– В ідеалі Україні потрібен закон, який захищав би право кожного журналіста на об’єктивне висвітлення подій і який захищав би і незалежність того видання, в якому працює журналіст, від економічного, юридичного чи політичного тиску. Також треба створити належні умови для діяльності незалежних ЗМІ: вільно перебувати у парламенті або висвітлювати роботу президентської адміністрації; їздити по країні і писати про життя у провінції тощо. Без сумніву, професійна праця журналіста повинна бути у пошані і гідно оплачуватись…

 
Одним словом, має бути специфічна мережа для підтримки журналістської праці: законодавство – політична та економічна складові – суспільство. На жаль, нічого цього я особисто в Україні не бачу. Так само, на жаль, умов для об’єктивного висвітлення дійсності у журналістів здебільшого немає, навіть просто звичайні технічні умови іноді відсутні. Я бачив фотографії, зроблені в невеличкому містечку поблизу Києва одним з моїх німецьких колег: кімната, де сидять троє журналістів, дуже маленька, на столах стоять один старий комп’ютер і, сказав би, стародавня друкарська машинка. За словами німецького журналіста, ці журналісти працюють у провінційній газеті, яку утримує місцева влада. Але бюджету вистачає хіба що на оплату зарплат та на комунальні платежі редакції.
 
– У чому найбільші українські проблеми з цього огляду?
 
– Мені відомо, що і ПАРЄ, і Європейська комісія регулярно підкреслюють: свобода слова здебільшого обмежена уподобаннями або політичними чи економічними інтересами власників ЗМІ, або ж її обмежено відповідно до тих «неписаних правил», за якими збудоване інформаційне поле України.
 
У Великобританії, де я живу і працюю, існують свої правила співпраці між, наприклад, політиками та журналістами. Так, політики не втручаються у діяльність медіа, а якщо не згодні з інформацією, яку ЗМІ оприлюднили щодо них або їхньої родини, – вони ідуть до суду. І це вже справа суду – з’ясувати, чи має право журналіст (або ж видання) написати ту чи іншу інформацію про того чи іншого політика або бізнесмена. Такі наші, європейські, і виписані у законодавстві, і, так би мовити, «неписані» правила.
 
– А в Україні такі правила спрацьовують?

– Щодо України, то це корумпована держава. Так, парламент ухвалив закон про доступ до публічної інформації, але політики та чиновники ревно охороняють своє життя від журналістів. Я розумію: у корумпованій державі подібні до британських судові процеси навряд чи будуть на користь журналіста або видання. У країнах СНД виграє той, хто має силу і владу, а не той, за ким правда, і це доволі часто трапляється. І про це пишуть ЗМІ в Європі.

 
До того ж досі тривають розслідування убивства українських журналістів Гонгадзе та Кліментьєва, поки що – без результату. А на формування незалежних ЗМІ, на формування журналіста-професіонала це впливає негативно. Злякана людина навряд чи буде боротись за незалежність та об’єктивність ЗМІ.
 
– Якими Ви побачили українських журналістів під час візиту до Києва?
 
– Я був у Києві дуже короткий час, але відчув у молодих журналістів зацікавленість, натхнення і бажання працювати. Інша річ, що багато хто з молодого покоління журналістів відразу хоче стати «зіркою» ефіру або екрану. Але ця «зоряна хвороба» насправді має глобальний характер.
 
Друге, що мене вразило у Києві, – це відсутність співпраці між тими, хто виробляє інформаційний продукт, і тими, хто ним користується. Також немає порозуміння між тими, хто перебуває при владі, та самими журналістами, оскільки перші вимагають від других позитиву про свою діяльність. І багато хто з журналістів це, пробачте на слові, «ковтає»!
 
Подібне я бачив лише у Білорусі, де також відсутня традиція незалежних ЗМІ. Що з цим робити? Не боятись і втілювати демократичні принципи журналістики; утворювати інформаційний ланцюг між Україною та Заходом.

Богдана Костюк для  «Радіо свобода»