Перед захистом дисертації кожен здобувач постає перед необхідністю видання монографії, що одразу окреслює декілька проблем, відзначає Портнов: монографії часто видаються у непристосованих до публікації наукових видань регіональних видавництвах, ці видання здебільшого не потрапляють на книжковий ринок, і, що не менш важливо, монографії майже завжди видаються особистим коштом дисертанта.

«І от в такій ситуації, коли ця ваківська [Вища атестаційна комісія, ВАК – орган, що займається атестацією наукових кадрів вищої кваліфікації – MS] вимога передбачає, з одного боку, великі фінансові витрати здобувача, з другого боку – практично зводить нанівець реальне комунікативне функціонування публікації, постає проста думка: чому дотепер ніхто не додумався до того, аби ці тексти «під докторську» розміщувати в електронному вигляді? По-перше, абсолютно знімається фінансовий бік проблеми. Навіть якщо ми залишимо вимогу щодо оформлення цього тексту не просто як вордівського чи PDF-файлу, а, скажімо, як макету книжки, – всеодно вартість макету книжки не порівнювана з вартістю макету і друку книжки. По-друге, інтернет-публікація автоматично знімає проблему поширення і доступу до видання», – відзначає Андрій Портнов.

За словами Портнова, у цьому напрямку вже працюють декілька наукових інстанцій, зокрема Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського («ми зараз опускаємо питання про те, чого варті більшість ваківських видань, які там розміщені») та інтернет-портал Інституту історії  України, де публікуються видання саме цього інституту («при всій повазі до цього інституту, ним історична наука в Україні не обмежувалася, і тим більше – не обмежується») – але поки що це лише поодинокі приклади.

«Головне тут, як на мене, те, що вбиваючи цих двох зайців – фінансого і комунікативного – ми насправді виходимо на розмову на набагато глибшу, цікавішу і ширшу тему: про те, як сучасні засоби комунікації, пов’язані з інтернетом, комп’ютерною технікою, електронними книжками, нарешті повинні бути використані в контексті української історичної науки», – зауважує історик.

Пов’язана з цим проблема – проблема електронного архіву, що є болючою темою для української наукової думки. «Бібліотека і архів у пострадянському просторі, на превеликий жаль, залишаються дуже далекими від стандартів відкритої інформації, які проголошені на європейському рівні», – констатує Портнов.

Перенесення архівів у віртуальний простір зніматиме проблему відкритості та доступу до інформації, відзначає історик, це зробить архівні матеріали доступними як для студентів та викладачів, так і для широкого загалу.

Окреслює Портнов також і проблему міжнародної комунікації між науковими інституціями, особливі складнощі з цим – у регіональних наукових установах.

«Про міжнародні контакти говорити взагалі важко. Тому що ті одиниці, які інтегрувалися у міжнародне життя, – це є справді вийнятки з правила. А правило полягає у тому, що люди, особливо з регіональних університетів,  фізично не можуть повноцінно брати участь у міжнародному науковому житті – тому що... І тут постає довгий список: тому, що візи, тому, що це, знову-таки, дорого, тому, що університети взагалі не мають на це коштів, або мають їх тільки на ректорів і проректорів, тому, що є фактор мови, тому, що адміністрація часто не зацікавлена в участі своїх співробітників у міжнародних обмінах», – зауважує Портнов, додаючи, що у такій ситуації інтернет-конференції – краще, аніж нічого.

Портнов також наголошує на тому, що нові технології ставлять перед суспівльством і важливе питання щодо того, як перенести у віртуальний простір не просто науковий продукт – але якісний, перевірений, відредагований науковий продукт. Вседоступність інтернету є одночасно «і великим шансом, і найбільшою загрозою», а отже суспільству слід бути готовим як до першого, так і до другого.