Трампівська Америка переповнена викликами для журналістів і є багатим полем для дослідників медіа. Дональд Трамп, ідеальний ньюзмейкер, постійно генерує скандали, багато з яких пов’язані з медіа. Серед них — конфлікт із CNN (на своїй першій прес-конференції він відмовився відповідати на запитання кореспондента CNN, назвавши телеканал «фейковим»), складні стосунки з Washington Post, скандал довкола публікації в BuzzFeed так званого компромату на Трампа. На прес-конференції в лютому президент США заявив, що «преса вийшла з-під контролю», так само як і «рівень брехні». Команда Трампа теж відзначилася: радниця президента, відповідаючи на запитання про недостовірні дані щодо кількості глядачів інавгурації в заяві прес-секретаря, пояснила, що він просто запропонував «альтернативні факти».

Один із напрямів дискусій і публікацій, що активізувався ще під час виборчої кампанії, — це обговорення медіаграмотності у США. «Ми не маємо медіаграмотності в цій країні в жодному реальному вигляді. Якщо би мали, я думаю, що (А) більшість із нас виявили ще на початку, яку загрозу уособлює Трамп, і (Б) ніхто би не здивувався тій нетерпимості, яка була в “ДНК” його кампанії», — заявила медіакритикеса Дженніфер Познер, авторка книжки «Reality Bites Back: неприємна правда про сумнівне задоволення від телебачення» (Reality Bites Back: The Troubling Truth About Guilty Pleasure TV).

Ще кілька заголовків зі статей в американській пресі: «Порада Yahoo Трампу: навчайте дітей медіаграмотності, щоб боротись із фейковими новинами»,  «Чому нам потрібна новинна грамотність зараз», «Дональд Трамп, перший президент нашої постграмотної епохи», «Фейкові новини вплинули на ці вибори: Медіаграмотність 101», «Медіанеграмотність є загрозою для демократії».

Цікаво простежити, в якому річищі ведуться дискусії на цю тему, — щоби порівняти з нашою ситуацією. В Україні про медіаграмотність заговорили активніше після Революції гідності та початку війни з Росією, коли прийшло усвідомлення інформаційних упливів Кремля. Але громадська організація «Детектор медіа» (до квітня 2016 року мала назву «Телекритика») і, зокрема, сайт MediaSapiens разом із колегами з деяких інших ГО звертали увагу на важливість медіаграмотності ще за кілька років до цих подій: аналізуючи якість контенту, висвітлюючи медіаосвіту в Україні та відстежуючи закордонні тенденції.

Розробляючи онлайн-підручник із медіаграмотності для підлітків «МедіаДрайвер», ми не лише дослідили потреби української аудиторії, але вивчали й іноземний досвід різних країн. І дійшли висновку, що у США ведеться постійна діяльність, спрямована на підвищення медіаграмотності дітей та молоді. Здійснюють її переважно неурядові освітні організації. Так, найбільш відомими є Національна асоціація медіаграмотності в освіті (NAMLE), що існує з 1997 року; організація Центр медіаграмотності; із проектів, спрямованих на школярів, відомий Look Sharp коледжу Ітаки (є український переклад книжки очільниці проекту «Медіаграмотність. Критичне мислення в мультимедійному світі»). Існує низка різноманітних ініціатив, спрямованих на медіатворчість молоді та навчання безпеки в інтернеті.

Щодо кампаній із підвищення медіаграмотності дорослих інформації мало (хіба що курс новинної грамотності для студентів Stony Brook University). Та якщо вести мову про ЗМІ, то критика медіаконтенту посідає у США вагоміше місце, ніж у нас: у більшості видань є рубрика медіа, діє багато нішевих сайтів, які висвітлюють різні аспекти медіа й інтернету — у просвітницькому чи таблоїдно-розважальному стилі.

Але тепер можна дійти висновку, що до виборчої кампанії 2016 року більшість (навіть в експертному середовищі) чи то не усвідомлювала ролі медіаграмотності у США, чи розглядала її відірвано від життя. Тепер, очевидно, триває перегляд її ролі — хоча й у специфічний спосіб.

В усьому винні фейки

Фейки. Це слово тепер міцно асоціюється з президентськими виборами-2016 у США. Цікаво було би побачити результати якогось контенту-аналізу: скільки разів це слово згадується в матеріалах на тему виборів.

Після 8 листопада, коли чимало громадян США переживали перший шок від усвідомлення того, що Трамп — обраний президент, почалися пошуки винних. Серед них були й журналісти, й технологічні компанії, такі як Google і Facebook — їх звинувачували в тому, що вони стали каналами поширення дезінформації (Цукерберг досить швидко відреагував, назвавши божевільною ідею, що фейкові новини у Фейсбуку могли вплинути на результати виборів).

Варто згадати дослідження BuzzFeed, згідно з яким фейкові історії генерували на мільйон більше репостів та коментарів у Фейсбуку, ніж історії від достовірних ЗМІ. Аналіз видання засвідчує, що загальна залученість аудиторії до фейсбук-сторінок таких медіа як The New York Times, Washington Post та CNN знизилася з 12 мільйонів до 7,3 мільйонів ближче до кінця виборів, тимчасом як залученість до фальшивих історій зросла від 3 мільйонів до 8 мільйонів за той самий проміжок часу.

 Один із найбільш резонансних прикладів впливу фейкових історій — це випадок, коли одна з піцерій Вашингтона постраждала через поширення фейкової новини: заклад звинуватили в торгівлі дітьми, в якій до того ж була замішана Гілларі Клінтон. Невідомий чоловік увійшов до піцерії зі штурмовою гвинтівкою, він націлив зброю на працівника ресторану, але останньому вдалося втекти та повідомити про інцидент поліцію.

Автори фейків в інтернеті можуть керуватися як політичними мотивами (як-от кремлівські тролі, що підтримували Трампа й прагнули дискредитувати Гілларі Клінтон), так і лише економічними — наприклад, було виявлено, що підлітки в Македонії створили близько ста протрампівських сайтів із фейковими новинами, маючи за мету лише збільшення кліків.

Після потужної критики й звинувачень технологічні компанії вживають заходів для зменшення кількості фейків: у Google вони спрямовані на оптимізацію алгоритму видачі посилань у вкладці «Головні новини» й зменшення кількості посилань на недостовірну інформацію (крім того, Google відсторонила від одного зі своїх рекламних сервісів 200 видавців, що поширювали фейки). Facebook теж уживає низку заходів, як-от проекти боротьби з неправдивими новинами в Німеччині та Франції.

Про низький рівень медіаграмотності ще активніше заговорили після публікації дослідження Стенфордського університету, згідно з яким підлітки не розрізняють справжніх новин та фейків (назва дослідження «Оцінювання інформації: Наріжний камінь мислення громадян в онлайн-світі», Evaluating Information: The Cornerstone of Civic Online Reasoning). Дослідники залучили до свого опитування 7804 респондентів. Підлітків поділили на три категорії, залежно від віку — учні середньої школи, старшокласники та студенти. Для кожної з категорій дослідники підготували завдання відповідного рівня складності. Виявилося, що близько 82 % опитаних учнів середніх класів не змогли відрізнити оголошення з позначкою «спонсорський контент» від реальних новин зі ЗМІ. Учням показали дві новини у Фейсбуку. Одна була поширена офіційною сторінкою Fox News, інша — сторінкою візуально подібною, але несправжньою. Тільки чверть учнів звернули увагу й пояснили значення синьої галочки в акаунтах. Більше 30 % студентів вказували на фейковий акаунт як на офіційний, посилаючись на деякі ключові графічні елементи, які були в ньому розміщені.

Також майже чотири з десяти старшокласників повірили у справжність допису із зображенням квітів, які мутували під впливом витоку радіоактивних елементів після аварії на атомній електростанції Фукусіма, попри те, що не було вказано ані першоджерела фото, ані геолокації цього знімка.

Потреба в реформі освіти

Такі результати змусили говорити про те, що, по-перше, технічних кроків на кшталт змін алгоритмів у Фейсбуку недостатньо, а по-друге, що нинішня система медіаосвіти у Сполучених Штатах недостатньо ефективна, або ж, як стверджують медійні педагоги, недостатньо розвинута. Громадські організації та об’єднання вчителів розпочали кампанію, щоби лобіювати у 20 штатах прийняття нових норм у законодавстві, які би закріпили в навчальних планах предмети, спрямовані на медіаграмотність (за приклад береться модель у штаті Вашингтон, яка працює з 2016 року). Акцент при цьому на понятті digital citizenship (громадянство в цифрову добу), воно передбачає відповідальне ставлення до онлайн-поведінки: безпека в інтернеті, репутація в онлайні, запобігання кібербулінгу і сприяння побудові здорової комунікації в онлайні, критичне оцінювання джерел інформації, навчання того, як отримати доступ, аналізувати, продукувати й інтерпретувати різноманітний медійний контент.

Утім, на чому саме концентруватися, викладаючи молоді медіаграмотність, — питання  дискусійне й серед самих педагогів. Один із викликів, перед яким опиняються всі освітяни, — швидкий розвиток цифрових технологій, постійні трансформації онлайн-світу. Через це розробити уніфіковану навчальну програму вкрай складно, оскільки регулярно з’являються якісь нові ризики й феномени, тож необхідне постійне підвищення компетенцій вчителя. Обговорення, які виникли в Америці після виборів Трампа, можна порівняти з українською ситуацією: медійні освітяни висловлюють незадоволення — мовляв, те, про що ми вже не перший рік говоримо й закликаємо розвивати, нарешті опинилося в центрі уваги, але ми тепер ще й винні, що були недостатньо ефективними.

Розширення поняття медіаграмотності

Тут слід звернути увагу на кілька моментів.

Перше. Цікаво, що в першу чергу заклики щодо поширення медіаграмотності спрямовані на дітей і молодь, а ймовірним ініціативам для дорослих приділяється дуже мало уваги. А тим часом приймають рішення — зокрема й голосують — наразі саме дорослі.

Друге. Дивує така величезна увага до фейків — начебто саме вони є коренем усього зла, зокрема й у медіа. Хоча вже є результати досліджень про перебільшену роль фейків у перемозі Трампа, а також висловлювання авторитетних людей про те, що цьому явищу не варто надавати аж такого великого значення. Нині чимало світових видань почали публікувати детальні інструкції перевірки інформації — з одного боку, це, звісно, потрібно. З іншого боку, ще й під час виборів у США і Брекзиту у Великобританії деякі ЗМІ добре перевіряли факти і пропонували користувачам відповідні онлайн-інструменти. Та річ у тім, що людина може бути обізнана зі способами перевірки, але не застосовувати їх. І це частина феномену епохи постправди, коли ірраціональне — емоції, бажання повірити в певну інформацію — переважає над логічним мисленням.

Також варто сказати, що найчастіше зі справжніми новинами на розумовому й емоційному рівні впоратися важче, аніж із фейками; адже останні зазвичай збігаються з уже сформованою позицією, використовують наявні установки. Це загалом тема окремих досліджень — одне з них минулого тижня було презентоване в Києві британкою Джоанною Шостек. У цьому дослідженні, зокрема, вона з’ясовували мотиви, що обумовлюють вибір тих чи інших джерел і довіру до них української аудиторії.

До речі, щодо боротьби з фейками: нею можна так захопитися, що... створити онлайн-курс із написання фейків. Викладачі із Університету Південної Каліфорнії так і зробили (тут досить цікаве інтерв’ю з ними, під час якого журналіст кілька разів перепитує, чи не здається авторам курсу, що він матиме протилежний ефект).

Третє. Якщо під час виборів американські журналісти непогано виконали роботу з перевірки фактів у заявах Трампа, то значно менше уваги вони звертали на те, яким чином позиція видання впливає на редакційну політику й висвітлення політичних процесів та як комерційні структури можуть просувати свою думку під виглядом неупереджених новин. Адже згодом медійні експерти зазначали, що Fox та CNN подавали дві абсолютно різні картини дня під час кампанії — і проблема була не у фейках. Очевидно, що нині громадянам варто більше пояснювати і про медіавласність, і про взаємодію медіа й політики.

Тож точно не можна звужувати медіаграмотності лише до протидії фейкам (або до протидії пропаганді), а медіаосвіта має бути комплексною й упроваджуватися для різних груп — дітей, підлітків, студентів і, звісно, дорослих. Один зі способів працювати з останньою групою — за допомогою медіаформатів. Так, варта уваги щотижнева програма CNN «Надійні джерела» (Reliable Sources), головне завдання якої — показати глядачам роботу журналістів ізсередини: як створюються новини, як розрізнити повідомлені факти від коментарів. Щоправда, зважаючи на згадану критику CNN , є ризик, що канал і через таку програму просуває свій порядок денний.

Кадр з програми «Надійні джерела» - розмова з медіапедагогом на тему «Чи медіаграмотний Трамп?»

Іще один важливий момент — медіаграмотність не може й не повинна бути панацеєю від усіх медійних хвороб. Здається, нині будь-яке нездорове функціювання ЗМІ прагнуть виправляти за допомогою медіаграмотної аудиторії — зокрема й такі проблеми, як вплив власників на редакційну політику й нехтування журналістськими стандартами.

Безумовно, громадянам варто розуміти механізм функціювання ЗМІ, вміти помічати маніпуляції й неякісний контент, але, по-перше, шлях між усвідомленням і зміною поведінки (тобто відмовою від неякісного продукту) може бути дуже тривалим, а по-друге, на зміни в медійній поведінці впливає й багато інших чинників. Як зазначала вже згадувана дослідниця Джоанна Шостек, аудиторія не прийде дивитися якісь новини лише тому, що вони якісні, й так само не відмовиться від інших лише через недотримання там балансу.

Тому це обов’язково має бути рух у двох напрямах, один із яких — підвищення стандартів роботи ЗМІ. Під рухом маються на увазі зусилля й самого журналістського середовища, й держави, й неурядових організацій. Показовими є медіапрогнози-2017 ресурсу Гарвардського університету Nieman Lab. У багатьох прогнозах (загалом зібрано 140 прогнозів від експертів) ідеться про те, що слід повернутися до «основ журналістики», згадати про підзвітність аудиторії та роль медіа в суспільстві. У попередні роки більшість цих прогнозів стосувалися радше технічних рішень, тож очевидно, що перемога Трампа стала каталізатором дискусії про роботу ЗМІ та її переосмислення. Утім, важко оцінити, наскільки широкою у Штатах є ця дискусія, чи вийшла вона за рамки професійної спільноти.

Другий напрям руху — це медіапросвіта аудиторії. І тут варто зазначити, що зміни в освіті мають включати не лише розвиток медіаграмотності, а й паралельно громадянську освіту. Тобто давати знання про практичне втілення прав громадянина, про політичні системи й функціонування держави, зокрема елементарні речі на кшталт того, чим, наприклад, відрізняється законодавча гілка влади від виконавчої, — й тоді вже, до речі, можна розглядати і взаємозв’язки з «четвертою владою».