«Хліб для Сталіна»: напівпоразка чи напівперемога?
Російський тележурналіст та автор цілої низки історичних фільмів Олексій Пивоваров («Ржев. Невідома битва Георгія Жукова», «Москва. Осінь. 41-й», «Брест. Кріпосні герої», «Друга ударна. Зраджена армія Власова» та ін.) зазнав чергової напівпоразки. Або здобув чергову напівперемогу. Це вже як хто оцінить. Ідеться про документально-публіцистичний фільм, створений до 80-ліття початку Великого Голоду в СРСР «Хліб для Сталіна. Історії розкуркулених». Знято його у звичній для Пивоварова стилістиці, коли документальні кадри й тексти документів доби поєднуються з постановочними сценами, які відтворюють реальні події та вчинки реальних персонажів.
Як було сказано в анотації стрічки перед її прем’єрою на телеканалі НТВ, де її й було створено, в ній розповідається про розкуркулення й колективізацію початку 1930-х, які були справжньою громадянською війною з усією її нещадністю, звірством і розколом суспільства, коли брат іде на брата, а син – на батька. «В конце 20-х годов Иосиф Сталин решил превратить СССР из аграрной страны в мощную индустриальную державу. Мы знаем о «великих стройках» Магнитки, Горьковского (тогда Нижегородского) автозавода, ДнепроГЭСа… В советских учебниках не писали, чем, а точнее, кем пришлось пожертвовать ради этой мощи – примерно десятью миллионами крепких сельских собственников, тех, на ком веками держалась Россия. Почему и когда Сталин записал их в список врагов? Не понимал, что будет голод? Свято верил в колхоз как идеальную модель деревенского устройства? Или это было осознанное уничтожение тех, в ком вождь видел угрозу своей власти? Почему в провозглашенном союзе Серпа и Молота, рабочих и крестьян, Серп оказался лишним? В основе фильма – истории знаменитостей, среди которых музыкант Владимир Шахрин, губернатор Александр Ткачёв, журналист Леонид Парфёнов, бизнесмен Альфред Кох и другие. Впервые они поведали семейные тайны своих дедов и прадедов. Съемки проходили в течение года в России, Белоруссии, Казахстане и на Украине. Знаменитости приезжали в те края, где когда-то жили их предки» (звідси). Додам до цього, що й сам Пивоваров – нащадок розкуркулених, отже, ця тема йому по-справжньому болить.
Загалом же це фільм про те, як світ російського селянства було перемелено сталінськими жорнами, про те, чому й навіщо це було зроблено, – заявляє автор. Але… Отут і починаються ці «але». Виявляється, «русская деревня» – це і кубанська станиця, і білоруська вёска, й український хутір. І вже у перші хвилини стрічки нам показують постановочну сільську сцену з титрами: «Білорусія, 1929 рік». І, ясна річ, білоруські селяни розмовляють літературною російською мовою із щиро московською вимовою…
Можуть зауважити: так це ж у розмові з американським гостем Морисом Хіндусом, котрий приїхав до СРСР писати книгу про реформи на селі. Але ж цей журналіст – виходець із білорусько-єврейського містечка, де він звався Мошком, отож обов’язково мусив би знати білоруську, маючи друзів серед місцевих селян. Але все загнано в парадигму «трагедии русской деревни»…
…І тільки на 49-й хвилині фільму білоруські селяни заговорили білоруською…
Але ненадовго. Потім вони знову переходять на російську. Й українські селяни, ясна річ, розмовляють російською. Йдеться про Семена Носача з його сім’єю, який тікає від насильницького розкуркулення, віддаючи колгоспу все своє майно. Причому священик отець Максим, онук цього Семена Носача, розповідаючи про свого діда, цитує сказане тим українською мовою. Але що до того автору стрічки! Доходить до поганого анекдоту: кінематографічного Семена Носача зображено із розкуйовдженою бородою, один в один як російського селянина з картин ХІХ століття. А потім показують фото цієї людини – насмішкуваті очі, акуратні козацькі чи навіть шляхетські вуса, і ніякої кошлатої бороди. Виходить ще одна ілюстрація до питання про ставлення російських лібералів до України, яке класик світової соціології Макс Вебер ще 1906 року назвав ключовим для російського лібералізму. Як бачимо, за сто з гаком років російські ліберали (до яких, безумовно, себе відносить автор фільму) так і не стали справжніми лібералами.
Та не тільки на національному питанні цього разу спіткнувся Олексій Пивоваров. От, скажімо, звучить у фільмі теза, що більшовики запровадили НЕП, вигравши громадянську війну і зміцнивши свою владу. Але ж було з точністю до навпаки: щоб утриматися при владі, більшовики пішли на поступки спершу селянству, відмовившись від продрозверстки на користь продподатку, а потім і дозволивши приватний сектор у місті. Безпосереднім поштовхом до цього стали Кронштадтське повстання у березні 1921 року та активізація українських і сибірських повстанських загонів. Тільки НЕП збив хвилю повстань і забрав значну частину повстанських кадрів – селяни вирішили, що більшовицькі поступки, як казав Ленін, «всерйоз і надовго», що НЕП – це магістральний шлях до соціалізму. Тим більше, що, скажімо, на відміну від Росії Україна (хоч і радянська) охоплена була тоді різними формами кооперації, створеної ще за царських часів і за часів УНР. Ця кооперація включала мільйони селянських господарств, але кооперативних ТОЗів (товариств із обробки землі) було мало: щоби бути рентабельними, потрібні були численні трактори. А де їх узяти? І справа полягала не тільки в їхній нестачі: Сталін і політбюро ЦК ВКП(б) не хотіли передавати техніку в руки «петлюрівських кадрів», яким, мовляв, була «засмічена кооперація». Та про це у фільмі ані слова, хоча його автор намагається говорити і про Україну. Бо ж для цього слід спершу визнати, що Україна мала тоді помітно інші проблеми, ніж Росія з російським селянством.
Далі звучить чітка констатація автора: Сталіну потрібна була грізна армія, щоб добити капіталізм. Ця політична концепція була у 1929 році відлита у план першої п’ятирічки. Але… Одразу ж починається, як то кажуть у певних колах, «відмазування» Сталіна: мовляв, можливо, він хотів модернізувати Росію, як пізніше це зробив Ден Сяопін у Китаї, еволюційним шляхом, залучивши західні інвестиції. Та, зауважує автор, у 1929 році цей варіант став із об’єктивних причин неможливим – розпочалася світова економічна криза. Цю тезу підхоплює Альфред Кох: мовляв, Сталін був уже готовий на такий «вегетаріанський» варіант, але ж криза, інвестиційний потенціал Заходу вичерпався…Та навпаки! Радянські замовлення стали порятунком для багатьох західних фірм! І працювали західні інженери та робітники за копійки! Так, своїх грошей для вкладання Захід мав не так багато у зв’язку з кризою, але інших ресурсів – і виробничих потужностей, і запасів сировини, і дешевої та кваліфікованої робочої сили – вистачало! Єдине – Сталіну слід було дещо сповільнити темпи будівництва нових індустріальних об’єктів і розгортання ВПК. Ніхто Радянському Союзові тоді не загрожував. Польща? У неї були складні внутрішні проблеми. Та й сил від неї відбитися – у разі авантюри з боку польського керівництва – цілком вистачало. Але тезу про те, що у всьому винна світова криза, підхоплює Парфьонов: мовляв, у 1929 році Сталін розуміє, що модернізацію не можна проводити за рахунок західних позик, отже, потрібно робити її за рахунок внутрішніх резервів. Але ж наступ на куркуля розпочався ще 1928 року, правда, ще без масових розправ, проте на основі силових методів. Як казав Сталін, «150 млн пудов приходится брать в порядке организованного давления на кулацкие и зажиточные слои деревни». І щодо західних кредитів: на квітневому 1929 року пленумі ЦК РКП(б) Сталін категорично відкинув саму можливість брати кредити в Заходу, бо коли кредити пропонують, це означає, що «различные капиталистические группы щупают нас, щупают наши финансовые возможности, нашу кредитоспособность, нашу стойкость». А світова криза розпочалася тільки наприкінці жовтня 1929 року – тоді як ще навесні, після пленуму, в села повсюдно вирушили комсомольські загони під гаслами «дайош колективізацію!». В Російській Федерації тоді ж був створений інститут агроуповноважених (одним із них став молодий Леонід Брежнєв), в Радянській Україні активно відновлювали комнезами (комітети незаможників), які ставали реальною владою на селі. Адміністративними методами до осені 1929 року влада змогла домогтися значного зростання числа ТОЗів та колгоспів та вилучення частини зерна у заможних селян.
Тому пояснення Коха, мовляв, Сталін хотів продати зерно за кордон, отримати валюту, купити машини і поставити заводи, – не витримують жодної критики. За умов кризи зерно на світовому ринку вкрай дешеве. Його продавати невигідно. Тим більше, що звезене селянами збіжжя нерідко й не вивозилося нікуди, а гнило. Головне було зламати селянина, запровадити на селі панування так званих соціалістичних виробничих відносин, тобто перетворити селян на колгоспників, повністю залежних від влади.
І взагалі: у фільмі жодного слова про XV з’їзд ВКП(б), що відбувся ще у грудні 1927 року. Саме на ньому більшовики ухвалили політичне рішення про проведення тотальної колективізації сільського господарства. Йшлося про те, що одноосібне селянське господарство має поступитися місцем – і якнайшвидше! – великим зерновим і м’ясо-молочним колективним та державним господарствам на базі механізації трудових процесів в аграрному секторі завдяки створенню крупних машинно-тракторних станцій (МТС). Отож Сталін 1929 року тільки виконував волю очолюваної ним партії (бо ж у 1927 році більшовики ще не перетворилися на монолітну когорту солдатів армії «вождя всіх народів»). А от що він додав до цього рішення – так це прискорив темпи колективізації і зробив її тотальною ще до появи тракторів на селянських ланах, і це звело нанівець усі очікувані економічні вигоди за рахунок масового використання сільськогосподарських машин. Але, зауважу ще раз, політичне рішення про тотальну колективізацію села було ухвалено більшовиками за два роки до світової економічної кризи.
А тепер про плюси фільму. Вони беззаперечні. І головний із них – що наочно показано трагедію мільйонів людей, знищення села, руйнацію самих підвалин його життя. А ще показано тоталітарний характер більшовицької держави – у переселення куркулів із сім’ями на північ і схід Росії задіяні ледь не всі наркомати та відомства. І в тому переселенні відсутня економічна логіка: значна частина людей, особливо дітей, гине по дорозі або на місці виселення (дуже часто – це голі місця, тайга, тундра, зима…). Так само відсутня така логіка й у нищенні нацистами євреїв (тільки в 1943 році зацілілих євреїв почали використовувати для забезпечення «тотальної війни»). Але хіба можливий тоталітаризм без постійно полювання на «ворогів народу» та їхнього нищення, фізичного і морального?
У фільмі слушно порівнюється діяльність радянської та нацистської машин зі знищення мільйонів людей – тільки, мовляв, там за національною, тут за соціальною ознакою. Це не зовсім точно: як в «остаточному розв’язанні єврейського питання» був наявний класовий момент (перечитайте «Майн Кампф»: скільки там полум’яних інвектив на адресу євреїв як визискувачів, як капіталістів), так і в розкуркулюванні – національний. Дуже вдало, як на мене, застосовано у фільмі термін «остаточне розв’язання селянського питання» – за аналогією з «остаточним розв’язанням єврейського питання». І справді: селянство як таке практично було знищено, залишилися тільки колгоспники, а це зовсім інший соціальний типаж. Хоча колись у цей термін вкладався зовсім інший зміст: у 1861 році в Петербурзі була підпільно видана брошура народника Миколи Серно-Соловйовича «Окончательное решение крестьянского вопроса», але там ішлося про наділення селян землею…
Автор чітко й недвозначно каже, що для Сталіна йшлося не просто про виселення куркулів і підкуркульників (про останніх у фільмі практично не сказано, а жаль, бо до цієї категорії могли записати кого завгодно), а про фізичне знищення мільйонів людей, і це була цілеспрямована політика.
Декларативно, але змістовно точно поставлено сцену, коли повернутий (пощастило!) із заслання розкуркулений білорус клянеться, що ніколи не заводитиме господарства, стане злидарем і вступить до колгоспу – тільки щоб його не засилали більше на північ, бо там не вижити…
Доречний вигляд має у фільмі й історія Павліка Морозова, поставлена в загальний контекст розкуркулювання та більшовицької пропаганди. Адже діти колгоспників (і колишніх злидарів, і середняків, і розкуркулених – тих, що вижили в жахливих умовах) мусили стати «новими людьми», для яких Сталін і партія значать більше, між батьки й сім’я. Тобто однією зі складових розкуркулення й колективізації стало формування нових поколінь сільських жителів, колгоспників і працівників радгоспів, абсолютно лояльних до влади.
Слушною є й теза, що створення колгоспів і позбавлення селян паспортів – це повторне закріпачення. Історія зробила оберт, сталінська імперія повторила те, що було здійснено в часи становлення Московського царства.
І – знову про мінуси. На голод 1932–33 років у півторагодинному фільмі виділено лише 8 хвилин. Тут якось і претензії незручно висловлювати – бо що суттєвого встигнеш сказати за цей час, щоби воно лягло у стилістику фільму? Але все ж дві речі оминути не можна. Автор каже: з етичних причин ми не будемо розповідати про тогочасні жахіття. В такому разі полякам та німцям слід закрити експозиції в меморіалах, створених у нацистських таборах смерті, а ізраїльтянам – комплекс Яд-Вашем… Крім того, як зазначає російський історик Борис Соколов, «не вызывает сомнения, что именно население Украины больше всего пострадало от коллективизации и последовавшего за ней искусственного голода. Именно на Украине сейчас есть День голодомора как день национального траура, здесь проведены серьезные исследования, собраны богатые архивные материалы, созданы музеи. Но в фильме все это практически не используется. Создается впечатление, что фильм Пивоварова снимался как некий противовес украинским фильмам и исследованиям, где голодомор рассматривается как геноцид украинского народа. Точно так же в картине упоминается о Казахстане, но не говорится, что в результате коллективизации численность казахского народа в СССР сократилась вдвое за счет массовой гибели от голода и переселения в Китай».
І все ж фільм варто дивитися. Не тільки тому, що в ньому сказано хоча б деякі справді важливі й правдиві речі. А й тому, що він стимулює власні роздуми глядачів, змушує їх визначатися щодо поставлених у ньому проблем.