Щороку 14 червня відзначається День блогера. Цього дня блогери у своїх дописах висловлюють солідарність зі своїми колегами в різних країнах. Традиція такого віртуального святкування була започаткована 2004 року. Як ідеться на сайті InWeDay (International Weblogger’s day), ініціативна належала блогеру на ім’я Ріо Акасака. У 2005 році вже більше ніж 500 блогерів із 43 країн об’єднались і підтримали це свято як символ дружніх зв’язків між блогерами всього світу. (Цей день не варто плутати з Днем блогу, який святкується 31 серпня).

MediaSapiens поцікавився в українських блогерів про основні тенденції в українській блогосфері і поставив такі питання:

1. В якому стані зараз перебуває українська блогосфера, на вашу думку? Наскільки перспективне блогерство в Україні як джерело прибутку?

2. Назвіть, будь ласка, найцікавіші українські блоги, на ваш погляд.

3. Чому ви ведете блог, яка ваша мотивація?

4. Чи може, на ваш погляд, блогосфера замінити журналістику? У чому відмінність функції журналіста та блогера? 

Євген Іхельзон, координатор руху «Ми – європейці», працює у проекті «Я люблю Азію», веде блог на «Українській правді»:

1. Зараз змінилася ситуація в інтернеті в цілому – є соціальні мережі, є блоги, є блогери-колумністи. Це змінило блогосферу і є позитивною тенденцією, в тому сенсі, що ми маємо декілька десятків людей, яких у принципі можна читати. Деякі з них є одночасно і професійними журналістами, і блогерами.

З негативного – у нас немає тематичних блогів. У багатьох країнах блоги діляться за тематикою: політична, спортивна, кулінарна. У нас більшість блогерів пишуть, так би мовити, про все. Я б хотів читати, наприклад, класний український кулінарний блог, чи як правильно користуватися інтернетом, чи як вчити мови. Але можливо ми проскочили цей етап і це вже не потрібно. У нас є люди, які пишуть про подорожі, але немає жодного блогу рівня розділу Travel на сайті ВВС.

Інша вада – суто українська чи слов’янська – в нас блогери не повідомляють інформацію, а описують свої емоції, ставлення до проблеми, це не завжди цікаво. Тобто нам треба рухатися в бік змісту.

Ще хочу зазначити, що особливої різниці між блогом і сторінкою у Facebook на сьогодні немає. Я маю блог на «Українській правді» і акаунт у Facebook. Раніше їхні аудиторії не перетинались, а зараз починають перетинатися. І аудиторія великих сайтів інша за якістю. Людині, яка доносить свою думку, хочеться вступати в діалог. Я вів блоги на «Сегодня», «Українській правді», «Кореспонденті», і я не бачу там у коментарях спроби діалогу. Хоча це цікаво з точки зору масовості аудиторії, бо блог на УП прочитають утричі більше людей ніж тих, хто читає статус на Facebook. Але зараз я б не радив починати заводити блог, бо це все одно перейде у соціальні мережі.

2. Я читаю колонки Віталія Портнікова, блог Богдана Матковського про подорожі , читаю Дениса Казанського, Олександра Володарського, Володимира Нестеренка. З політиків читаю у Facebook Віктора Балогу, який, на мій погляд, з усіх українських депутатів найбільш ясно може висловити думку. Я звичайно читаю багато політиків і депутатів, але більшість із них мають великі проблеми з тим, щоб пояснити, що вони хочуть сказати.

3. У нас немає журналістики опіній, поглядів, немає традиції інтелектуального діалогу з читачем. А для цього блоги й соцмережі є найбільш класною платформою. Що мене особисто мотивує – в мене є ідеї, якими я вважаю за потрібне ділитися. Я не працюю на аудиторію, мене цікавить висловлення власних думок. Якщо вони знаходять відгук – це добре, якщо ні – то я все одно не припиню писати.

4. Якщо ви повідомляєте про щось: наприклад, стали свідком ДТП, зняли на відео, написали у блозі, – це одна справа. Але професійна журналістика інша річ: щоби підготувати професійний матеріал, потрібен тиждень. Блог-платформа не дозволяє правильним чином його показати. У журналі National Geographic людина місяць робить інфографіку, яка займає 5-6 сторінок – тут потрібна заробітна платня, колектив людей. Я підозрюю, що онлайн-ЗМІ стануть такими, які зможуть замінити всі без виключення друковані ЗМІ, а блогосфера як така зіллється з журналістикою поглядів. Усі журналісти і блогери, коли пишуть колонки, будуть працювати в одному секторі, не будуть відрізнятися один від одного. Але коли йтиметься про серйозні матеріали, на політичну, історичну тему, тут буде потрібна кваліфікація.

Денис Казанський (frankensstein), донецький блогер і журналіст:

1. Українська блогосфера зараз перебуває у стані стагнації. Причина в тому, що не з’являються нові постаті, принаймні за останні два роки не з’явилися. Хіба що applecrysis у Луганську, але у масштабах України його ще дуже мало знають. Важко сказати, чому так – ніхто ж не заважає нікому щось дописувати. Можливо, основні ніші зайняті, й люди не бачать сенсу писати. Але коли з’являються цікаві автори, їх завжди приємно читати, і я вважаю, що цікавий блог завжди знайде собі дорогу до слави.

Я не думаю, що соціальні мережі зараз замінили блоги – для когось замінили, для когось ні. Соціальні мережі сконструйовані не таким чином, щоб у них багато писати. У них можна зручно та швидко поділитись інформацією. Але мені важко написати аналітику в Facebook. Тому я вважаю, що блогер може писати в блог, а потім за допомогою соцмереж поширити посилання на запис.

Щодо заробітку, то насправді є українські блогери, які заробляють на життя таким чином – деякі блогери із Західної України, також ми всі знаємо Ігоря Бігдана, а в Росії таких багато. Інтернет-аудиторія за цікавий контент також може платити. Коли були проекти, де ми їздили знімати відео по містах, нам потрібно було обладнання, плюс витрати на дорогу. Я тоді пропонував людям допомогти – і мені подарували класний професійний штатив для фотоапарату, також перераховувати кошти.

Але на серйозному рівні я ніколи не просив людей про таку допомогу, я заробляю на життя, мені було б соромно просити в людей гроші.

2. Мені цікаві блоги, які стосуються політики, громадської діяльності, журналістики. Я із задоволенням читаю блоги bilozerska, reznichenko-d, applecrysis, proctolog. Але таких блогів не вистачає – я хотів би читати про українську політику, про громадське життя більше. Можливо, хотілося б бачити більше компетенції в дописувачів.

3. Висвітлюю ситуацію в Донбасі та намагаюся переконати людей боротися за свої права. Боляче дивитися на те, в якому стані регіон перебуває зараз.

4. Ні, бо це різні речі. Нехай усе залишається на своїх місцях. Різниця в тому, що блогер може не дотримуватися стандартів, давати особисті оцінки, не зважаючи на думку редактора чи на якусь цензуру. З одного боку, блог не відповідає журналістським стандартам і не може бути об’єктивним, а з іншого – він тим і цікавий, бо це особиста думка людини, а не безпристрасна стаття, яка оминає гострі кути.

Микола Малуха, блогер, журналіст, колишній редактор соціальних медіа на порталі Infoporn.org.ua:

1. Українська блогосфера наразі перебуває у кризовому стані. По-перше, Facebook вбиває блогерство. Навіщо писати великі, глибокі тексти, коли можна залишити декілька речень, а то й одне, та отримати визнання у великій кількості лайків, коментарів, шейрів. Люди закидають свої блоги і зосереджують всю активність на Facebook.

По-друге, в Україні, на відміну від Росії, ніхто системно не працював з блогосферою на рівні бізнесів, політиків, громадських організацій, ЗМІ тощо. Тому великих бонусів від блогерства немає. Про можливість заробляти гроші я взагалі мовчу. Єдиний шлях – це перетворювати свій блог на розважальний майданчик, де постять примітивні картинки, оголених жінок та іншій подібний контент. Власне, цим шляхом пішов «великий український блогер» ibigdan. Щодо краудфандингу, я таку практику застовував, коли збирав гроші на матеріал на texty.org.ua. Враховуючи, що «Тексти» мають певну аудиторію, довіру, то все одно не все так райдужно. На один матеріал я зібрав 770 грн, на інший – 880 і на третій – 270 грн. Це є альтернатива, але вона для блогерів, які пишуть для медіа. Саме на блогерські матеріали збирати гроші складно, як на мене, наразі це не для України. Тут мають бути декілька передумов: велика аудиторія блогу, якісна аудиторія, певна експертна спеціалізація блогу. Блог може дати власникові інші капітали – іміджевий, відомість, контакти тощо. Гроші – ні. Це винятки.

Також по українському блогерству сильно вдарив і ще вдарить скандал навколо конкурсу The BOBs. Олена Білозерська по праву перемогла, оскільки не просто активно веде блогерське життя, вона робить це певною мірою на шкоду собі: витрачає час на безкоштовні дописи, які ніхто не оплатить, ризикує особистою свободою через висвітлення певних незручних тем.

Вся ця вакханалія з дискредитації Олени, певно, відіб’є бажання писати те, що думаєш (наріжний камінь блогерства). І тут відповідальність лежить на людині, яка мала би представляти та захищати інтереси Олени. Вважаю помилковим рішенням редакції DW призначити Мустафу Найєма, який має умовне відношення до блогосфери (сторінка на Facebook і персональний акаунт у Twitter ще не роблять блогером). Він повівся на провокацію і рішенням позбавити Олену чесної перемоги нашкодив українській блогосфері, яка й так переживає не кращі часи.

2. Мені подобається Олена Білозерська, люблю читати думки Дмитра Резніченка і не уявляю можливості довідатися про життя на Донбасі без блогу Дениса Казанського. Картинки від pekelny_bulba – унікальний і якісний контент, якого ніде не знайдеш. Такі рубрики, як «гішторія по п’ятницях» від kampfflieger, має стати обов’язковим читвом для всіх, хто хоче розширювати свій кругозір.

3. Останні два роки я не надто активно веду свій блог. Коли працював редактором соціальних медіа на порталі Infoporn.org.ua, то блогерські ідеї реалізовував у рамках своїх посадових обов’язків. Щось подібне робив для видання Texty.org.ua. Наразі мій блог для мене сховище цікавих думок, корисних матеріалів і тем, до яких я обов’язково звертатимуся у майбутньому.

4. Так, українські блогери мали й поки що мають усі шанси конструктивно вплинути на журналістику. По-перше, блогерська публіцистика набагато якісніша, ніж ті колонки, що мені трапляються в українських друкованих і онлайн-виданнях. Я сам неодноразово позичав ідеї та шукав актуальні теми, коли писав свої колонки для онлайн-версії журналу «Український тиждень».

Українські блогери оперативніше реагують і швидше пишуть репортажі/ звіти з різних громадсько-політичних акцій. Їхній фото- і відеоконтент не йде ні в яке порівняння з новинними агенціями (тобто блогери кращі). Мені набагато цікавіше читати репортажі з концертів, зустрічей, презентацій у блогерів, ніж офіціоз у ЗМІ.

Сергій Пішковцій,  блогер, засновник  Inspired.com.ua

1. Я б сказав, що вона уже тривалий час перебуває у підвішеному стані. З одного боку - активний наступ соціальних мереж перетворив блогерів у звичайних користувачів соціалок, де набагато легше і простіше висловлювати свої думки, а з іншого - межа між блогом і ЗМІ розмилася до невпізнаваності, і тепер уже не зовсім ясно, блог перед тобою чи маленьке ЗМІ. Ті блоги, наприклад, які читаю я, цілком можна віднести до останнього: вони працюють за журналістськими стандартами. Українська блогосфера - дуже розрізнена, нецілісна і без яскравих «зірок». Більшість відомих авторів можна перерахувати на пальцях. Щодо джерела прибутку - той, хто мотивується в першу чергу комерційністю блогу, в Україні навряд чи зможе щось із цього витиснути - таких проектів одиниці. Я думаю тут все залежить від тематики блогу, його наповнення, професійності підходу.

2. Назву напевно в першу чергу ті, які читаю чи час від часу відвідую сам. Це Watcher. AIN, окремі блоги на «Українській Правді».

3. Мотивація змінювалася з часом, еволюціонувала, я б сказав. Зараз - це бажання робити цікаве медіа, а не просто блог.

4. Ні, блогосфера ніколи не зможе повністю замінити журналістику, бо що б там не казали, завжди будуть потрібні люди з професійним підходом до справи. Інша справа - що зараз можливість досягнення навичок журналіста фактично знівелювалася і доступна кожному - чим і користуються блогери. Журналістика повинна бути якісною, неупередженою і не жовтою. Блогери ж можуть дозволити собі бути менш затисненими у рамки формату.

Тарас Назарук, студент-журналіст, автор блогу Ровером по Львову:

1. Не впевнений, чи взагалі коли-небудь існувала українська блогосфера. Бо «українська блогосфера» для мене є категорією більше зі світу фізичного – в межах території України. Тільки от блоги виглядають як феномен соціальний, який, до того ж, існує у світі віртуальному. А тому важко міряти блогосферу кордонами й законами. Можна Ігоря Бігдана вважати українським блогером, але він усе одно є частиною Рунету.

Я схиляюся до думки, що ми маємо справу з багатьма блогосферами – не чисельними, але опінієтворчими для певних спільнот, більше чи менше авторитетними у вузьких темах і проблемах. Колись для мене такими були ЖЖ та кілька «стенделоунів», яких єднала любов до нових медіа. Після того, як користувачі ЖЖ активно почали переходити на Facebook, ентузіазм спав і в мене склалося враження, що українські блогери так і не «вистрілили», хоч потенціал, здавалося, був.

Зараз я живу в Польщі, через що не завжди орієнтуюся в останніх тенденціях в Україні, але маю хорошу нагоду порівнювати. Те, чого в нас не сталося, але було наступним кроком в інших країнах, – це комерціалізація блогів. Протягом останніх 2-3 років у польську блогосферу, яка значно більше збігається з фізичними кордонами, прийшли рекламні бюджети. А як прийшли гроші, то почала розвиватися і якість самих блогів. У нас цього не сталося, можливо, через благенькі рекламні бюджети, або ж через те, що блогери не запропонували чогось оригінальнішого, ніж розміщення рекламних банерів чи «постових». До того ж, більшість авторів не мають амбіцій до монетизації своїх блогів, серед яких перший я.

2. Найцікавіших не назву, але можу порадити щось із тих, які останнім часом із задоволенням читаю: alex_shutyuk – про місто як громадський простір, а не гущу 15-поверхових будинків поєднаних 4-смуговими автострадами; Автобусні зупинки – про автобусні зупинки в селах та містечках України, естетика яких щонайменше заслуговує на блог; Рагулі – не потребує представлення.

3. Я веду блог про велокультуру у Львові. Але це тепер трохи фентезі, бо ні мене, ні велокультури у Львові немає. Саме це і можна назвати мотивацією :)

4. Не хотілося б. Але журналісти самі зникнуть, якщо не навчаться дечого в блогерів. Знову ж, про це багато сперечаються в Польщі. Перш за все, амбітний блогер думає більш стратегічно, ніж амбітний журналіст. Амбіція журналіста – очолити видання з гучним іменем. Амбіція блогера – створити гучне ім’я для власного видання. Журналіст працює від зарплати до зарплати і сподівається, що його омине хвиля скорочень. Натомість блогер не має щомісяця однакових заробітків, а тому роздумує про довготермінову перспективу, мислить глобальніше. Блогери ходять по ґрунту, який самі заклали. Тоді як журналісти ступають по чужому ґрунті. А той під ними все більше хитається.

Над опитуванням працювала Марина Дорош