Починаєш відчувати нормальну симпатію до цих людей, звичайних селян. Вони також починають тобі довіряти, брати тебе з собою на якісь операції, сприймають тебе як друга. А тоді настає момент, коли тобі треба перетнути лінію фронту. Ти опиняєшся по інший бік, спершу ставишся до тих, хто там, досить насторожено, адже вони вчора стріляли у твоїх друзів. Та за день-два розумієш, що вони – такі самі нормальні люди, які не хочуть воювати. Немає такої війни, в якій з одного боку злі демони, що хочуть усіх пожерти, а з іншого – лагідні світлі ельфи, які від них обороняються. Насправді громадянська війна огидна, обидві сторони в ній роблять страшні речі.

Журналістика в гарячих точках – це суто чоловіча робота? Чи траплялися вам на війні репортери-жінки?

Траплялися, й дуже хороші. Єдине, що жінкам працювати в гарячих точках складніше. Переважно в силу культурної специфіки, наприклад, сприйняття жінки в радикалізованому мусульманському суспільстві. Є місця, куди жінкам просто не можна – небезпечно для життя. Проте бувають ситуації, коли жінка може виконати певне завдання краще за чоловіка саме завдяки своїй статі. Наприклад, була в нас ситуація, коли необхідно було вивезти певні касети з Чечні. Робила це наш продюсер Ніно, дуже приємна грузинка, яку ніхто не став обшукувати. Мене могли роздягнути, але жінку жоден кавказець не стане обшукувати, навіть якщо здогадується, що вона щось ховає.

Де вам комфортніше працювати – в Україні чи за її межами? Якщо за межами, то де було найкраще? 

Мені комфортно працювати там, де журналістів не б’ють. Комфортно в тих країнах, де люди відкриті, де вони радіють, коли їх знімають, і охоче дають інтерв’ю. Наприклад, такими є Грузія й майже всі країни Європи. Україна в цьому плані десь посередині. Хоча все може залежати від ситуації – наприклад, коли в Єгипті відбувалася революція, на адресу журналістів було стільки агресії, що ми боялися вийти з готелю й робили прямі включення з балкона. Та буквально наступного дня по закінченні конфлікту нас знов були скрізь раді бачити.