Оцифровані спогади, або Як творити усну історію

Оцифровані спогади, або Як творити усну історію

09:46,
6 Травня 2016
5039

Оцифровані спогади, або Як творити усну історію

09:46,
6 Травня 2016
5039
Оцифровані спогади, або Як творити усну історію
Оцифровані спогади, або Як творити усну історію
Якими є особливості інтерв’ю як методу усної історії і де шукати цікаві архіви зі спогадами очевидців.

Останнім часом дедалі більшої популярності серед дослідників набуває усна історія. Вона стала інструментом пошуку відповідей на питання про те, ким ми є: завдяки інтерв’ю зі свідками й учасниками подій ми не лише заповнюємо білі плями минулого, але й дізнаємося більше про сьогодення.

Наталя Отріщенко — кандидатка наук у сфері методології й методів соціологічних досліджень, дослідниця й координаторка проекту «Міські розповіді» в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів). В ролі інтерв’юерки долучалася до низки міжнародних проектів, серед яких «Регіон, нація та інше» (2012–2014, університет Сент-Галлена, Швейцарія), «Пам'ять про зниклі групи населення» (2012, університет Лунду, Швеція) тощо. На воркшопі в Американському домі в Києві вона розповідала про особливості методу усної історії та давала поради щодо проведення інтерв’ю.

Що таке усна історія

Усна історія як феномен сучасності виникла 60 років тому — її власна історія почалася тоді, коли тисячі американських солдатів поверталися з фронтів Другої світової війни. Вони були свідками тих подій, а їхні спогади стали цінністю для дослідників. «Цей травматичний досвід великої кількості людей позначився на американському суспільстві. Якщо раніше вважалося, що історія — це те, що роблять великі люди, й інтерв’ю варто брати лише у визначних особистостей, то цього разу зацікавив досвід людей, які повернулися з війни. 4050-ті роки XX ст. теоретики усної історії назвали ренесансом спогадів: спогади стали об’єктом дослідження», — каже Наталія Отріщенко. Хоча тривалий час історики критикували усну історію як суб'єктивну, згодом суспільство зрозуміло, що суб’єктивність — перевага усної історії. «Суб’єктивність пам’яті ще не означає, що це погано, — зазначає пані Отріщенко. — Це означає, що ми пам’ятаємо ті речі, які для нас важливі. Це частина нашого “я”».

То що ж таке усна історія? Зазвичай усна історія вважається методом запису свідчень та результатом запису — розповідь свідка, очевидця, людини, яка має спогади про минуле. Порівняно з класичним журналістським інтерв’ю усна історія цікавиться персональними поглядами, згадками й емоціями. Зміст таких інтерв’ю — спогади про минуле, а не коментарі про сучасність. По-друге, інтерв’ю зі свідками тривають довго — інколи дві, три, чотири години, аби оповідач розповів якомога більше фактів зі свого життя.

Результат інтерв’ю — усна історія — стає історичним документом, доступним для громадськості. Однак лише в тому разі, якщо особа, котра дала інтерв’ю, погодиться на його публікацію.

В Україні усна історія з’явилася в 1990-х роках. За цей період було реалізовано декілька проектів. Один із перших — присвячений дослідженню пам’яті про примусову працю цивільного населення окупованої України на території Німеччини під час Другої світової війни. Є й низка інших проектів, зокрема «Усна історія Степової України», видання «Україна XX століття у пам’яті жінок» (про XX століття з погляду жінки), проект «Усна історія української селянської культури 1920–30 рр.». Є також проекти сучасної історії — усна історія Євромайдану. Один із них — «Майдан: усна історія» — реалізується Українським інститутом національної пам’яті. Мета проекту — зібрати відео- та аудіосвідчення, суб’єктивний досвід активістів Євромайдану.

Правила інтерв’ю: як готуватися

Перш ніж розпочинати інтерв’ю, варто розуміти, про що саме буде усна історія, адже залежно від мети виокремлюються два основні види інтерв’ю. По-перше, пише українська дослідниця усної історії Гелінада Грінченко в посібнику «Усна історія: Методичні рекомендації з організації дослідження», це біографічне інтерв’ю, яке ще називають наративним. У цьому випадку мають на увазі розповідь про історію життя, покликану вивчити суб’єктивне сприйняття минулого. Другий вид інтерв’ю — проблемне (тематичне, сфокусоване). Його основна мета — вивчити переживання людиною певної історичної події, ситуації чи явища.

Попри цю відмінність, правила проведення інтерв’ю спільні для обох видів. Базові правила — принципи усної історії — розроблено 2009 року Міжнародною асоціацією усної історії. Вони стосуються правил проведення інтерв’ю й визначають, як потрібно готуватися, як його проводити та які обов’язки інтерв’юера.

Усна історія вимагає ґрунтовної підготовки: як змістовної (потрібно володіти темою, знати історію), так і до процесу (бути комунікабельним, розуміти, коли варто ставити питання тощо).

  • Перш ніж починати роботу, інтерв’юеру слід дізнатися, як проводити інтерв’ю із застосуванням методу усної історії.
  • Інтерв’юери повинні заздалегідь домовитися про місце зберігання усної історії — найкраще її зберігати в архівах та інших відкритих сховищах даних.
  • Інтерв’юери мають змістовно підготуватися до інтерв’ю: дізнатися більше про оповідача, тему, ширший історичний контекст.
  • Після цього інтерв’юер повідомляє оповідачеві тему інтерв’ю та отримує на нього згоду.
  • Одним із важливих етапів підготовки до усної історії є попередня зустріч інтерв’юера та оповідача. Під час цієї зустрічі уточнюються можливі запитання, інтерв’юер дізнається більше про оповідача, а оповідач — про мету інтерв’ю.
  • Інтерв’юер має підготувати перелік питань і тем, проте під час інтерв’ю він може виходити за їхні рамки, щоб отримати глибші відповіді.

«Дуже багато моментів, про які ви можете дізнатися більше і які є важливими, ви зможете випустити, якщо не орієнтуватиметеся в темі. Ви не маєте бути експертом, але бажано знайти найважливіше з теми, яку ви досліджуєте. Потрібно розуміти контекст часу. Варто почитати біографію людини», — наголошує Наталя Отріщенко. Також вона радить перевіряти техніку — щоб уникнути ситуації, коли розряджається диктофон і немає запасного.

Правила проведення інтерв’ю

Інтерв’ю треба проводити в тихому приміщенні, уникаючи сторонніх звуків та інших подразників. Та коли йдеться про важливі для історії звуки, як-от гортання сторінок альбому, звучання музичного інструменту тощо, їх варто записати. «В ідеалі усну історію варто записувати вдома в героя-оповідача, тому що там людина почувається більш комфортно, вона може взяти альбом і показати його. Це ідеальне місце для усної історії. Можна також домовитися про нейтральну територію», — коментує пані Наталя.

Інтерв’юер розпочинає інтерв’ю (запис) зі вступу, в якому зазначає імена інтерв’юера та оповідача, дату й місце проведення, а також тему. Завдання вступу — сфокусуватися під час інтерв’ю на чітко визначеній темі.

До початку інтерв’ю потрібно узгодити його тривалість. Інтерв’юер повинен стежити за часом і мати на увазі, що оповідач може втомитися й у будь-яку мить припинить інтерв’ю. Якщо ж оповідач може й хоче говорити далі, розмова повинна тривати.

Інтерв’ю повинні проводитися згідно з попередньою угодою з оповідачем; інтерв’юери мають поважати право оповідачів відмовлятися говорити на певні теми, обмежувати доступ до інтерв’ю та залишатися анонімом; інтерв’юери можуть ставити додаткові запитання поза темою інтерв’ю, щоби мати якомога ґрунтовніший запис; слід прагнути, щоби запис містив відверту інформацію, яка має значну цінність.

Інтервю’ер повинен отримати від оповідача підписану згоду на збереження та / або розповсюдження запису інтерв’ю та інших отриманих у процесі інтерв’ю матеріалів.

Окрім цього, Наталія Отріщенко наводить ще декілька практичних правил, які слід пам’ятати інтерв’юеру.

Не влаштовувати допиту. Коли ви бачите, що людина втомилася, краще розмову завершити або перенести на інший час. Людина має почуватися психологічно комфортно. Ви повинні поважати людину, яка погодилася й приділила свій час.

Не оцінювати слів оповідача. Не казати: «Чому ви не зробили так?», «Я б на вашому місці так вчинив». Ви маєте активно слухати й реагувати, тому що інтерв’ю — це взаємодія. Але інтерв’юер не має виказувати свого ставлення до слів оповідача. Перше й основне правило —  не нашкодити. Людина не повинна почуватися використаною.

Не перебивати. Людину бажано не перебивати, особливо після першого запитання, коли оповідач розповідає про себе і своє життя. Інколи людина використовує паузу, щоби сказати щось дуже важливе. Якщо ви поставите запитання в цей момент, можна втратити дуже цінну інформацію. Але якщо ви розумієте, що людина відходить від теми, під час паузи можна поставити запитання: «Так. Це важливо. Але давайте поговоримо про це після розмови, а зараз повернімося до теми, про яку ми говорили до цього». Так ми втручаємося лише в тих випадках, коли людина говорить про щось, що взагалі не стосується теми.

Не відволікатися. Інтерв’ю — це взаємодія. Не можна відволікатися, оповідач це зафіксує й це вплине на хід розмови. Крім того, йдеться про мову тіла, за якою також потрібно спостерігати: як людина сидить, як дивиться, чи комфортно їй та інтерв’юеру — це безпосередньо впливає на хід і результат розповіді.

Закінчувати інтерв’ю на позитиві. Під кінець розмови потрібно намагатися вивести людину на універсальні й приємні теми. Можна, наприклад, повернутися у спогади про дитинство, якщо воно було щасливим, чи розпитати про дітей, онуків.

Окрім цього, зазначає дослідниця, з кожним оповідачем потрібно говорити його мовою: наприклад, у розмові з експертами інтерв’юер має показати знання теми, а в розмові з мешканцем не вживати наукової термінології. Наталія Отріщенко рекомендує: «Питання мають бути максимально адаптовані до оповідача».

Які питання ставити

Стандартних питань усної історії не існує. Все залежатиме від того, яку теми ви обрали та з ким розмовлятимете. Однак дослідники наголошують, що кожне інтерв’ю можна починати з питання про життя людини, наприклад: «Будь ласка, розкажіть про своє життя та свою сімейну історію; ми зацікавлені у вашому житті в цілому, всьому, що трапилося з вами». Відповідь на це запитання дослідники називають «основною оповіддю». В цей момент інтерв’юер не ставить питання, однак він / вона можуть ставити мотивуючі запитання на кшталт «І що потім трапилося?», якщо в процесі розповіді виникла пауза.

Ця частина інтерв’ю, пише Г. Грінченко, без діалогу, тобто є виключно розповіддю оповідача. Інтерв’юер підтримує оповідача жестами й мімікою. Він також може використовувати нейтральні заохочувальні слова, до прикладу: «розумію», «так-так, звісно», «справді» (але не «який жах!», «що ви кажете!» тощо).

Після «основної оповіді» починається друга фаза інтерв’ю, коли інтерв’юер запитує про окремі етапи життя людини чи якісь ситуації, про які оповідач згадував у своїй розповіді. Наприклад, Габріель Розенталь у статті «Цілющий ефект сторітелінгу: про умови цілющого сторітелінгу в контексті досліджень та розповідання історій» рекомендує такі запитання: «Ви можете розповісти мені більше про те, коли ви були... (дитиною, в школі тощо)?», «Ви можете розповісти мені більше про своїх батьків?», «Ви можете пригадати ситуацію, коли хтось говорив про цю подію?» Авторка статті також рекомендує під час розпитування про складні моменти життя оповідачів вживати умовний спосіб: «Можливо, ви могли б розповісти детальніше про?..» чи «Можна, я запитаю вас про час, коли ви?..»

Джудіт Мойєр у посібнику «Покрокова інструкція до усної історії» наводить такі рекомендації щодо інтерв’ю за методом усної історії: «Спочатку ставте прості біографічні питання. Ставте персональні, емоційні запитання. Закінчувати інтерв’ю також бажано простими, легкими запитаннями. Щоразу ставте лише одне питання. Будьте хорошим слухачем, показуйте, що ви зацікавлені в розповіді. Питайте про конкретні випадки, приклади, якщо оповідач говорить про загальні речі. Уточнюйте значення слів, яких ви не розумієте».

Наталія Отріщенко зазначає, що наприкінці інтерв’ю можна дати оповідачу можливість розповісти щось, чим він / вона хотіли би поділитися. «Інколи в цьому разі людина може розказати якусь цікаву історію», — резюмує дослідниця.

Після запису інтерв’ю наступає остання фаза усної історії — збереження. В цей момент усна історія стає історичним документом, живим свідченням минулого, яке потрібно зберігати і, якщо є така можливість, надавати до нього доступ.

Проекти усної історії

Сучасні проекти усної історії присвячені дуже різним темам: від воєнних спогадів до дослідження космічного простору. Ось деякі з них:

«М(ої) Розповіді: Усна історія і міські досвіди». «М(ої) розповіді…» — це архів інтерв’ю, зібраних у рамках проектів Центру міської історії Центрально-Східної Європи про минуле Львова. Мета архіву — зберегти спогади й міркування мешканців Львова.

«Пошуки дому: Досвід повоєнного Підзамче». Проект здійснювався Центром міської історії Центрально-Східної Європи. Його мета — задокументувати одну зі сторінок сучасної історії Львова — перетворення польського міста Lwow та німецького окупованого міста Lemberg на радянський і згодом український Львів.

«Мистецьке місто і міське мистецтво: Театри Львова після 1945 р.» — колекція розповідей представників львівських театрів про театральне життя Львова та вплив театру на життя міста.

«Образ сили духу: жива історія підпільного життя Української Греко-католицької церкви 1946–1989 рр.» — проект про релігійне життя українських греко-католиків у підпіллі. В центрі уваги проекту — біографічні розповіді діячів релігійного підпілля, їхні духовні переконання, засоби збереження й передачі християнських цінностей у сім’ї, спільноті й українському суспільстві загалом. Проект реалізує Інститут історії церкви УКУ.

«Усна історія Міжнародної космічної станції». Проект здійснювався Національним управлінням з аеронавтики й дослідження космічного простору США NASA у 2015 році. В рамках проекту проводилися інтерв’ю з учасниками спорудження МКС. Усні історії передають досвід та спогади учасників проекту про міжнародну співпрацю у створенні МКС, розвиток космічної програми та виклики, з якими зіткнулися науковці під час запуску об’єктів на космічну орбіту.

Колекція розповідей учасників Другої світової війни. Колекцію зібрано Національним музеєм Другої світової війни США. В ній представлені відеоспогади безпосередніх учасників подій 1939–1945 рр.

«Усна історія Думбартон-Оксу» — історичний проект про міжнародну конференцію в Думбартон-Оксі (особняк у передмісті Вашингтона), під час якої розроблявся проект міжнародної організації повоєнного часу — Організації Об’єднаних Націй.

Архів мемуарних бесід «Усна історія». Це проект російського Фонду розвитку гуманітарних досліджень «Устная история». В його рамках створюється архів розмов про науку, культуру та повсякденність у XX столітті.

Фото: lvivcenter.org
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду