В інформаційних війнах немає нічого нового і нічого вишуканого. Пропаганда й дезінформація постійно супроводжують військові конфлікти. І тепер використовуються давно відомі вдосконалені методи.

Одним з елементів обкладинки видання The Economist із прогнозом на 2019 рік є Піноккіо як символ засилля неправди. Отож, сьогодення вимагає від нас не лише наукових досліджень і аналізу, а й чітких методів протистояння фейкам. Щоби це протистояння було успішним, голос правди має бути гучнішим, ніж голос брехні.

Розгляд українських і світових кейсів варто розпочати з історії Аркадія Бабченка, яка є прикладом невдалої стратегічної комунікації, адже держава все-таки створила фейк, хоч і на противагу. Дмитро Кулеба у своїй книзі «Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот» називає цю ситуацію кінцем монохромного світу та зникненням монополії на правду чи брехню. Чи можемо ми тепер довіряти Аркадієві як журналісту? Йому врятували життя ціною правди.

Оцінюючи реакцію Європи на дезінформацію, мусимо розуміти, що іноземцям необхідно пояснювати широкий контекст російської пропаганди, тому що їхнє уявлення про події та наслідки відрізняється від нашого. Це відображено в Індексі стійкості до дезінформації (Disinformation Resilience in Central and Eastern Europe) за 2018 рік. Експерти моніторили ситуацію переважно в країнах Східної Європи та визначали рівень вразливості до пропаганди. Проте зріз ситуації є узагальненим, а під час визначення впливу дезінформації краще не виводити середнє арифметичне: когось вона лише спантеличує, а когось – буквально вбиває. Автори дослідження вважають мішенями такі категорії населення цих країн:

• російськомовні спільноти;
• прихожани православної церкви (поняття розмите та потребує уточнення);
• прихильники ультраправих ідеологій;
• військовослужбовці;
• молодь до 25 років.

Новини замість серіалів

В основі пропаганди завжди є певний наратив. Один із найпоширеніших наративів Кремля: «Не звинувачуйте нас, звинувачуйте їх». Їх – тобто Україну, Захід, США тощо. І вони використовують його для виправдання будь-яких своїх дій. Ба більше, прописують це у військовій доктрині та доктрині інформаційної безпеки. Російська дипломатія стала офіційною ланкою дезінформації. Підтвердженням цього є історія про «нашу Лізу» (етнічну росіянку, яка проживала в Німеччині та начебто стала жертвою сексуального насильства з боку мігранта); зрежисовані закордонні протести, зокрема проти Ангели Меркель; офіційні коментарі щодо ситуації в Україні, Сирії тощо.

Сфери поширення кремлівської пропаганди:

• РФ як інформаційна фортеця (це особливо актуально в контексті розмов про створення власного інтернету);
• Східна Європа;
• Країни Балтії.

Хай там як, але те, що робить Кремль, – це не система, а сума хвилеподібних інформаційних операцій. Зате тепер новини можна дивитися замість серіалів.

Загалом, російська централізована машина дезінформації працює справно, але не враховує одну важливу деталь: є небайдужі проактивні мислячі люди, які здатні цю машину зламати.

Гумор – серйозна зброя

Спираючись на міждисциплінарне дослідженняStratCom Laughs in Search of an Analytical Framework, визначаємо гумор як серйозну зброю, бо він:

• створює іншу реальність;
• оминає критичне мислення;
• є одним із найкращих захисних механізмів;
• легко стає вірусним;
• зводить важливе до абсурду;
• спрощує дійсність;
• передає політичні меседжі;
• стає своєрідним smart fake;
• використовує культурні стереотипи.

Усе це є причиною того, чому гумор так часто відверто чи приховано використовують у політичних іграх, і чому до нього не варто ставитися легковажно. КВК є зброєю Кремля. Симпліфікація чи гіперболізація подій безпосередньо впливає на сприйняття цих подій глядачами, а цензура забезпечує відповідність ідеології. Сила наслідків гумору проявилася у нападі на редакцію французької сатиричної газети «Шарлі Ебдо».

Проте є й протилежний спосіб застосування гумору. Він стає реакцією здорового глузду на маячню в інформаційному просторі. Багато українських блогерів використовують гумор для висміювання безглуздя. Також створюють телепрограми, сторінки в соціальних мережах, сайти. Наприклад, у Литві популярним є сатиричне шоу «Держитесь там». Це своєрідна відповідь на дезінформацію. Такий підхід виходить за межі віртуального світу. Минулого року в Запоріжжі на параді 9 травня були активісти з портретами Степана Бандери та навіть художніх персонажів.

Досвід пострадянських країн

Литва, як і Україна, зазнає сторонніх спроб переписати її історію. РФ там експлуатує історичні та новочасні міфи про польські меншини, спекулюючи на суспільних розломах, чи про солдатів НАТО, компрометуючи їх. Тому й виникли литовські «ельфи», котрі борються з російськими «тролями» в інтернеті, у соціальних мережах відбулася акція #кремльнашуисториюнеперепишешь, яка мала на меті поширювати достовірні історичні факти.

Латвія також перебуває у фарватері боротьби з дезінформацією. Показовим є документальний фільм-симуляція «Третя світова війна: у командному пункті» від BBC. Цікаво, що автори стрічки відтворюють сценарій подій на Донбасі, але в латвійському контексті. А ще саме в Латвії розташований Центр стратегічних комунікацій НАТО, одним із напрямків роботи якого є саме протистояння дезінформації.

Естонія зараз є однією з найбільш захищених країн у плані кібербезпеки. Цьому посприяла турбулентність під час переміщення пам’ятника «Бронзового солдата» у 2007 році, яке супроводжувалося серією кібератак і фальсифікацій у медіа. Подія, яка мала б позбавити естонців від причини непорозумінь, призвела до сутичок, котрі підігрівалися російськими та проросійськими ЗМІ. У результаті виникли такі ресурси: Kaitseliit, медіаклуб Impressum, ETV+ (телеканал для етнічних росіян, які мають потребу в контенті російською мовою, але не хочуть стати жертвою політичного впливу), Propastop.ee (на кшталт українського StopFake).

Білорусь успішно проігнорувала провокативний документальний фільм НТВ «Крёстный батька» про Олександра Лукашенка. Цей кейс ламає стереотип про повну залежність Білорусі від РФ.

Молдова перебуває в інформаційному полі Російської Федерації. Особливо це стосується сфери культури та мистецтва, яка має потужний вплив і на прийняття політичних рішень, зокрема на волевиявленні громадян на виборах.

Грузія – перша країна, що постраждала від інформаційної війни у сучасному розумінні. Під час подій 2008 року простежувалося поєднання військового та кібернетичного елементів боротьби. Тоді кібернетична обробка передувала реальним обстрілам. Випробувані у Грузії методи розвинулися і застосовувалися на Донбасі та впродовж анексії Криму. Можемо проводити дуже багато паралелей між війною у них і в нас. Але є суттєва відмінність. Тоді РФ усіляко ізолювала конфлікт від журналістів, не допускала їх до місця подій. Таким чином, світова спільнота дізнавалася про хід війни здебільшого від грузинської сторони. А от українські ЗМІ на початку конфлікту висвітлювали його, базуючись на російських джерелах, і лише згодом змінили ракурс.

Щоб не боротися з вітряками

Пам’ятаймо, що правда завжди має звучати і діяти, бути гучною і сміливою! Постійно відбиватися від фейків – це воювати з вітряками. Адже здебільшого вони мають на меті відвернути нашу увагу від чогось більш суттєвого, тому все одно виконують свою функцію, незважаючи на наші зусилля їх спростувати. Треба навчитися відокремлювати периферійні фейки від фейків, які є ядром пропагандистської системи. У цьому допоможе медіаграмотність, яка, до речі, часто не є вигідною навіть нашим політикам, бо розвиває критичне мислення.

Довідка:

Максим Кияк – співзасновник організації Global Ukrainians, експерт Ради зовнішньої політики «Українська призма», представник України в Раді Європи, фахівець з питань дезінформації, стратегічних комунікацій і міжнародних відносин, кандидат філософських наук.

Фото: Андрій Шестак