«Я цього не практикую». Всього лише відповідь однієї з учительок однієї з українських шкіл на чергову пропозицію батьків надсилати фідбек про успішність дітей електронною поштою.

Я почув ці слова кілька років тому, тож, можливо, відтоді саме ця вчителька навчилась-таки користуватися новомодним заморським винаходом. У багатьох класах з’явилися комп’ютери й проектори, деякі вчителі навіть дають дітям завдання у форматі мультимедійних презентацій і визнають існування Вікіпедії. Та якщо зіставити ступінь інтегрованості школи та шкільної освіти в сучасні інтернет-технології із інтегрованістю школярів – а вона фактично стовідсоткова, – проблема стає очевидною.

Впадаючи в консерватизм там, де це найменш доречно, й користаючись футурошоком батьків, неспроможних осягнути факт стрімкого перетворення їхніх дітей на людей нового типу, школа ризикує втратити сенс для сучасних дітей. Органічний для них спосіб існування – у безперервному фоновому процесі спілкування, споживання контенту й доступу до всієї потрібної інформації, – школа не лише обмежує, а й трактує як щось погане, протиставляючи здоровому способу життя й аналоговим, менш актуальним і природним для сучасних дітей формам навчання.

Можливо, когось із дітей цей моральний тиск і переконає в тому, що похід до бібліотеки по паперову книжку є чимось кращим за читання книжки на смартфоні, або споживання тієї самої інформації в форматі youtube-ролика. Проте здебільшого це призводить до збільшення дистанції – якщо не поглиблення прірви – між учителями та школярами. Адже не лише діти відмовляються від пропонованих школою аналогових практик, а, що набагато гірше, вчителі заперечують, відкидають і просто не розуміють цифрових. Про що маленькому аборигену Minecraft говорити з тітонькою, яка вважає, що смартфон – від лукавого?

Це лише один із вимірів проблеми – те, що вчителі й учні, існуючи в різних світах, не можуть повноцінно порозумітися, і це щось більше за традиційний конфлікт батьків і дітей. Є ще один важливий момент. Торік я дав студентам Школи журналістики УКУ завдання дослідити присутність у соцмережах шкіл, де вони вчилися. Головний висновок із цього дослідження: школи неймовірно багато втрачають, не функціонуючи як віртуальні (хоча це слово вже, певно, анахронізм) спільноти.

Пересічна українська школа в комунікаційному вимірі – це:

веб-сайт, часто застарілий або шаблонний, навряд чи регулярно оновлюваний. Як виняток трапляються якісні сайти, подаровані рідній школі випускниками чи батьками. Здебільшого важко зрозуміти, для кого існує така сторінка, адже ні для школярів, ні для батьків, ні для вчителів там немає нічого корисного. Хоча, якби школи були зацікавлені в рекрутуванні вступників, якісний сайт-візитка мав би значення як реклама для батьків, які шукають, куди віддати свою дитину. За теперішніх обставин цю функцію виконують освітні форуми, де кричні коментарі анонімів часто формують вельми непривабливий (і не завжди заслужений) імідж навчального закладу;

офіційні сторінки в соціальних мережах (Фейсбук або «Вконтакті») – нормальний засіб вертикальної комунікації між адміністрацією школи та різними аудиторіями, ефективність якого, втім, залежить від регулярності та змістовності оновлення. Цікаву річ розповів директор київської 148-ї школи Сергій Горбачов: школа має сумлінно наповнювану фейсбук-сторінку, проте батьки не надто нею цікавляться. Що вже казати про менш просунуті в комунікаційному плані школи;

офіційні групи в соцмережах («Вконтакті», рідше Фейсбук) – спільноти, які створює та намагається модерувати адміністрація або хтось із учителів. Комунікація в такій спільноті йде дуже важко, оскільки рівноправне спілкування між різними аудиторіями, зібраними докупи, суперечить заведеній у реальному житті школи субординації та відстороненості. Між ними, зрештою, просто немає довіри. Найживучіший формат – група, створена вчителем-ентузіастом для своїх учнів;

спорадичні неофіційні групи в соцмережах («Вконтакті», рідше Фейсбук) – результат природного прагнення користувачів соціальних мереж об’єднуватися за інтересами. Вчителі й батьки, не кажучи вже про адміністрацію, майже ніколи не беруть у цих групах активної участі, адже їхня присутність миттєво вбила б відкрите спілкування між школярами. Водночас ці групи, контрольовані школярами або випускниками, так само, як і офіційні сторінки, формують обличчя школи.

Будь-яку школу можна уявити як велику сегментовану спільноту, що складається з кількох основних аудиторій, які, у свою чергу, поділяються на вужчі групи. Ось ці аудиторії:

• адміністрація,
• вчителі,
• батьки (поділяються за класами),
• випускники (поділяються за класами й роками випуску),
• школярі (поділяються за класами чи інтересами – наприклад, члени шкільної футбольної команди),
• {вступники та їхні батьки}(в ідеалі можуть інтегруватись у спільноту ще до вступу).

Йдеться про велику кількість – від кількох сотень до кількох тисяч – людей різного віку та соціального статусу, що мають між собою дуже різні стосунки (або не мають ніяких) і чиї інтереси збігаються лише почасти. Звести їх докупи в одній групі для спілкування неможливо, незручно й немає сенсу: згадайте хоча б хаос і офіціоз першовересневої лінійки.

Тому архітектура комунікації шкільної спільноти виходить складною й багаторівневою. Щоби зробити її ергономічною, слід об’єднати у сталі групи людей, які повинні комунікувати весь час; розвести вертикальну й горизонтальну комунікацію; і, що не менш важливо, уникнути непродуктивних форматів на зразок описаного в цьому матеріалі «батьківського чату».

Поділ на вертикальну (офіційну, де один говорить, а інші слухають)  та горизонтальну комунікацію (коли всі учасники рівноправні) є умовним, і в ідеальній спільноті ці типи можуть поєднуватися: наприклад, керівник є членом групи і говорить від імені адміністрації, але інші учасники можуть ініціювати спілкування. Пострадянська школа, що досі має ознаки репресивного механізму, побудованого на субординації, від цього ідеалу далека. Важко уявити групу, в якій семикласник заперечуватиме директору, а завуч лайкатиме дописи шкільного логопеда. Тому частина фракцій великої шкільної спільноти може комунікувати лише у вертикальному режимі, для якого найкраще підходить офіційний сайт або сторінка (паблік) у соціальній мережі; для інших підходять закриті групи. Важливо, щоб комунікація була модерованою за чіткими правилами, які дозволять локалізувати й розв’язувати конфлікти й запобігати кризам.

Спробуймо інвентаризувати головні вектори комунікації в межах шкільної спільноти.

Адміністрація ↔ вчителі, тобто внутрішня вертикальна комунікація навчального закладу. А чом би й не віртуальна педрада?

Вчителі ↔ вчителі. Внутрішня горизонтальна комунікація корисна і для координації дій, і для обміну досвідом. А понарікати на неслухняних учнів у закритій групі – найкращий спосіб відвести душу.

Адміністрація + вчителі ↔ батьки. Вертикальна комунікація, традиційно втілена у форматі «батьківських зборів» – неефективних і ненависних більшості батьків. Спроби створити простий онлайн-інтерфейс для посередництва між школою й батьками вже є, наприклад, шкільна мережа «Щоденник». Вона, зокрема, дає батькам доступ до оцінок і домашніх завдань (гай-гай, бідні діти…). Але, знову ж таки, й батьки, і вчителі не поспішають опановувати цю систему. У соцмережах найпродуктивнішим видається формат закритої групи класу, до якої входять батьки, класний керівник та вчителі, які з цим класом працюють.

Також в онлайн-режимі можна було б розглядати більшість скарг і звернень від батьків до адміністрації: для цього геть не конче приходити «на килим».

Батьки ↔ батьки. Безперервне спілкування батьків усієї школи – це, напевно, надмірність, а ось координація локальних органів «батьківського самоврядування» – комітетів – необхідна. Ґуґл-група чи спільнота в соціальній мережі може заощадити батькам-активістам години виснажливих зборів, присвячених вирішенню господарських і, ніде правди діти, фінансових питань. Значно більше нагальних проблем виникає на рівні класу. Горизонтальна комунікація в межах закритих батьківських груп у соцмережах трапляється доволі часто. Однак тут на заваді стає «цивілізаційний злам»: батьки, що належать до різних поколінь і соціальних груп, можуть принципово не користуватися певною соцмережею. Виходом може стати модерована ґуґл-група.

Адміністрація ↔  вчителі ↔ випускники. Бажання підтримувати зв’язок із рідною школою є природним для випускників, проте зазвичай усе зводиться до формату напівмертвих груп із щорічним оголошенням про зустріч. Тим часом, зберігаючи контакт із випускниками та залучаючи їх до розвитку школи, адміністрація могла би мати чималий зиск – приклади можна побачити і серед західних, і навіть серед українських вишів, що мають асоціації alumni. Комунікація в межах такої спільноти має бути здебільшого горизонтальною, проте модерувати та підживлювати її  повинна школа.

Вчителі ↔ школярі. Це вкрай важливий вектор комунікації, що є частиною навчального та виховного процесу. Спілкування між учителями і школярами в соцмережах є дивиною для нашого суспільства, але, напевно, філософські прогулянки в Академії або Лікеї також попервах дивували давніх греків.

Ризикну стверджувати, що в наш час учитель лише тоді буде справді вчителем, якщо спілкуватиметься з дітьми на їхній території, на цікаві для них теми і в прийнятному для них форматі. Мішель Серр, на якого я вище вже посилався, каже: «…знання, що стало доступним повсюдно й у будь-який час, утратило колишній статус. Отже, змінюються й стосунки між учнем і викладачем. Особисто мене це не хвилює. За сорок років викладання я зрозумів, що ми передаємо нашим студентам не інформацію, а себе».

Звісно, ця ідея – що педагогіка виходить за межі уроків від дзвінка до дзвінка, нотацій у коридорі та марудної перевірки зошитів, що вона може полягати в тому, щоб, наприклад, обговорювати серіал і лайкати чиїсь коменти, не зважаючи на статус і вік, – не подобається багатьом учителям. Вони неодмінно згадують про оплату своєї праці і про те, що жодних коментів, лайків і демотиваторів про Чіпку та Нимидору немає в їхніх посадових інструкціях. 

Проте іншого способу завоювати увагу й повагу дітей цифрової доби, здобути справжній, а не виликаний страхом авторитет немає. Community management –  одна з сучасних форм педагогіки, і немає на те ради. Найпродуктивнішим видається формат модерованої класним керівником спільноти, до якої входять учні класу та вчителі, які в цьому класі викладають. Комунікація в такій спільноті має бути мішаною, вертикально-горизонтальною: діти не повинні боятись ініціювати розмову з учителями, ставити їм запитання, сперечатись із ними. І, звісно, ніяких батьків! :)

Школярі ↔ школярі. Це, здавалося б, уже на розсуд дітей. Здебільшого вони самі здогадуються створювати спільноту класу (закриту або відкриту), зазвичай у найпопулярнішій серед них російській соцмережі «Вконтакті». Згодом, коли клас випускається, спільнота або помирає, або залишається для нерегулярного спілкування випускників. Соцмережі – найприродніший спосіб комунікації для дитини в наш час, цього її вчити не потрібно.

Що варто зробити школі, то це встановити правила комунікації в школярських групах, якщо ці групи відкриті. Не раз, задаючи у пошук «школа №…», я знаходив у «Вконтакті» групи, переповнені матюками й порнографією. Навчальному закладу, який дбає про свою репутацію, це ні до чого.

Тепер найскладніше: хто і як має це все облаштувати.

Звісно, у школи повинні бути добре налагоджені й регулярно наповнювані офіційні вертикальні комунікації: інформативний сайт-візитка, сторінки (пабліки) в основних соціальних мережах, можливо, навіть твітер та інстаґрам. Особливо це важливо для залучення нових учнів.

Наповненням цих ресурсів, упорядкуванням комунікації між різними аудиторіями, наглядом за системою ресурсів для групового спілкування, модеруванням, розв’язанням конфліктних ситуацій, залученням нових та вилученням уже не актуальних учасників повинна займатись спеціальна людина – community manager, чи то пак, менеджер спільноти.

І це не та робота, яку можна робити у вільний від учителювання чи секретарювання час. Навіть найуспішніші зразки шкільних спільнот, створені вчителями, школярами чи випускниками-ентузіастами, згодом занепадають чи перероджуються в полігон для спаму й словесних боїв без правил. Менеджером спільноти має бути фахівець із комунікацій, який водночас має, щонайменше, уявлення про педагогіку й дитячу психологію.

Таких фахівців потрібно готувати, й це не менш важливо за підготовку викладачів популярної останнім часом медіаграмотності. Звісно, всі учасники процесу – від директора школи до першокласника, який ще вчиться читати, але вже має сторінку у «Вконтакті», – повинні розуміти важливість роботи менеджера спільноти й не саботувати, а підтримувати його зусилля.

Цілісна й раціональна архітектура комунікацій може зробити шкільну освіту значно ефективнішою та гуманнішою. А головне – школа має шанс увійти в новий час не як заклад тимчасового позбавлення волі, а як місце – реальне і «віртуальне», – де дітям хочеться бути. Але для цього потрібно подолати консерватизм та інерційність не лише освітньої системи, а й нашого власного уявлення про те, чим є освіта.