Чи часто трапляються журналістські тексти, які змушують вас плакати? Мені – не надто. А від матеріалів російського журналіста Валерія Панюшкіна сльози на очі набігають. Особливо від текстів про важко хворих діток. Ось уже п’ятнадцять років він пише про дітей із пороком серця, лордосколіозом, аплазією й іншими важкими недугами. Щоразу його статті допомагають благодійному «Русфонду» збирати кошти для лікування – 40, 50, 60 тисяч євро для порятунку однієї дитини. Після прочитання дитячої історії вражений читач схоплюється й поспішає переказати кошти на благодійний рахунок. Можна припустити, що вирішальними тут є не пронизливі до глибини душі тексти, а людська доброта. Однак, за словами Валерія, сума коштів зменшується вдвічі, коли матеріал беруться готувати інші журналісти. Писати так, аби тексти спонукали людей допомагати, Валерій Панюшкін навчав студентів Школи журналістики Українського католицького університету.

Лід, який сам себе заперечує

Журналістам добре відомо, що аудиторія прочитує весь текст лише за умови майстерно написаного врізу, тож першим реченням необхідно приділити особливу увагу. Завдання автора – розказати у врізі суть справи, передавши короткий зміст викладеної в тексті історії.

Матеріал Валерія Панюшкіна «Половина девочки» розповідає про десятилітню Аделіну Долгополову, яку зґвалтував, а потім спалив материн бойфренд. У маленької дівчинки згоріли ноги, статеві органи, шкіра на руках і на грудях. Для її порятунку не вистачало більше двох мільйонів рублів. Коли читач бачить зрозумілий текст – дівчинку зґвалтували, спалили і їй треба грошей – ніщо не змушує його прямувати текстом далі. У будь-який момент він може закрити газету чи покинути інтернет-сторінку. Щоби зламати лінійність сприйняття, Валерій Панюшкін останніми двома реченнями спростовує вріз: «Мы не будем в этом разбираться. Мы будем лечить девочку». Заперечення сюжету – важливий стилістичний прийом, що спонукає перейти до читання самого тексту. Подібно діє й абсурдна обіцянка. Адже вилікувати безногу дитину газетним текстом неможливо.

Що спільного в журналістського й музичного творів

Щоби створити добрий текст, Валерій Панюшкін рекомендує слухати першу частину Другого фортепіанного концерту з оркестром Сергія Рахманінова. Література, музика, архітектура влаштовані за одними й тими ж законами, переконаний журналіст.

Першу частину концерту умовно можна поділити на три частини. Її розпочинає рояль, він тримає ритм, а головну тему веде оркестр. Це складний твір, тому головна тема дається до наспівування тільки спочатку. Далі вона починає розвиватися, розростатися. Кульмінаційний момент настає, коли оркестр передає головну тему роялю. Валерій Панюшкін зізнається, що в цей момент він зазвичай починає плакати. Такий найвищий кульмінаційний зліт рідко лежить у середині твору. У Рахманінова це відбувається на восьмій хвилині, тоді як тривалість усієї композиції становить одинадцять хвилин, тобто наприкінці другої третини композиції. У мистецтві це явище називається «золотий перетин». Рояль починає домінувати аж в останній третині, тоді як оркестр, що був головним досі, стає швидше ритмом чи фоном.

Згідно з технікою Валерія Панюшкіна, оптимальна кількість структурних складових журналістського тексту – також три частини, а сюжетних – дві (як дві теми в Рахманінова – роялю та оркестру). Як у Рахманінова чергуються ритм і головна тема, так у Панюшкіна змінюють одна одну дві сюжетні лінії.

Втім, це не значить, що кожен текст мусить складатися саме з трьох частин. Якщо вдасться вигадати діяльну структуру, яка також працюватиме – вигадуйте.

Два сюжети: основа й альтернатива

Повернімося до «Половины девочки». Тут перший сюжет розповідає про дівчинку, її нещастя, хворобу; другий, додатковий, за яким стежитиме читач, – про те, як можна виразити життя дівчинки в картинках.

Альтернативний сюжет розгортається у другій структурній частині. Він функціонально необхідний, бо стежити лише за історією про скалічену дівчинку дуже боляче. Ніхто, на думку Панюшкіна, не зможе надовго й серйозно зануритися в таку важку тему, тож немає гарантії, що читач дочитає текст до кінця. Тому журналіст не змушує його до подальшого переживання психологічно важкої для сприйняття історії, а пропонує альтернативний сюжет.

Епізод з ієрогліфами, який ліг в основу допоміжного сюжету, – лише один із багатьох епізодів спілкування журналіста з хворою дівчинкою. За словами Панюшкіна, варіантів розповіді історії про Аделіну було десятки. Він намагався віднайти той, який зробить історію найбільш образною й динамічною.

Грайте з читачем

У першій третині тексту, яка йде відразу за врізом, автор грає з читачем. Він має зробити все для того, щоб, хоч як це дивно, втратити його увагу. Після прочитання першої третини має скластися враження розбалансування тексту, відчуватися певне падіння сюжету. У драматургії такий прийом називається «перипетія». Для того, щоб стало цікаво, має щось зламатися. Тому Валерій «ламає» контакт із дівчинкою: «Девочка отводит взгляд в сторону, вытаскивает из папки рисунки, изображающие колдуний Вингз, я понимаю, что девочке скучно и я потерял ее внимание. У меня последний шанс увлечь ее», – він заводить розмову про ієрогліфи. І спілкування враз стає цікавішим – як між автором та героїнею, так і між читачем і текстом. Який, до того ж, доповнює гра слів.

Читачам хочеться стежити за грою. Їм цікаво, наприклад, що в китайській мові для вираження слова «панда» треба зобразити бамбук і кицьку. Автор жонглює словами, а читач спостерігає за цим із природної цікавості. Відтворення панди – це зображення бамбука і кицьки, а щоб показати «добре», треба намалювати маму з дитиною. Щоб зобразити «злочин», треба використати плед і плитку, тому що ґвалтівник накрив Аделіну синтетичним пледом, щоб вона напевне згоріла, а кімнату підпалив за допомогою електричної плитки.

Перша гра із «кицькою та добрим», яку пропонує журналіст – порожня, беззмістовна. А ось гра зі «злочином» зненацька надає грі сенсу. Це риторичний повтор, у якому важливо подальші повторення, яких у тексті Панюшкіна чимало, наповнювати змістом. На другій третині тексту додатковий сюжет передає головну тему основному, і внаслідок цього трансформується. Тепер картинки допомагають розповідати історію про дівчинку.

Стилістика понад усе

Для того, щоб переконати аудиторію в достовірності написаного (а вона може опинитися під сумнівом через образність), найкраще вдаватися до деталізації. Наприклад, «согласно материалам уголовного дела...» вжито для того, аби не було жодного сумніву в правдивості сказаного. А описуючи зошит дівчинки, Валерій вказує на наявні помилки в реченнях. Такі подробиці допомагають повірити, що історія – цілком реальна.

Хибний сюжет запозичений у того ж Рахманінова: слухаючи його концерт, можна зауважити, що оркестр іще до кульмінації кілька разів намагається передати основну тему фортепіано. Але до слушного моменту цього так і не відбувається. Прийом хибного сюжету вводить у текст чарівниць Вінгз. Ось Аделіна показує мультик про чарівниць, ось малюнки з ними. Як тільки читач занурився в історію чаклунок, несподівано починає йтися про труднощі з уроком російської. На думку Панюшкіна, хибних сюжетів можна вводити кілька. Незважаючи на їхню оманливість, читач щоразу оцінюватиме спроби захопити його увагу.

Коли ви пишете коротку фразу, виокремлену в абзац, це завжди дієво. Цей прийом варто притримати на завершення тексту. Остання третина тексту «Половина девочки» – це поступове скорочення описів ієрогліфів. Що коротший абзац, то сильніше він впливає емоційно. Врешті текст завершується винесеним у окремий абзац реченням: «Чтобы выразить “надежду”, я бы нарисовал скальпель и деньги».

У центрі – історія, а не інформація

Журналісти думають, що вони повідомляють інформацію. Це помилково, вважає Валерій Панюшкін. Журналісти розповідають історії. А щоб зацікавити читача, вони мають бути динамічними. Пишучи текст, вам треба його створювати – використовуючи стилістичні фігури або ні. Важливо обрати ті, які для створення рухомого сюжету найбільш необхідні.

Писати текст – це як співати.

Подорож текстом має бути захопливою грою, яка приносить задоволення від написання. Якщо під час написання тексту ви не відчуваєте радості – ви неправильно пишете текст, каже Валерій Панюшкін.

Вигляд вашої історії залежить від майстерності опису речей. А він, своєю чергою, залежить від того, хто на ці речі дивиться. Переповідаючи історію, ви розказуєте насамперед про себе. Не про те, який світ насправді, а про те, яким його бачите ви. 

Фото Школи журналістики УКУ.