На смерть анонімності

00:00,
18 Квітня 2013
1561

На смерть анонімності

00:00,
18 Квітня 2013
1561
На смерть анонімності
Право носити маску як утрачена цінність інтернету.

Пам’ятаю, як звали того хлопця: Ігор Глаголевський. Точніше, ІгорГлаголевський – під таким нікнеймом він зайшов десять років тому до чату SmithFastChat, одного з головних тогочасних осередків онлайн-спілкування українців. Це було справді смішно. Старі чатери обмінялися смайлами, а потім хтось запитав у новачка: «Ти що, не міг собі дотепнішого ніка вигадати?». На що Ігор Глаголевський – перший на моїй пам’яті користувач, який використав справжні ім’я і прізвище як логін для чату – відповів щось на кшталт «я не маю потреби ховатися за ніком», і це було ще смішніше.

А скільки сміху було б, якби тоді хтось сказав нам, що за десять років усі ми фігуруватимемо в інтернеті під своїми справжніми іменами й прізвищами! Й колишні власники замашних і дотепних нікнеймів, або ж цілих арсеналів імен-масок та віртуальних особистостей, доноситимуть адміністрації Facebook на ближнього, який назвався псевдонімом, почуваючись при цьому санітарами спільноти. І що топосом дискусії про онлайн-комунікацію, з яким ніхто навіть не намагається сперечатися, стане ототожнення анонімності з тролінгом і деструкцією. І що своє право бути в інтернеті кимось іншим – тим, ким ти хочеш бути, – та приховувати реальну особистість ми здамо без боротьби.

Спілкуючись із молоддю, я пересвідчився, що людям, які почали користуватися мережею у другій половині 2000-х, майже неможливо пояснити, в чому полягала цінність анонімності в перші десятиліття інтернету. Зсув у свідомості, що відбувся за ці десять років, перевернув усе з ніг на голову (чи навпаки, з голови на ноги) – тепер людина, яка замість власного імені використовує нік, може видатися нескромною, підозрілою, смішною. Анонімність сприймається як ознака нечистої совісті, прагнення втекти від відповідальності за свої слова і вчинки, фанаберія онлайн-ґіків, що ускладнює спілкування. Навіть для того, щоби скачувати піратські копії фільмів і музичних композицій, тепер реєструються під справжніми іменами. Останній рудимент колишньої свободи самоназивання, що користується попитом у нинішнього племені – можливість додати «Квіточку» чи «~СуперDJ~» до справжніх імені й прізвища у соціальній мережі Вконтакті.

Уособленням цієї тенденції, звісно, є Марк Цукерберґ, який давно проголосив перенесення реальної ідентичності в інтернет стандартом для своєї соцмережі. Драконівська, як на середину 2000-х, вимога вказувати реальні дані при реєстрації чимось схожа на ініціативу Петра Першого європеїзувати своїх підданих за допомогою бритви.

Майже ніде, крім Facebook, називатися не своїм ім’ям не заборонено. Але вплив Facebook на парадигму онлайн-спілкування такий потужний, що анонімні користувачі інших ресурсів починають почуватися незатишно. У коментарях інтернет-видань FacebookConnect, Disqus та інші системи коментування з-під екаунтів соцмереж також потроху стають панівним стандартом. Одна справа – брати участь у дискусії, всі учасники якої використовують нікнейми, інша – бути єдиним «термінатором2012» серед Марічок та Іванів, кожне з яких залюбки дорікне співрозмовникові його анонімністю.

Можна скільки завгодно філософствувати про те, що відмова від віртуальних ідентичностей є закономірним наслідком зближення інтернету й реального світу. Та справжнім грабарем анонімності став ринок. Людина, що відмовляється назвати власне ім’я, є поганим покупцем, із неї важко витягнути приватну інформацію, необхідну для таргетингу реклами. Услід за Facebook – найбільшою у світі комерційною базою даних, – про нейм-контроль своїх користувачів починають дбати інші сервіси. Анонім стає ворогом комерціалізованого інтернету, гальмом його прогресу, й не дарма найодіозніша хакерська ґерилья зветься Anonymous і обрала маску за емблему. Згідно з The Financial Times, анонімність заохочує поводитися погано.

Хтось скаже не драматизувати й нагадає про розплідники анонімів на зразок форуму «Української правди». Авжеж, процес маргіналізації анонімного спілкування, його витіснення у резервації відбувається поступово й може тривати роками. Але особлива маскарадна культура інтернету, пронизана відчуттям свободи й дикою вседозволеністю язичницького свята, відходить.

Що такого особливого ми втрачаємо разом із анонімністю? Перш за все, творчість, яку вона каталізувала. Перш за все, нікотворчість, адже процес вигадування віртуального імені та подальше конструювання віртуальної ідентичності часто був захопливим і різнобарвним. Із форматуванням жорстких дисків, на яких зберігаються бази даних чатів, форумів і блоґхостингових систем, зникне безцінний матеріал для досліджень із онлайн-ономастики. Те, як люди користалися змогою вигадувати собі нескінченну кількість імен і творити для кожного з них ідентичність, відмінну від власної, могло б зацікавити різних науковців – семіотиків, соціологів, психологів…

Жарти й карикатури про череватого пиворіза, який вдає в інтернеті стрункого атлета, сформували упереджене ставлення до людей, які творять віртуалів. Насправді на це явище варто подивитись і з іншого боку – як на поштовх стати кращим, стимул для розвитку, самовдосконалення, виправлення своїх недоліків якщо не в реалі, то хоча б у віртуальному світі. Знаю багатьох людей, які без цього в житті б не видряпались із своїх комплексів.

Два роки тому moot, засновник 4chan, казав, що анонімність сприяє розвиткові креативності (іміджборди – жанр, де анонімність і креативність гіперболізовані й доведені до веселого абсурду – це підтверджують). Маска віртуального митця бентежила аудиторію, надаючи його образу і творам особливого шарму неприв’язаності до буденного світу. Анонімність створювала простір для онлайн-перформансів із багатьма учасниками, про яких ти ніколи не міг знати напевно, хто з них справжня людина, а хто – віртуал. І знати, зрештою, не хотів.

Їй-богу, не уявляю, кому стане краще, якщо, наприклад, із Фаїни Каплан витрусять паспортні дані.

Відвертість – іще одна якість, яку, хоч яким парадоксом це може видатися, плекало в людині маскарадне спілкування. Анонімність давала змогу говорити те, що думаєш, не зважаючи на соціальні умовності. Грубо кажучи, не відповідати за свої слова. Авжеж, прикрившись ніком, можна було обматюкати, але можна було й освідчитись у коханні й симпатії, висловивши те, чого ніколи не наважився б сказати увіч. Тому дискусії на форумах, де кожен обирав собі ім’я й не мусив бути собою-реальним, якщо не хотів, часом бували надзвичайно глибокими й щирими.

Безперечно, не бракувало флуду, флейму й матюччя. Попри це, віртуальні спільноти 90-х – першої половини 2000-х, де діяло правило «дитинко, це інтернет, тут можуть послати на х**», жили наповненим і барвистим життям, самоорганізовувалися, виходили в реал (чого нинішнім спільнотам відчутно бракує), проживали свій життєвий цикл і вмирали, коли наставав їхній час. При цьому причиною смерті найчастіше ставав технічний катаклізм або знелюднення через перехід на іншу платформу, а не деструктивна комунікація й перетворення на матюкливий відстійник.

У більш-менш сталих спільнотах анонімність була відносною: інтегруючись, кожен учасник дізнавався реальні імена, стать, вік, географічну локацію та інші дані інших учасників, якщо, звісно, хотів їх знати. Проте бувало, що сама людина – той образ, який вона творила своїм способом самопрезентації та комунікації з іншими учасниками спільноти, – виявлялася важливішою за те, як її звуть за паспортом. Тому часто нікнейми ставали замінником імен у реальному спілкуванні.

У цьому плані публічні комунікаційні майданчики раннього інтернету були справжньою протилежністю нинішніх соціальних медіа: якщо в Facebook, зайшовши на сторінку дотепер незнайомого користувача, ти відразу бачиш масу параметрів, за якими можна визначити його статус і зв’язки з іншими (а отже – опосередковано – з тобою самим), то на форумі чи в чаті лише нік, юзерпік та дописи людини могли підказати, чи варто з нею знайомитися. Тому онлайн-спілкування за тих часів являло собою невпинний пошук людини.

Що ж, взамін маємо нову можливість – знайти однокласника, ввівши у пошук ім’я і прізвище.

Це все лірика, а є й серйозний вимір цієї проблеми – безпековий. Поки ситі демократії борються з анонімними хуліганами в інтернеті, в країнах із тоталітарними та авторитарними режимами підписатися реальним іменем для журналіста чи громадянського активіста часто означає підписати собі смертний вирок. Хоча нікнейм ніколи й не був справжнім захистом від спецслужб, заперечення права на анонімність, яке донедавна сприймалось як природна складова первісної свободи інтернету – чудовий привід для диктаторів запровадити нейм-контроль у мережі.

Усі ці аргументи, звісно, не повернуть навспак об’єктивних процесів, що відбуваються в комерціалізованому інтернеті (та й світі загалом) і не врятують анонімності від втрати свого колись панівного становища у парадигмі онлайн-комунікацій. Майбутнє за спілкуванням без масок, яке тепер безапеляційно звуть цивілізованим. Ігор Глаголевський, якого неважко знайти за допомогою ґуґла, має у соцмережі Вконтакті понад дві сотні друзів. Абсолютна більшість зареєстровані під ім’ям і прізвищем, хоча є й такі, що воліють бути «Музыкой Волн» або LittleSunshine. Ні те, ні інше вже нікого не смішить.

Просто хотілося б закарбувати в пам’яті, що анонімність – це не лише лайка, тролінг, провокації й боягузтво. Це також завмирання серця від слів людини, яка несподівано стала тобі духовно близькою після відвертої розмови в чаті, де кожен зветься так, як він хоче, але при цьому є собою.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
anonymousgroup.net
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду