За останні роки всі ми якось призвичаїлися до того, що найвищі державні посадовці без найменших докорів сумління плутають Балаклаву з Балаклією, Туркменістан із Киргизстаном, Косово з Чорногорією, а французькі круасани звуть із легеньким японським акцентом: куру-сани. Банальні ж арифметичні підрахунки в цих персонажів перетворюються на такі математичні химери, що із заздрощів луснув би сам Ніколя Бурбакі (хоча це й не реальна особа, а ціла група французьких математиків із колективним псевдонімом)…

Одне слово, покращення погіршання інтелекту влади прогресує, і невпинно.

І все б нічого, але, ловлячи політиків на плутанині, обмовках та невігластві, вітчизняні журналісти нерідко самі допускаються огріхів, ба більше – масово їх тиражують. Складається враження, що грамотність, спостережливість і вміння викладати свої думки кудись евакуювалися зі значного числа мас-медіа України. Евакуювалися, схоже, всерйоз і надовго.

Утім, судіть самі.

«В Санкт-Петербурге в последний путь провожают российского кинорежиссера Алексея Германа, скончавшегося от тяжелой болезни, но до последних дней не прекращающего работать над экранизацией романа Стругацких "Трудно быть богом"… Фильм с рабочим названием "История арканарской резни" по повести Стругацких "Трудно быть богом" фактически готов. Об этом сообщил сын режиссера Алексей Герман-младший». (цитата із сайту «Дело»).

Агов, так усе-таки «роман» чи «повість»? У двох сусідніх абзацах короткої замітки жанр твору братів Стругацьких названий по-різному. Але навіть маючи обмаль місця, журналісти «Дела» примудрилися дати такий підпис під фотографією: «Алексей Герман на съемках фильма "Трудно быть богом" с актером Александром Ермольником»…

І не треба думати, що це тільки «провінційні українські журналісти» такі дурні та неосвічені, що нездатні правильно написати, як звуть визначного російського актора. Ні, славетна московська інформагенція ІТАР-ТАСС тут також відзначилася, хоча сплутала тільки прізвище метра: «"Я благодарю судьбу и Алексея Германа за те 14 лет, которые стали для меня путешествием на другую планету", – сказал актер Леонид Ермольник, сыгравшую главную роль в последнем, почти завершенном фильме мастера "Трудно быть богом"».

Скажете, дрібниці – ну, не Єрмольник, а Ярмольник? А що далі? Масква? Чи Адеса? «Велик могучим русский языка», як писав колись поет-пародист? І такий же рівень компетентності щодо справді великої і справді могутньої російської культури у тих, хто начебто належить саме до неї?

Але і з українською мовою та культурою в інформпросторі трапляються не менш цікаві казуси. Тиждень тому інтернет обійшла «Пам’ятка для депутатів-початківців з опозиції», яку депутати від «партії влади» розклали у Раді на робочі місця опозиційних депутатів. На чотири речення (не рахуючи звертання та підпису) там допущено з десяток елементарних помилок. Щоправда, авторка цього послання Ганна Г. не хоча визнавати свою слабку, скажімо так, грамотність («є різні форми»), хоча насправді, скажімо, між словами, що закінчуються на приголосну та «й», пишеться тільки «у», а не «в», – і немає тут жодних «різних форм». Але справа в іншому: авторка «Пам’ятки» зуміла чверть століття пропрацювати в журналістиці – і не рядовою кореспонденткою. Та, як бачимо, знання мови для того, щоб керувати й редагувати, не потрібне. Так само, як не потрібна й елементарна культура: текст, у якому політичному опонентові вказують на недостатній рівень його культурності, а водночас називають цього опонента на «ти», виглядає як недолуга пародія – але це теж свідчення рівня української журналістики. Я вже не кажу про підпис «Пам’ятки» – «твої колеги з парламентської більшості». Агов, 208 з 450 – це згідно з яким правилом арифметики тепер зветься більшістю?

Знов-таки – дрібниця? Ні, тому що молоді журналісти, хоча й регочуть, але при цьому не забувають головного: щоби пройти на вершини політики та на керівні посади у ЗМІ, у наші часи не надто потрібні ані знання мови, ані не те що правдива внутрішня культурність, – навіть позірне дотримання правил етикету, коли до малознайомих людей звертаються на «ви»…

Я вже не кажу про те, що ця «Пам’ятка» з’явилась у відповідь на акцію фракції УДАРу з наліпками щодо особистого голосування, і «депутатом-початківцем» у даному контексті виступає передусім Віталій Кличко, якого поблажливо поплескують по плечу: «Вчись, друже мій, в тебе все вийде» (увага! спеціально наводжу грамотний варіант цієї глибокодумної сентенції: «Учися, друже мій, у тебе все вийде»).

Та віруси некомпетентності й неуважності дуже заразні: хоча інтернет і посміявся з «Пам’ятки», але не звернув уваги (мені, принаймні, не трапилися відповідні тексти) на те, що 208 депутатів аж ніяк не можуть бути більшістю Верховної Ради. Дрібниця, так? Але на таких «дрібницях» тримається все.

І що ж тоді дивуватися неприпустимим журналістським ляпсусам, коли справа доходить до складніших операцій із числами? От днями по всіх електронних ЗМІ пройшла вістка: «Кількість прихильників вступу України до ЄС та Митного союзу зрівнялась». Заголовків такого штибу кожен охочий знайде чималенько; але про що змістовно йдеться в інформаційних повідомленнях? Про те, що було проведено соціологічне опитування, в результаті якого з’ясувалося, що «половина українців підтримує підписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС… Так само 50% українців підтримують приєднання України до Митного союзу Росії, Білорусії й Казахстану».

Добре, нехай зрівнялася, нехай 50:50, але в порівнянні з чим зрівнялася і якими були раніше числові показники? Про це – ані слова. Що ж, довелося з’ясовувати, хто проводив дослідження і якою методикою користувався. Виявляється, йдеться про український офіс міжнародної дослідницької агенції IFAK Institut, який проводив це опитування (п’ятнадцяте серед подібних до нього) на замовлення медіакомпанії Deutsche Welle. Опитування проводилося методом телефонного інтерв’ю; «в рамках исследования с 20 января по 5 февраля 2013 года было опрошено 1000 респондентов в Украине. Исследование охватило жителей городов с численностью 50 тысяч и более в возрасте от 18 до 60 лет во всех областях Украины».

Цікаво, правда? Виходить, що йдеться не про «половину українців», а про «половину міських мешканців, які мають у квартирах стаціонарні телефони». А, якщо ще точніше, то про «половину опитаних міських мешканців…». Ба більше: на сайті українського офісу IFAK Institut відсутня інформація про аналогічні опитування, які проводилися раніше, отже, відсутні підстави для твердження, що «кількість прихильників вступу України до ЄС та Митного союзу зрівнялась». Адже, як відомо, коректним буде тільки порівняння тільки даних того самого дослідницького центру за різний період, і то у випадку, якщо ставляться ті самі запитання. У травні 2012 року IFAK Institut, правда, запитував респондентів про вступ України до ЄС (54% було «за»), але не вів мову про зону вільної торгівлі і не згадував Митного союзу. Отже, нинішні й тодішні дані порівнювати не можна.

Отож ціла купа «дрібниць» вилилася в підсумку у відверту (хоча, очевидно, і не навмисну) дезінформацію масової аудиторії. Причому в напружений політичний момент, коли відбувався саміт Україна – ЄС. Але не тільки лукава квазісоціологічна цифра прокотилася медіасвітом напередодні й під час цього саміту; прокотилася й іншого роду дезінформація, базована також на «дрібничці» – на логічно некоректному вживанні поняття «опозиція».

25 лютого в Києві дві потужні політичні сили – ВО «Батьківщина» та ВО «Свобода» – провели марш протесту і мітинг проти політичних репресій в Україні. І хоча «Батьківщина» виставила на акцію цілу групу провідних народних депутатів, а «Свобода» – лише голову Київської міської організації Андрія Іллєнка, – участь свободівців у марші була активною, що засвідчує партійний сайт. А після закінчення акції спалахнув скандал: журналісти зафіксували, як «бригадири» з «Батьківщини» розплачувалися з «майданарбайтерами» – кожному по сотні. Лідери «Батьківщини», щоправда, оголосили це провокацією, але, схоже, певну частину маніфестантів від цієї партії справді винайняли за гроші. Але справа не в цьому несимпатичному факті (таке було раніше, очевидно, буде й потім), а в тому, як подали його мас-медіа. Ось типовий заголовок вістки про це: «За участь у мітингу опозиції гроші роздавали прямо на Майдані» , – й інший, що стосується вістки про заперечення роздачі грошей: «Опозиція заперечує, що платила гроші учасникам акції проти політики Януковича». І в першому, і в другому випадку змістовно йдеться виключно про ВО «Батьківщина», але якогось дива, в порушення правил логіки, з ігноруванням фактажу подій, ця партія журналістами ототожнюється з поняттям «опозиція». Але ж за всіх обставин «Батьківщина» – тільки частина опозиції, тож так і треба було розповідати про сам марш і скандал із оплатою маніфестантів. Та, схоже, для вітчизняних журналістів такі тонкощі – це дрібниці, не варті їхньої уваги.

Диявол, між тим, сидить саме в дрібницях. Це давно відомо, проте і на цю «дрібницю» сьогодні мало хто звертає увагу.

Та якщо журналістська спільнота чи бодай її більшість прагне жити в нормальній країні з нормальною владою і нормальною (тобто передусім достатньо освіченою і платоспроможною) масовою аудиторією, вона повинна не ігнорувати ті дрібниці, з яких у кінцевому підсумку складається представлена в мас-медіа картина світу. Дурниці є кому говорити й писати і без журналістів, їхня ж справа – хоча б трохи знівелювати вплив тих дурниць і не додавати до них своїх, нехай вони й видаватимуться «дрібницями».