Джей Розен, журналіст і викладач журналістики, автор блогу Pressthink, навчає студентів Нью-йоркського університету двадцять п’ять років. Він спробував підбити найзагальніші підсумки цієї роботи, перелічивши чотири головні речі, які знає, - або думає, що знає, - про журналістську професію.

1. Що більше людей бере участь, то сильніша преса.

Що більше пасажирів на борту літака, що більше рук хапається за скальпель під час хірургічної операції на мозку, то меншими є шанси, що все буде гаразд. У журналістиці все інакше. Участь якомога більшої кількості людей приносить їй користь. Газети розуміють це, тому The Guardian закликає своїх читачів брати участь у краудсорсинговому проекті «Розслідуйте витрати вашого прем’єр-міністра», а The Los Angeles Times – оприлюднювати публічні документи.

Ще простіший приклад – джерела. Якщо джерела інформації не братимуть участь у роботі журналістів, у більшості випадків останнім не буде про що писати. Очевидці подій роблять свій внесок, фотографуючи й записуючи те, що бачать, і передаючи матеріали журналістам або публікуючи їх.

Згідно із «правилом одного відсотка», дуже невелика частка аудиторії готова брати участь у роботі медіа, одначе в абсолютних показниках це досить чимало людей. Якщо ви – громадянський журналіст із блогом, що має десятитисячну аудиторію, один відсоток – це сто активних читачів, які готові вам допомагати і робити ваш блог кращим.

Втім, дотепер ми не до кінця розуміємо, як працюють механізми залучення аудиторії до співпраці. Досить довго журналістика розвивалась у протилежному напрямку, будуючи бар’єр між редакцією та аудиторією. Змінити цю ситуацію нелегко. Навіть проект i-Report від CNN, що, за твердженням компанії, має 750 тисяч учасників в усьому світі, поки що не дуже інтегрований із ньюзрумом самої CNN. У тому, що Алан Расбриджер, редактор The Guardian, називає овзаємненням (mutualization) журналістики, найбільші відкриття ще попереду.

2. Журналістика пішла хибним шляхом, взявши за взірець «погляд нізвідки».

Білл Келлер наполягає, що слово «тортури» на позначення тортур не підходить газеті The New York Times, позаяк воно є не досить нейтральним щодо суперечки між американською владою та її опонентами. Говард Куртц називає Ендерсона Купера небезстороннім, бо той зве брехню лівійського уряду брехнею. А репортерам весь час доводиться дбати про те, щоб у жодному разі не виявити свої власні погляди, і відтак змушувати читачів ламати голову над тим, що ж насправді відбулося. У журналістиці панує недолуга формула «він сказав, вона сказала».

Свого часу американська урналістика пішла хибним шляхом, і це спричинило очевидні деформації у професійній свідомості. Всупереч переконанню більшості, проблема тут не в тому, що від журналістів вимагають бути «об’єктивними», тоді як ніхто не може бути абсолютно неупередженим. Проблема в тому, що заборона «приймати чиюсь сторону», результатом якої є обмежена модель побудови матеріалу «він сказав, вона сказала» чи припинення будь-якого обміну думками в ефірі, підриває довіру аудиторії до журналістів, її віру в те, що від них можна почути правду. Формулювання «суворі допити» не є об’єктивнішим за «тортури», зате воно дозволяє захиститись від звинувачень в упередженості. Проте це не спрацьовує, і «погляд нізвідки» призводить до подальшої втрати довіри. Журналісти повинні повернутись із цього хибного шляху.

3. Медіа розвиваються, коли стають кориснішими для людей

У 70-80-ті роки минулого століття чимало соціологів вивчали роботу ньюзрумів, спостерігаючи за виробничою технологією, яка в них практикувалась. Вони побачили, що заведений порядок у ньюзрумах відповідав потребам певних виробничих циклів: щоденної газети, вечірніх новин, щомісячного журналу. Люди переставали думати про те, що таке журналістика й чим вона могла б бути, зациклюючись на звичках, що стали другою натурою своїх власних творців.

Подивіться на навчальну програму першого-ліпшого журфаку, й побачите, про що я говорю: ось газетна журналістика, журнальна, телевізійна… Чому ми навчаємо їх саме так? Бо заведений порядок виробництва понад усе. Опануйте його, і ви станете журналістами.

Але так було за індустріальної доби. Простіші, дешевші, універсальніші інструменти, які сьогодні опинилися в руках журналістів, можуть звільнити професію від обмежень, в полоні яких вона так довго перебувала. Тепер понад усе – споживач інформації, який сам визначає способи, в які хоче цю інформацію отримувати. Тому я кажу, що головний напрямок удосконалення журналістики – заощадження часу аудиторії.

4. Оприлюднення фактів не досить – інформація сама по собі не інформує

Слово «оповідь» (narrative) стає популярнішим у журналістиці, бо люди починають розуміти, що навіть дуже якісна інформація сама по собі не може нас поінформувати. Краща оповідь може перемогти важливіші факти: інформації зараз не бракує, натомість, бракує речей, вартих уваги.

Щоб почуватись поінформованими, ми також потребуємо бекґраунду – знання контексту, необхідного для оцінки фактів. Є теми, в яких без знання контексту неможливо оцінити окремий факт, і що більше фактів із такої теми ми отримуємо, то більше спантеличеними і непоінформованими почуваємось.

У книзі «Втрачене мистецтво аргументу» Кристофер Леш пише, що ми повинні змінити звичний порядок інформування та обговорення на протилежний: «Ми не знаємо, що нам необхідно знати, поки не поставимо правильні запитання, і ми можемо визначити, які запитання є правильними, лише вступаючи у відкриту дискусію. Інформація, яку зазвичай уважали передумовою для дискусії, буде доступнішою, якщо буде її наслідком. Коли суперечка повністю захоплює нашу увагу, ми починаємо активно шукати інформацію. В інших випадках ми сприймаємо інформацію пасивно – якщо сприймаємо взагалі».

«Медіаграмотність»