У школах Харківської області з 2012 року проводиться експеримент із впровадження наскрізної медіаосвіти. Елементи медіаграмотності інтегрували майже в усі шкільні предмети. На уроках фізики діти дивляться уривки фантастичних фільмів, на біології – створюють анімацію, на заняттях з англійської порівнюють фотографії різних часів, розповідають про те, що прочитали в місцевих ЗМІ, створюють сторінки літературних героїв у Facebook...

Чим відрізняється навчання в школах Харківщини, розповіла в інтерв’ю MediaSapiens завідувачка кафедри методики навчання мов і літератури Комунального вищого навчального закладу «Харківська академія неперервної освіти» Галина Дегтярьова. Вона є авторкою низки посібників з медіаосвіти для вчителів та керівницею регіонального експерименту з впровадження медіаосвіти у Харківській області.

— Пані Галино, як ви прийшли до розуміння, що медіаграмотність потрібно впроваджувати у школах?

— Влітку 2011 року я випадково потрапила в першу літню школу, яку проводила Академія української преси (АУП). Це було перше знайомство з медіаосвітою як такою. Після цього я розповіла про те, що таке медіаосвіта на вченій раді, і ми подумали, що було б добре зробити в Харківській області експеримент. На той момент, з 2011 навчального року вже розпочався перший всеукраїнський експеримент із впровадження медіаосвіти, але Харківська область туди не потрапила.

Визначилися, що будемо працювати не так, як у всеукраїнському експерименті, який був націлений на старшокласників. Не втратити старших підлітків — це дуже важливо, бо вони закінчать школу, підуть вчитися, створять власні родини і вже будуть розуміти, яка небезпека чатує на їхніх дітей. Але ми вирішили, що все ж таки підвалини медіаграмотності потрібно закладати з раннього віку, бо фактично дитина народжується з ґаджетами в руках, а виростає перед екраном телевізора. Батьки мало спілкуються з дітьми, немає спільного перегляду мультфільмів та фільмів, вони не обговорюють дитячі проблеми. Як наслідок — діти вигадують різні ситуації, щоби привернути увагу батьків.

— Із чого починали і на який досвід тоді орієнтувалися?

— Ми почали з підготовки учителів. Два перших заходи для майбутніх медіаосвітян Харківщини проводили спільно з Академією української преси. Ми заклали підвалини створення наскрізної медіаосвіти. Розробляли і програми, і факультативи.

Зараз у концепції Нової української школи йдеться про педагогіку партнерства — трикутник «дитина-педагоги-батьки». Тобто, це заходи для батьків, навчання для педагогів та самих учнів.

Педагогів раніше ніхто не вчив і, на жаль, ніхто не вчить і досі, бо курсів з медіаосвіти фактично не існує у вищих навчальних закладах. А бути медіаграмотним потрібно кожній людині, щоб уникати негативного впливу медіа, вміти вибирати якісну медіапродукцію і тому ми придумали таку систему.

Впроваджувати почали із закладів дошкільної освіти, окремо зосередили увагу на початковій школі, а основною в нас є старша школа. Також долучили заклади позашкільної освіти.

Спершу ми вважали, що потрібно запроваджувати окремий курс медіаосвіти. Але час показав, що це недоречно, бо діти і так перевантажені. І тому вчителі спробували інтегрувати в навчання шкільних предметів ті ідеї, які ми прописали в нашій програмі. Вони розробили рекомендації та вправи.

— Як і в яких формах відбуваються заняття з елементами медіаграмотності у дитсадках?

— Кожен із закладів дошкільної освіти міг вибирати для себе наскрізну лінію, наприклад, розвиток мовлення, здоровий спосіб життя. Ми намагалися придумати, як можна інтегрувати медіаосвіту в цю наскрізну лінію. У дитсадках провідною є ігрова діяльність. Тому розроблялися відповідні вправи, які інтегрувалися в навчання.

У червні цього року після апробації три програми для дошкільної освіти отримали рекомендацію від Міністерства освіти. Дві програми — «Медіадошкільник» і «Медіасвіт для дошкільнят» для дітей старшої групи і «Казки і фарби», яка спрямована на розвиток творчих здібностей у дітей молодшого дошкільного віку. В уроки малювання ми інтегрували елементи медіаграмотності: діти вчаться пояснювати кольори, обговорюють малюнки. Це перші програми для закладів дошкільної освіти, які мають гриф від МОН, і тепер ними можуть користуватися всі вихователі дитячих садків.

— Коли ви починали, чи було в Україні щось подібне?

— Ні. Якщо я хотіла написати статтю і цікавилася, що з цієї теми є, то траплялися переважно російські матеріали. Це був 2011-12 рік. Велика заслуга Академії української преси, яка організовувала літні табори для дітей і батьків, тренінги для вчителів і викладачів вишів.

У межах підготовки тренерів-педагогів, які далі вчили своїх колег, тільки в Харківській області була тема, присвячена інтеграції медіаосвіти в навчання учнів початкової школи. Уже років п’ять, як на щорічній конференції, яку проводить АУП, виділяється окрема секція, де діляться досвідом і заклади дошкільної освіти, і вчителі початкової школи. Як правило, 80% — це наші педагоги.

Це наша командна робота, і ми бачимо результати.

Ми розробляли посібники і для початкової школи. Перший конкурс, який проводила АУП, на найкращу програму для початкової школи виграли кримчани і ми. Ми підготували посібник «Формування медіаграмотності педагогів». Він теж має гриф рекомендації від Міністерства освіти. Це єдиний посібник, рекомендований МОН, для системи післядипломної освіти.

— Скільки загалом вчителів у Харківській області залучено до інтеграції медіаграмотності в освітній процес і про які шкільні предмети йдеться?

— Перший експеримент тривав упродовж 2012 — 2018 років. У 2012 році ми починали його як обласний, а потім він отримав статус регіонального. Там було 33 заклади. Зрозуміло, що не всі вчителі – там були ті, кому це було цікаво: учителі математики, фізики, біології, історії, літератури та інші.

Медіаграмотність — це, в першу чергу, вміння працювати з інформацією. Вміння відібрати інформацію, проаналізувати її на правдивість. Ми маємо навчити дітей відрізняти факти від суджень, навчити перевіряти факти. Ідеться про навички верифікації, фактчекінгу, вміння декодувати, інтерпретувати, робити умовиводи.

Ми розробляли вправи з літератури для восьмого класу. Завдання було — не лише підвищити медіаграмотність, а й підвищити інтерес до предмета. Вчителі відзначають, що художні твори почали читати навіть ті, хто ніколи не читав, бо на уроці цікаво й діти хочуть долучитися.

Нещодавно в межах підготовки до Нової української школи відбулися тренінги з медіаграмотності для вчителів іноземної мови. Вони вчилися самі розробляти вправи, під час тренінгу їм наводили приклади таких розробок.

Наприклад, для вивчення теми сім’ї ми придумали завдання із фотографіями. Бажано не просити дітей приносити фотографію своєї сім’ї, бо в когось повна родина, у когось ні, комусь це буде неприємно. Тому можна відшукати в інтернеті абстрактні фото сучасних родин і, приміром, чорно-білі фотографії початку 20-го століття. Діти вчитимуться розглядати фотографію як медіатекст. Про що вона нам говорить, хто зображений, чи щаслива ця людина, що про це говорить? Діти таким чином вивчають англійську і паралельно вчаться декодувати фотографію.

На уроках фізики ми показуємо дітям елементи фантастичних фільмів, щоб вони мали можливість за допомогою формул перевірити, чи можливо, наприклад, дістатися до якогось космічного об’єкта за певний проміжок часу.

Не можна забувати про бібліотекарів. У нас бібліотекарі теж долучені до розвитку медіаграмотності. Є курс від АУП, є посібники. І вони теж з учнями працюють над роботами для Малої академії наук, аналізують місцеві газети.

Мені здається, що найпроблемніші предмети в школі — це історія й література, бо вони завжди «лягають» під владу, вони інтерпретують ті чи інші події чи образи так, як вигідно владі.

Скажімо, є стереотипний образ Шевченка: кріпак, знедолений і взагалі жертва. Але якщо ми почнемо знайомитися з документами, почитаємо спогади сучасників, щоденники Шевченка, то не все так погано. У радянські часи було вигідно на перше місце підняти лінію кріпацтва, знедоленої людини. А він був освіченою людиною, був чудовим художником, дворяни мали за честь його запрошувати. Він був глибоко віруючою людиною, хоча нам казали, що він атеїст, наводячи вирвані з контексту слова «А до того — я не знаю Бога». Коли він навчався в художній академії, його попросили в кімнаті залишити тільки найнеобхідніші речі, то він залишив Біблію. Він також писав картини на біблійні теми. Він був модником, а про це майже ніхто не пише. Шевченко перший у Петербурзі купив гумового плаща, а на весілля до Куліша прийшов у червоному шарфі.

— Чи можете навести приклади практичних завдань для школярів?

— Я прибічник того, щоб уся теорія вводилася тільки через практику. І коли дитина самостійно створює якийсь медіапродукт, якщо вона аналізує якийсь текст, порівнює його з іншим, вона краще буде усвідомлювати, що таке, коли нею маніпулюють.

Наприклад, у восьмому класі діти вивчають повість Юрія Винничука «Місце для дракона». Дракон — поет і християнин, не типовий, інакший дракон. Він жертвує своїм життям заради того, щоб князь міг, як заведено, одружитися з дівчиною, якщо переможе дракона. Але в повісті є глава, де князь маніпулює драконом і намагається його примусити прийняти таке рішення — пожертвувати собою. Дітям можна запропонувати пошукати ту лексику, за допомогою якої маніпулюють драконом. Потім ми пропонуємо написати новину про те, що з’явився дракон, як цю новину може подати незалежне агентство новин і агентство, яке належить князю. На прикладі цього твору ми також вчимо дітей виявляти дезінформацію. Князь переконує, що дракон страшний, він людожер, зібрав купу людських кісток, а насправді він садить квіти.

На прикладах ми говоримо про роль преси в демократичній державі і тоталітарній. Наприклад, діти знайомляться з усною народною творчістю, і ми говоримо про кобзарів та їхні думи. Харків безпосередньо пов’язаний із трагічною подією — розстрілом кобзарів та лірників у 30-х роках минулого століття. Ми даємо завдання учням — відшукати, як висвітлювалася ця подія в тогочасній пресі. Як ви гадаєте, висвітлювалася?

— Думаю, ні

— Правильно, жодного слова не було про з’їзд кобзарів. Тому ми говоримо про те, чому не було, хто такі кобзарі. Чому вони взагалі з’явилися в українському історичному просторі, чому вони були незручними царській владі, радянській владі? Тому що вони були новинарями. І ніхто не міг вплинути на правдивість новини. Царат не вигадав такого, а радянська влада вигадала.

Як мотивацію ми можемо використати фрагмент тизеру до фільму «Поводир». І тут теж елементи граматики кіномови: яка кольорова гама превалює (а там чорно-біла), для чого (надати документальності стрічці). Тобто, діти мають розуміти, чому саме такі образи. План, ракурс, костюм як медіатекст. Навіть елементарна поза героїв теж багато про що говорить.

Дуже добре, коли дітям пропонується порівнювати, наприклад, художній текст і екранізацію. Що таке інтерпретація образу. Наприклад, ми пропонуємо дітям уявити себе режисерами й даємо їм завдання підібрати акторів на головні ролі й аргументувати свій вибір. Для того, щоб аргументувати, потрібно попрацювати з художнім текстом. У нас один учень запропонував на роль Кайдашихи з твору «Кайдашева сім’я» Руслану Писанку. При цьому пояснив, що вона зовнішньо не відповідає образу, бо Кайдашиха була худа як тріска, але, каже, зате в неї харизма. Тому ми даємо дітям право на інтерпретацію.

Як ще можна спонукати дітей прочитати текст? На жаль, зараз читають перекази художніх творів. Ми даємо дітям завдання порівняти текст, наприклад, про життєвий шлях письменника, у підручнику з текстом Вікіпедії. Говоримо про переваги та недоліки Вікіпедії як відкритої енциклопедії. Плюс у тому, що кожен з нас може бути дописувачем. Мінус — ніхто не перевіряє на правдивість ці матеріали.

Замість звичайного реферату, який дитина завантажить і навіть не прочитає, можна запропонувати проаналізувати на правдивість текст.

Або ж по завершенні вивчення блоку усної народної творчості ми пропонуємо дітям скласти усний твір у цікавій формі. Ми пропонуємо на матеріалі пісні підготувати новинний репортаж. Діти аналізують пісню і в незвичній для них формі подають. Коли вони створюють новину, то розуміють, що це таке.

— Розкажіть про те, які медійні продукти діти створюють самостійно у школах. Можливо, є шкільні газети?

— Газети, звичайно, є. Діти із задоволенням долучаються, створюють сайти, виконують багато творчих завдань, беруть інтерв’ю. Ми організовуємо конкурси фотографій, відеокліпів, буктрейлерів.

Створюючи газету, вони обов’язково проводять анкетування, опитування. Діти мають можливість запропонувати свої кандидатури на ті чи інші посади, придумати рубрики, назву. Ми знайомимо дітей з тим, як правильно побудувати новину, що таке принцип перевернутої піраміди, наводимо приклад неправильного подання новини. Важливо, щоб газету створювали діти. Дорослі мають лише допомагати, а не нав’язувати свої думки.

Діти створюють відеоролики аналізують їх не тільки з точки зору правильності подання матеріалу, а й з точки зору лексики, невербального спілкування, міміки, жестів, того, наскільки відповідає картинка тексту.

Я навіть свою доньку, яка викладає в початковій школі, підсадила на цю голку. У рамках курсу «Я досліджую світ» вони говорять про здоровий спосіб життя. А в Харкові в Парку Горького є чудові металеві скульптури, які відображають рухливі ігри. І донька з учнями обговорюють здоровий спосіб життя, аналізуючи фотографії цих скульптур: який там план зображений, чи вдалий ракурс. Серед фото є й невдалі, діти пояснюють, чому.

Ми також пропонуємо дітям різноманітні експерименти. Наприклад, посадити дві рослини в прозорих коробках, одну з яких поставити на світло, а іншу — у затемненому кутку, і щодня фотографувати. Потім на основі фотографій діти створюють документальний фільм. У початковій школі діти створюють пластилінові анімації. Допомога вчителя потрібна тільки під час монтажу. Це робота в команді. Якщо раніше була проблема щось відзняти, бо потрібно було десь дістати відеокамеру, то зараз у всіх — сучасні телефони, і вони можуть відзняти матеріал, показати його.

— Чи пояснюють дітям норми поведінки в інтернеті? Як саме?

— По-перше, є уроки інформатики, а, по-друге, у восьмому класі навіть у програмі прописана вправа — запропонувати дітям скласти інструкцію з безпеки в інтернеті. Є окремі уроки, можуть бути класні години. До речі, є прекрасна книжка Тетяни Щербаченко «Як не заблукати в павутині», де є чудовий матеріал, яким можуть скористатися вчителі як на класних годинах, так і на власних уроках.

Можна запропонувати дітям створити сторінку літературного героя у Facebook. Або в Instagram, який їм ближче. Вони із задоволенням це робитимуть. І тут також є додаткова користь — для того, щоб виконати це завдання, потрібно прочитати текст.

— Як діти вчаться відрізняти маніпуляції та фейки в ЗМІ?

— Дуже важливо, щоб діти зрозуміли, що інформацію потрібно перевіряти і бажано — з кількох джерел.

Мені дуже сподобалася вправа шведських колег, яка називається «новина тижня»: дітям потрібно проаналізувати інформаційну картину за цей період. Але у Швеції діти читають газети – у нас, на жаль, не читають.

Ми придумали для дітей інше завдання — щодня читати якийсь новинний сайт і вибирати найголовнішу новину. А в неділю — проаналізувати ці шість новин і вибрати найважливішу. Потім дітям потрібно переказати цю новину і пояснити, чому вона найважливіша, зробити до неї ілюстрацію.

На уроці діти зачитують ці новини та відповідають на запитання. Тобто, задіяні всі види мовленнєвої діяльності, критичне мислення. При цьому це відрізняється від політінформації, яка була в нас, коли завданням було — просто повідомити.

Коли Україна долучилася до міжнародного дослідження PISA, де перевіряють навички читання, я подумала, що це якраз те, на що спрямована медіаграмотність — вміння працювати з текстом, медіатекстом, декодувати та інтерпретувати інформацію. Усі вчителі-філологи скажуть, що найбільше помилок у завданнях ЗНО — там, де потрібно працювати з текстом. Це наслідки того, що сформовано покоління «скрін-скрін» (екран до екрану), кліпове мислення: вони читають картинками, заголовками і не бачать важливих моментів у тексті.

А впровадження таких вправ — відрізнити факт від судження, знайти мову ворожнечі, лексику, за допомогою якої маніпулюють, — змушує дитину усвідомлено читати, бачити між рядків, розуміти, де нею маніпулюють, визначати маркери, які допоможуть декодувати маніпуляції, пропаганду, дезінформацію, відрізнити інформування від пропаганди. Тобто, через практичні вправи ми закладаємо підвалини медіаграмотності. Критичне мислення — це головний інструмент формування медіаграмотності, і ми маємо його поступово розвивати.

Раніше нам давали оціночні судження стосовно тих чи інших вчинків чи героїв. Наприклад: Чіпка — негативний герой. А чому він негативний? Тут гарно спрацьовує прийом «зміни позицію». Головне — підвести дітей до висновку, що немає тільки позитивних чи тільки негативних героїв. Тільки залежно від ситуації людина буде проявляти себе так, або інакше.

Дуже важливо створювати проблемні ситуації. Але проблема має бути зрозумілою не тільки для вчителя, а її повинні бачити діти.

Ми вчимо дітей не мислити стереотипно. Наприклад, є стереотип, що дівчатам потрібно купувати рожеві телефони. Наше завдання — показати, що потрібно купувати такий телефон, який подобається, а не тому, що прийнято вважати, що хлопцю не можна купити червоний телефон.

Зараз ми вирішили продовжити експеримент і чітко прописали, що впроваджуємо модель наскрізної медіаосвіти. Заявки подали 85 навчальних закладів. Тобто це як вірус. Якщо ти сів на медіаосвітню голку, то зіскочити з неї вже неможливо.