Автор - Людмила Левченюк, Vlaskor.net

Знайомство з журналісткою Яґєнкою Вільчак відбулося у редакції найпопулярнішого польського тижневика «Політика» у Варшаві. Авторка багатьох статей про Україну, про Росію, про Білорусію, про Схід, а також книжки «Повинні вбити», очевидиця революцій у Литві, Латвії, Естонії, переможниця журналістських конкурсів, керівник відділу «Люди і звичаї» Яґєнка Вільчак з не меншим ентузіазмом, ніж колись продовжує працювати і сьогодні.

Зараз журналістка готує додаткове видання до «Політики», присвячене Речі Посполитій після Люблінської Унії 1569 року, аналізуючи подію крізь призму досліджень сучасних істориків, думок українців, білорусів, литовців. Пані Вільчак охоче розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Vlaskor.net про свій журналістський досвід, про зміни у медіасередовищі Польщі після 1989 року, про труднощі та особливості професії «журналіст».

- Ви працюєте у «Політиці» з 1984 року. Чи журналістика не виснажила, не набридла?

- Це дуже складна професія. Якщо хочеш робити її добре, змушений відмовлятися від багатьох речей. Але це також і чудова професія. Журналістика розвиває, змушує мислити, читати, пізнавати, шукати. Щоб бути хорошим журналістом, потрібно постійно працювати над собою в кожній сфері. Не можна щодня о 19-й годині вечора закривати кабінет, їхати додому і взувати теплі капці. Тому така робота виснажує емоційно і фізично. Особливо це відчуваєш з віком. Я працювала і працюю як репортер. Багато їздила, перебувала у різних умовах. Наприклад, на початку 90-х років в Україні жила в готелі, де не було ані води, ані нормального туалету. Одного разу в Дрогобичі постільна білизна в кімнаті, де я жила, була настільки брудною, що протягом двох днів я сиділа в кріслі. Я не люблю слова «захоплення», але щось в тому є. Якщо любиш свою роботу – отримуєш задоволення від того, що робиш. Тоді багато труднощів сприймаються по-інакшому, аналізуються, вписуються в цю професію і не перешкоджають.

- Не хочете змінити професію? Наприклад, пітив політику?

- Я багато років писала про політику, тому добре знаю цей світ і не хотіла б бути політиком. Не люблю життя у відчутті вічної війни зі всіма. Не знаю, чи то хвороба цього світу, що навіть, коли людина має інші переконання, то починає поводитися так, як поводиться більшість. Напевно, вже пізно змінювати професію. Якби мала її обрати ще раз і це не була б журналістика, то стала б ветеринаром.

- Ви настільки любите тварин?

- Так. Намагаюся допомагати тваринам, наскільки можу. До речі, зараз у Варшаві відбувається конференція про те, як українці мордують собак, очищуючи свої міста напередодні Євро-2012. Українські організації не можуть вирішити цієї проблеми. Я першою про це написала. Минулого року я була в Донецьку і бачила, як вранці на вулицях відстрелювали собак, як їх мордували, як вони помирали в муках. Я цією темою дуже перейнялася. На жаль, під час прес-конференції в Києві з нагоди презентації символів Євро-2012 мені не вдалося запитати у Мішеля Платіні, як він до цього ставиться і чи знає, яких мук зазнають тварини через те, що Україна має організувати чемпіонат Європи з футболу. Ймовірно, Мішель Платіні буде у Варшаві на початку березня, тоді його запитаю. Я вважаю, що це скандал. Суспільство, яке не цікавиться і не протидіє такому поводженню з тваринами, дискваліфікує себе.

- Ви написали багато статей. Якими з них пишаєтеся?

- Я зажди думаю, що найкраща стаття переді мною. Багато речей мені вдалося передбачити. Я була під час революцій у Литві, Латвії, Естонії. Була на Балканах, писала про Балканську війну. Писала про все, що відбувалося на Сході. Писала про зміни в Києві, де буваю досить часто. Писала про те, що відбувається в Білорусії. Написала книжку, видану в 1994 році. Це перша книжка про розвиток злочинності в час ліквідації жорстких кордонів і залізної завіси. Я описала драматичний випадок, коли четверо громадян України, які перебували в Польщі, вбили двох польських бізнесменів, а потім заховали тіла і виїхали в Україну. Справа закінчилася засудженням трьох з них. Одного до сьогодні не зловили.

- Коли Ви потрапляли в небезпечні ситуації, що стимулювало продовжити, а не покинути свою працю?

- Я знала, що потрібно завершити. Ти задумуєшся, скільки ще кроків вперед можеш зробити. Часом можна помилитися і зробити на один крок більше. Це певний професійний ризик ще з часів подій у Вільнюсі і на Балканах. Найбільш драматичні моменти я пережила в Україні, коли збирала матеріали для репортажів, які потім увійшли до книжки. Загалом не вважаю, що може з’явитися подія, варта життя журналіста. Життя настільки цінне, що завжди потрібно запитати себе «для чого?» і «чому?». Багато моїх приятелів чи знайомих загинуло. Завжди думаю, чи повинні були аж так, чи не вистачило б трохи менше? Значно складніше бути, бачити, писати і пережити. Бо як загинеш, то більше нічого не напишеш. Я багато розмовляла про це з журналістами з інших країн. Запам’ятала те, що сказав мій приятель, журналіст зі Швеції чи мої колеги з Reuters. Вони говорять, що треба завжди поважати власне життя. Якщо загинемо в цьому місці, то читачі не дізнаються продовження. Інколи журналісти без потреби провокують долю. Це так, як я не погоджуюся зі смертю людей в горах, які поводяться надто легковажно. Вважаю, що журналісти в певних ситуаціях поводяться також легковажно. Звичайно, хочеться бути першим і новина на першій сторінці – те, за що журналіст часто бореться усе життя. Але така новина не варта нашого життя.

- Ви були свідком багатьох трагічних подій. Яка роль емпатії у вашому професійномужитті?

- Перший раз я була свідком трагічних подій під час боротьби за незалежність у Ризі, коли за декілька метрів від мене застрелили людей. Потім бачила, як вбивають людей на Балканах, бачила це ж під телевежею у Вільнюсі. Не можу не перейматися. На мене цемало величезний вплив. Тут навіть не йдеться про співчуття. Я вважаю, що можна змінювати світ без вбивства. До сьогодні не можу погодитися з тим, що сталося на Балканах. Вважаю, що це також провина Європи, яка не змогла вчасно відреагувати на той конфлікт чи передбачити його. До тієї війни могло не дійти, не мало дійти до поділу Югославії, до стількох нещасть, до знищення цієї країни. Сербія могла позбутися диктатури президента Югославії Слободана Мілошевича, якби в цьому були зацікавлені Європа, Америка, якби опозиція отримала відповідну підтримку, але так не сталося. Я критично оцінюю європейську і американську політику того періоду і писала про це дуже багато, що суперечило політичній лінії. Часто мої тексти через це не друкували.

- Наскільки наполегливість важлива у журналістиці?

- Коли мені говорять, що чогось не вдалося зробити, я кажу, що треба спробувати ще. Потрібно докласти зусиль, аби чогось досягнути. Декілька років тому я поїхала в Литву, щоб зробити інтерв’ю з литовським політичним лідером і громадським діячем Вітаутасом Ландсбергісом. Разом з кореспондентом фінського радіо ми чекали декілька днів, аби потрапити до нього на прийом. Нас не приймали. Тому ми сиділи у приймальні так довго, що все-таки Ландсбергіс нас прийняв і ми зробили з ним інтерв’ю. А було це о пів на третю ночі.

- Чи була у Вашому житті професійна криза?

- Кризи не було. Був період, коли задумувалася, чи взагалі повернуся в журналістику. Напередодні 1981 року я працювала на польському радіо, а під час військового стану 13 грудня 1983 року в Польщі я отримала статус політично ненадійної особи. Мене звільнили з роботи і протягом трьох з половиною років я працювала офіціанткою в кафе. Цей час мені дав багато цікавих контактів, спостережень, споглядання на себе саму, на те, наскільки журналіст може сказати «ні» і чого варта власна незалежність. Вважаю, що найбільшою вартістю після життя є незалежність. І журналісти повинні завжди берегти свою незалежність. То був дуже тяжкий час в Польщі. Я не знала, чи повертатися у професію. Написала два тексти на журналістські конкурси. Перемогла в обох. Після другого конкурсу мені запропонували роботу в «Політиці». Був 1984 рік. Я задумувалася, чи це відповідний час, щоб повертатися. Але «Політика» завжди була журналом, який зберігав незалежність думки настільки, наскільки це було можливо. Ми завжди думали, як можна написати між рядками так, щоб люди зрозуміли, що ми хочемо їм сказати. В такий спосіб ми брали участь у перетворенні польської дійсності. Якщо людина цікавиться світом, то не можна говорити про професійну кризу. Завжди можна для себе знайти відрізок неописаної дійсності. Звичайно, коли працюєш багато років, то найскладніше те, що все вже було. На кожну тему вже хтось написав: сьогодні, колись, раніше, в іншій газеті, в іншому журналі. Коли хтось молодий приходить в професію, йому здається, що він знайшов нову, свіжу тему. Але про це все ми вже знаємо, бо самі написали на цю тему 5-10 текстів. Проблема в тому, щоб спробувати по-новому побачити це явище, не повторюватися, знайти щось нове. Окрім того, потрібно подивитися очима нового покоління, яке входить в життя і оцінює певні явища по-інакшому.

- Після 1989 року державну систему польських ЗМІ ліквідували. З’явилися приватні, кооперативні, громадські і соціальні мас-медіа. Що можете сказати про зміни, очевидцем і учасником яких Ви були?

- То були чудові зміни. Найважливішим було скасування цензури. Ми почали вільно писати те, що хотілося. Звичайно, в певний момент для журналістів мого віку це було складно. Як я казала, ми постійно вчилися писати між рядками. Так, щоб задовольнити цензуру. І раптом все можна було розповісти офіційно. Той перший бар’єр був дивною складністю. Ми не хапалися за слово, намагалися самі себе цензурувати. Потім це відчуття зникло, бо преса стала вільна. Найважливіша зміна того періоду – незалежність преси. Є, безперечно, медіа, опозиційні до інших, є радикальна преса, яка оцінює явища по-іншому, ніж преса ліберальна, але в тому й полягає свобода преси. Я можу прочитати те, що думають мої колеги, які працюють в ЗМІ різної політичної спрямованості. Це і є демократія, за яку ми боролися. Спосіб мислення не може бути визначений згори.

- Що Ви можете сказати про якість журналістики в Польщі сьогодні?

- Вона змінилася після появи Інтернету і 24-годинного телебачення. Журналістика стала значно швидшою. Швидше – це значно поверхневіше. Частина журналістів втратила безпосередні контакти зі своїми героями. Багато роботи відбувається через телефон. А розмова через телефон – це лише півправди. Проте до цього змушують журналістів перегони медіа: або вони будуть перші, або їх не буде взагалі.

- Що для журналіста означає подорож? І як журналістська подорож відрізняється від туристичної подорожі?

- Як колись, так і сьогодні, я мушу поїхати, порозмовляти з кимось, доторкнутися, побачити місце, подивитися комусь в очі, - і лише тоді можу писати. Коли я їду на відпочинок, я ніколи не працюю. Перебуваючи на відпочинку, я споглядаю, розмовляю зі своїми приятелями, але не запитую того, що мала б запитати, пишучи текст. Коли їду у відрядження, ставлю зовсім інші питання. Коли перебуваю за кордоном, щоб написати про щось, ніколи не дозволяю собі відпочивати. Замість того, щоб займатися собою, я завжди займаюся цією країною, цими людьми, цими проблемами. У службовій поїздці намагаюся провести час якнайефективніше, зважаючи на інтереси моєї газети, на мій текст.

- Як в Польщі відчувається градація журналістів: молодий – досвідчений?

- Є журналісти з іменем. Від цього залежить їх позиція в суспільстві і зарплата. Є журналісти-початківці, які тільки-но навчаються. Вони не мають таких здібностей, популярності чи контактів. Якщо в них замовити текст, то нема впевненості, який текст вони принесуть до редакції. Якщо це відомі журналісти, то очікування зовсім інші. І це важливо.

- Чи передають досвідчені журналісти свої знання журналістам-початківцям?

- Частина їх навчає на факультетах журналістики, яких в Польщі дуже багато. З них випускають декілька тисяч молодих людей, які не мають де працювати. Вважаю, що це безглуздо. Щороку до мене приходять практиканти. Більшість з них не розуміє цієї професії, не вміє збирати інформації, не вміє думати. Рідко зустрічаю того, хто знає, що він хоче робити і усвідомлює, в чому полягає ця професія. Намагаємося їм передавати наш різноманітний досвід, але часто це не той досвід, який вони хочуть використовувати, бо легше піти навпростець, аніж тричі перевіряти кожне джерело інформації.

- Чи має журналіст формувати громадську думку?

- Говорять, що журналісти формують громадську думку. Але сьогодні громадська думка сама обирає те, що вона хоче. Задумом журналіста, який починає писати текст, має бути не формування громадської думки, а ретельний опис факту, події, явища. Протягом багатьох років я замислююся над цінністю журналістської праці, цінністю кожного тексту. Немає конкретних принципів, згідно з якими можна сказати, який матеріал добрий, який гірший, а який найгірший. Все залежить від читача. Один у захопленні, а інший стверджує, що матеріал жахливий і не хоче його читати. Найбільша складність, яку ми намагаємося подолати, - потрапити з матеріалом в смак читача і зберегти високу якість тексту.

- Що потрібно, аби стати професійним журналістом? Хто для вас є таким?

- Трохи таланту і дуже багато праці. Журналіст – це людина, яка цікавиться світом, висловлюється незалежно і вміє запитувати. Найважливіше в нашій професії – зручні черевики, теплі штани і шапка. В цьому я переконалася особисто під час Помаранчевої революції. Завдяки тому, що я була тепло вдягнена, змогла там бути. Одним з найкращих журналістів для мене є наш головний редактор Єжи Бачинські. Минулого року журналістське журі визнало його найкращим журналістом 20-ліття. Це один з небагатьох журналістів, який вміє і писати, і редагувати, який розуміє світ, вміє задавати питання. Ми починали працювати разом в 1984 році. Тоді він був рядовим журналістом, який висвітлював економічні питання. Цей стислий стиль він зберіг до сьогодні. Шкода тільки, що має мало часу на писання, бо редакційні справи займають в нього майже весь час. Він читає кожен текст. Останнім виходить з будинку. Часом я працюю до вечора, а коли виходжу з роботи, його машина ще стоїть. Дуже рідко головні редактори читають всі тексти. А він до закриття газети вичитує кожен текст. Зрештою, має незвичайний талант: коли дивиться на текст, відразу вміє знайти помилки. Скажімо, перед ним текст вичитує п’ятеро осіб і не звернуть уваги на якесь неправильно написане слово, помилку. А він відразу це бачить.

- Польський дослідник Вольни-Зможинські у своїй праці називає майстрів польського репортажу: від Ваньковича, Капусцінського до Вільчак. В Україні репортаж, зазвичай, вважають інформаційним жанром журналістики. В Польщі репортаж вважався аналітичним жанром і декілька десятків років тому був популярною і улюбленою формою журналістського тексту. Яка ситуація сьогодні?

- Репортаж сьогодні не є улюбленим журналістським жанром, яким був колись. Сьогодні основним жанром є оперативна новина. І це, очевидно, дуже вплинуло на те, що відбулося з репортажем. Так було в 90-х роках, коли швидку новину зліплювали поверхнево і бездумно. Новина часто домінувала. Багато газет відійшло від репортажу, пояснюючи це тим, що читач не має стільки часу, як колись, щоб сісти і читати репортаж. Його цікавить лише що, де, як, коли, чому. «Політика» завжди намагалася берегти репортаж. Ще в соціалістичні часи в «Політиці» було дуже багато репортажів. Те, чого не можна було сказати в публіцистиці, можна було написати в репортажі. Так є і досі. Разом з «Газетою Виборчою», яка також оберігала репортаж і давала своїм репортерам ще більше місця, ми є прикладом преси, де репортаж вцілів і залишається найшляхетнішим жанром журналістської праці. Написання хорошого репортажу вимагає багато зусиль: не лише хорошого пера, але й думки, аналізу, готовності до небезпек, через які потрібно пройти, щоб знайти ту особу, яка може привести нас до розв’язки. Репортаж не можна написати за один раз після обіду.

- В одній зі своїх останніх статей Ви пишете, що україноцентрична преса і телебачення мало висвітлюють міжнародні події, зокрема те, що відбувається в Польщі. На Вашу думку, чому?

- У цій статті я проаналізувала дослідження, проведені в Україні Інститутом громадських справ і декількома соціологічними службами про те, як українці бачать поляків. З досліджень виникає, що українські газети і телебачення не багато місця присвячують подіям у світі. Я спробувала пояснити це тим, що українці дуже зайняті собою і своєю країною. Тому місцеві, національні новини переважають над новинами міжнародними. Коли вмикаю в Україні телебачення, помічаю, що новини зі світу подаються дуже вибірково. Зазвичай, вони є посиланням до того, що відбувається в Україні. Наприклад, в новині про певну державу головним буде те, що щось погане сталося з українським туристом. У мене виникло враження, що в Польщі також на деяких телеканалах міжнародні новини подаються поверхнево і досить схематично. Лише якщо станеться щось важливе, тоді такій країні присвячено більше уваги. Наприклад, зараз поширюється багато інформації про події в арабських країнах. Щоденно 24-годинне телебачення звертає багато уваги на цілком другорядні проблеми з життя місцевих політиків, про колотнечі між ними. Відсутній світовий чи європейський контекст. В газетах по-інакшому, тому що тут рубрика «Світ» чітко визначена. Наприклад, в «Політиці» рубрика «Світ» має певну кількість колонок і кожного тижня вони заповнені новинами, репортажами, світовою публіцистикою.

- Наскільки важливо для журналіста знати іноземні мови? Можливо, тому в Україні так мало висвітлюють те, що відбувається за кордоном?

- Якщо добре знаєш хоча б одну іноземну мову, - це вже надзвичайний капітал. Але це не найважливіше. Я знайома з людьми, які знають 7 іноземних мов, проте в жодній з них не мають, що сказати. В різних куточках Європи чи світу мені траплялося розмовляти з людьми, які не знали жодної іноземної мови. Я дізнавалася від них багато цікавої інформації. Це загалом не є основною перешкодою. Або ти цікавишся світом, або не цікавишся. Або ти маєш власну думку, або її не маєш. Неважливо, скільки мов ти знаєш, якщо не маєш нічого цікавого розказати. Завжди краще знати мову, аніж її не знати. Бо тоді життя є легшим. Наприклад, огляд закордонних медіа простіший і доступ до світу значно легший.

- А які іншомовні і, зокрема, українські ЗМІ Ви читаєте, дивитеся?

- Дивлюся український 5-й канал, якийсь один з російських каналів, білоруський перший національний, французький 5-й канал. Частіше купую французькі тижневики, ніж українські, бо їх у нас нема. Тому читаюїх з Інтернету. Не щотижня, але хоча б 2 рази в місяць заходжу на інтернет-сайт «Дзеркала тижня».

- Яке найбанальніше запитання під час інтерв’ю може задати журналіст?

- В різних інтерв’ю є питання «Над чим Ви зараз працюєте?». Людині здається, що вона щось дізнається, але це не так. На таке запитання, зазвичай, і відповідь банальна. Ми часто сміємося на наших редакційних зборах: якщо хочеш запитати щось банальне, запитай «Над чим Ви зараз працюєте?».

Vlaskor.net