Журналістів вчать, як писати. Авдиторію вчать, як споживати. Перших вчать в університетах, для других готують посібники, посібнички і посібниська про порушення стандартів і про те, як критично сприймати інформацію. Але от чого не вчать, то це на яких каналах і у яких виданнях варто з’являтись і куди ходити не можна. І чи є взагалі етика для третьої групи – тих, хто на певних каналах не працює, але їх туди запрошують як спікерів.

Сумнівні медіа, на які ходити не варто, визначити досить просто. Треба перевірити власника медіа і подивитись на останні новини та кілька аналітичних матеріалів-програм. Якщо ви людина, яку запросили у якості спікера, це не має скласти жодних проблем. Це забере пів години. Наративи добре видно. Так, якщо видання, скажімо, за останній тиждень тричі написало про те, що російська вакцина могла би врятувати життя українцям, це гарно помітно. Можна також визначити кілька фахових для вас тем, за якими й аналізувати медіа – для когось це буде земельна реформа, для когось – «сістєма Сємашко», ще для когось – МВФ чи «тотальна й безпощадна українізація».

Загальної етики, на яких каналах варто з’являтись, немає. Натомість є кілька різних поглядів.

Лицарі правди

Дехто вважає, що на всі канали треба нести правду. Що не можна лишати умовних глядачів 112 без зерна правди, а тому треба заплющити очі і думати про державу, полемізуючи з Рабіновичем. Лицарів правди особливо було помітно на початку війни, коли вони організованими колонами несли зерна правди на російське телебачення, де ними на всі боки користувались тамтешні пропагандисти.

Після ефірів вони були щасливі своїми виступами і раділи, що російський глядач нарешті усе зрозуміє про російсько-українську війну, Донбас та Крим, а потім якось так виходило, що ефір виходив весь порізаний і українські спікери там виглядали щонайменше непереконливо, але ще частіше – жалюгідно. Таким чином, російським медіа вдавалось імітувати баланс думок та міфічну участь «іншої сторони».

«Але якщо не піду я, то піде хтось інший, то краще піду я», – кажуть лицарі правди. Але може таки «інші» колись закінчаться і гостьовим редакторам доведеться запрошувати фейкових гостей. Обличчя «іншої сторони» – непереконливої та жалюгідної – ще краще дозволяє маніпулювати.

На прикладі російського телебачення після шести років війни лицарський підхід явно демонструє свою неспроможність (проте його адептів ще вистачає), а от коли йдеться про внутрішні справи та конфлікти, він чомусь перестає бути таким очевидним.

«Правда где-то посередине»

Одразу за лицарями правди шикується легіон «правдапосерединщиков». Тобто на сумнівні канали, які належать безсумнівним людям, типу Медведчука, які генерують маніпуляції чи поширюють фейки, – ходити можна, але трошки. Ну, не бажано, звісно, але іноді можна. Трошечки. Однією ногою. Я ж як побачу, що там маніпулюють, можу встати й піти.

Оцього журналіста я знаю, тому до нього можна піти. Заглянути і якщо що вийти. Попросити на узгодження текст і якщо що, не погодитись на публікацію.

Потім виходить ефір, де ви відповідаєте на питання із закладеними у них відповідями, або сидите у студії, де умовний прихильник пласкої землі проводить спіритичний сеанс.

Можна й не уявляти, звісно, аж такого сценарію. Можна припустити, що ви пішли на ефір, чи дали інтерв’ю Дмітрію Гордону і ваші слова не викривили, не вирізали і ви достукались до, зазвичай, недоступної вам аудиторії.

Але в чому проблема тут? У тому, що ви своєю присутністю робите передачу цікавішою, піднімаєте сумнівним телеканалам рейтинг і збільшуєте їхню аудиторію, яка і без вас достатньо широка. Та навіть сама поява добре знайомого обличчя на токшоу телеканалу, скажімо, Ахметова легітимізує таке шоу: пристойні люди ходять, значить, можна дивитись.

На аргумент, що ви не збільшуєте аудиторію і не робите програму цікавішою, відповідь очевидна – а в чому тоді сенс вашої появи?

Якщо зараз або ніколи, тоді давайте ніколи

Якщо ви не лицар правди і не вважаєте, що можна, але трошки, тоді лишається таки пройтись по пунктах (власник, контент, висвітлення показових для вас тем) після кожного запрошення у будь-яке медіа і прийняти рішення, чи воно вам підходить. Медійники часто тиснуть – зараз, або ніколи, але якщо ви з першого погляду не знаєте це медіа, як пристойне, тоді це не той випадок, коли ваша поява на ньому зробить вам кар’єру (хіба в найгіршому сенсі) чи стане вирішальною для вашої справи.

Звичайно, можна казати, що життя дуже насичене і у вас нема пів години, аби з’ясувати, що це за канал вас запросив. Але ж у вас був час працювати над тим, аби стати людиною, яку запрошують кудись висловити думку, то можна знайти час і для аналізу майданчика.

З часом у вас складеться база даних, яку можна буде оновлювати і вже не треба буде витрачати пів години на кожне запрошення.

Нас часто учили не перебирати харчами, одягом чи женихами. Але доросле життя показує, що перебирати – це дуже важлива навичка. Без неї можна опинитись у ролі фейкової «іншої думки», людини, яка серйозно сперечається із тими, хто вважає, що Білл Ґейтс чіпує українців.

За різдвяним столом люба тітонька вам скаже: бачила тебе по телевізору, при чіпи розказував. Дуже інтересно.

Фото: ZIK