Прагнення впорядкувати стихійний характер соціалізації в медіасередовищі призводить до появи таких теоретико-прикладних галузей освітньої діяльності, як медіапедагогіка і медіаосвіта. Поява практик медіаосвіти здебільшого пов’язана, з одного боку, з критичними напрямами рефлексії масового суспільства і масової комунікації, що мало би слугувати захистові дітей від потенційно шкідливих ефектів медіа; з іншого боку, медіапедагогіку породжено утилітарною потребою виростити такого споживача медіа, котрий міг би ефективно задовольняти свої інтереси, використовуючи засоби масової комунікації.

На сьогодні світова практика медіаосвіти охоплює численні теоретичні напрями і відповідні їм методичні розробки [1]. У сучасних західних суспільствах діяльність у медіаосвітній сфері розвивається в напрямку загальної інституціоналізації; в Російській Федерації вже впроваджено навчальну спеціалізацію «медіапедагог». В Україні експериментальна робота в цій сфері тільки започатковується. Питання про те, в якому форматі слід упроваджувати медіаосвіту, досі залишається дискусійним і не є нашим безпосереднім дослідницьким завданням. Ми ж ставимо за мету вивчення громадської думки про впровадження медіаосвіти, оскільки суспільні настрої з цього приводу слід враховувати при здійсненні освітніх реформ.

У листопаді 2007 року Інститутом соціальної та політичної психології АПН України було проведено загальноукраїнське опитування з метою вивчення медіакультури населення України. Було опитано 1258 дорослих українців, а також молодь: окремо – 409 студентів стаціонару і 401 школяра 8–11 класів. Зокрема, було поставлено два запитання щодо ставлення до медіаосвіти. Одномірний розподіл відповідей наведено в табл. 1; 2.

Таблиця 1. Розподіл відповідей респондентів на запитання «Чи підтримуєте ви думку, що на телебаченні мають бути популярні аналітичні програми про саме телебачення, які допомагали б глядачам краще знати і розуміти його?»

Таблиця 2. Розподіл відповідей респондентів на запитання «Як би ви поставилися до того, щоб у школі навчали дітей культури перегляду телепередач?»

Термін «медіаосвіта» досі маловідомий навіть серед фахівців, тому при складанні опитувальника ми свідомо обрали телебачення як найбільш репрезентативний засіб масової комунікації, для спрощення сприймання респондентом умисне зводячи у формулюванні наших запитань медіаосвіту до телеосвітніх заходів (до того ж багато теоретиків і практиків медіаосвіти обмежують її вивченням телебачення та кіно). З іншого боку, зважаючи на новизну досліджень громадської думки в цій сфері, постановка таких запитань мала пошуковий характер. Запитання формулювалися з огляду на виявлення такого аспекту громадської думки, як громадська думка-ставлення.

Перше запитання («Чи підтримуєте ви думку, що на телебаченні мають бути популярні аналітичні програми про саме телебачення, які допомагали би глядачам краще знати і розуміти його?») було спрямоване на дослідження ставлення до медіаосвіти, яка має загальний, всеохопний, позашкільний характер. Потреба в медіаосвіті впродовж усього життя є надзвичайно важливою соціальною умовою, враховуючи динамічність процесів інформатизації сучасного суспільства: така освіта спрямована на зменшення розбіжностей в інформаційній компетенції між різними групами населення і сприяє подоланню «цифрової нерівності» в суспільстві. До того ж допомога споживачеві медіапродукції в кращому її пізнанні і розумінні має важливе громадянське значення для усвідомленого ставлення до змісту інформації, що транслюється ЗМК, формування суспільно відповідальної життєвої позиції.

Друге запитання («Як би ви поставилися до того, щоб у школі навчали дітей культури перегляду телепередач?») стосувалося впровадження медіаосвіти у школі – без уточнення, чи це робиться на постійній основі, чи факультативно.

Предметом нашого дослідження стала не тільки громадська думка про медіаосвіту в усьому масиві основних опитаних груп, а й соціально-демографічні відмінності в її виявленні серед дорослого населення; ставлення до медіаосвіти порівнювалося також із відповідями на запитання щодо медіаосвіти, точніше медіавиховання, в сім’ї, та на інші запитання, що стосувалися медійних практик населення. Слід зазначити, що окремий блок опитувальника стосувався медіавиховання в сімейному колі: перегляду та обговорення телепередач дітьми разом із батьками, відстеження змісту дитячого перегляду, привчання дітей до селективності в споживанні медіа. За Пацлафом [2], такі виховні заходи конче потрібні для когнітивного розвитку дитини, яка є телереципієнтом.

Результати дослідження засвідчили, що в цілому більшість опитаних підтримує появу на телебаченні програм телепросвітнього характеру (далі в тексті – телеосвіта). У різних групах нашої вибірки частка тих, хто вважає таку медіаосвіту зайвою, коливається від 10 до 20%. Це свідчить, на нашу думку, про визнання складнощів, пов’язаних із розумінням змісту інформації, що передається каналами ЗМК. Найбільш показовою виглядає частка тих, хто вагається з відповіддю на це запитання, а також байдужих до цієї проблеми. Сумарно таких 42% серед дорослих, 39% серед студентів і 48% серед учнів. Частка респондентів, які дали нерезультативну відповідь, співмірна з часткою прибічників телеосвіти, а у випадку з учнями ця частка є більшою на статистично значущому рівні.

Під час дослідження було з’ясовано певні закономірності громадської думки про телеосвіту серед соціально-демографічних груп дорослих. Зрозуміло, що істотне значення має наявність дитини в сім’ї. Відсутність дітей зумовлює нерезультативну відповідь на це запитання (50% проти 41% для тих дорослих, які мають дітей).

Рівень освіти респондентів також належить до визначальних чинників громадської думки. З підвищенням рівня освіти зростає частка ствердних відповідей і зменшується частка нерезультативних. Серед тих, хто має повну вищу освіту, відповіли, що «підтримують», 58% опитаних; байдужих і тих, що вагалися, – 29%. Як контраст виглядає розподіл відповідей серед опитаних із неповною середньою освітою (відповідно 39% проти 54%). Можна висловити припущення, що респонденти з вищим рівнем освіти більш критично та усвідомлено ставляться до медіа й тому більше підтримують упровадження загальної телеосвіти.

Рід занять респондентів теж певною мірою впливає на їхнє ставлення до телеосвіти. Серед зайнятих у різних галузях народного господарства помітно виокремлюються в бік більшої підтримки телеосвіти групи державних службовців (57%), освітян (52%), працівників науки, культури, охорони здоров’я (55%); у бік меншої підтримки – підприємці (34%) та безробітні (29%). Розгляд відповідей на це запитання серед розподілених за видами занять виявив таку саму тенденцію, як і для опитаних із різним рівнем освіти: частка нерезультативних відповідей у різних групах пов’язана зворотним зв’язком із підтримкою телеосвіти. Найбільший відсоток нерезультативних відповідей – серед безробітних (68%).

Ставлення до телеосвіти також пов’язане з часом, що витрачається щодня на перегляд телепередач. Виявлено, що зі зменшенням тривалості щоденного телеперегляду як у будні, так і у вихідні дні зростає позитивне ставлення до телеосвіти. Виняток становить лише статистично незначна група тих, хто не дивиться телевізор узагалі.

Визначено зв’язки між ставленням до телеосвіти та усвідомленим, запланованим вибором телепередач для перегляду. Якщо людина усвідомлено вмикає телевізор, планує час перегляду телепередач, вона з більшою ймовірністю підтримуватиме створення телепрограм, які допомагають опанувати телепростір, аніж той, хто дивиться телевізор, не надаючи особливого значення змістові споживаної телепродукції.

Дорослі, які підтримують медіаосвіту, частіше визнають важливість медіавиховання в сім’ї: вони намагаються привчати дітей до селективного перегляду телепередач, частіше дивляться телепередачі разом із дітьми, обговорюють їх.

Серед користувачів комп’ютера та інтернету більше тих, хто підтримує створення просвітніх телепрограм. Це пояснюється, на нашу думку, сучасним станом інформатизації українського суспільства, де користувачами новітніх технологій серед дорослого населення є переважно люди з вищою освітою.

Досліджуючи ставлення студентської аудиторії до телепросвітніх програм на самому телебаченні, ми виявили низку тенденцій. Зростання підтримки пояснювальних телепередач на противагу зменшенню числа нерезультативних відповідей корелює зі зменшенням тривалості щоденного телеперегляду. Але якщо студент дивиться телевізор менше години на день, то він схиляється до нерезультативних відповідей на це запитання.

Підтримка телеосвіти студентською аудиторією пов’язана з проведенням у сім’ї студента таких медіавиховних заходів: привчання до селективного перегляду телепередач, спільні з батьками перегляд та обговорення, відстеження батьками опитаних студентів змісту переглянутих передач.

Отже, якщо студент вмикає телевізор із конкретною метою, він із більшою ймовірністю прихильніше ставитиметься до наявності просвітніх програм. Проте ставлення студентів до телеосвіти не пов’язане з плануванням перегляду, як це було виявлено в групі дорослих.

Меншу підтримку щодо телеосвіти виявляють ті студенти, які не користуються інтернетом.

У регіональному розрізі більш байдужими виявилися студенти півдня та сходу. Статистично значущих різниць за іншими соціально-демографічними ознаками серед студентської молоді не виявлено.

Через порівняно невеликий обсяг вибірки студентів та учнів ми зіткнулися з труднощами при встановленні статистично значущих зв’язків ставлення до телеосвіти з іншими ознаками в цих групах молоді, тому тут таких зв’язків виявлено порівняно мало.

Зокрема, з’ясовано, що серед тих учнів, які не дивляться передачі разом із батьками, виступають на підтримку телеосвіти лише 18%, при цьому частка нерезультативних відповідей сягає 72%. Виявлено позитивний зв’язок між ставленням до телеосвіти та обговоренням телепередач разом із батьками. Учні, які не користуються інтернетом, менше підтримують створення програм телепросвітнього характеру.

Спільним для різних вікових груп опитаних є пов’язаність ставлення до телеосвіти з практикою медіавиховання в сім’ї і деякими практиками користування телебаченням та комп’ютерними засобами. Зауважимо, що дорослі респонденти висловлюються більше на підтримку шкільної медіаосвіти, менше ж схвалюють телеосвіту (див. табл. 2). Не заглиблюючись у деталі, можемо сказати, що зв’язки ставлення до впровадження шкільної медіаосвіти з іншими змінними в основному подібні до виявлених нами зв’язків між ставленням до телеосвіти та іншими змінними.

Висновки

Вважаємо, що перша спроба вивчення громадської думки щодо впровадження медіаосвіти в Україні є досить результативною з погляду обґрунтування введення в навчальну практику загальноосвітніх шкіл викладання медіакультури. Як і передбачалося, досить велика частка респондентів досі не має сформованого ставлення до різного роду телеосвітніх практик. Проте підтримка медіаосвіти в Україні є суттєво вищою, ніж її несхвалення. Виявлено значущі фактори, пов’язані з медіавихованням у сімейному колі, які впливають на підтримку впровадження медіаосвіти. За умови грамотного та ефективного введення медіаосвіти в шкільну або позашкільну практику ми очікуємо взаємних позитивних впливів – як зростання підтримки таких просвітніх заходів, так і більшого поширення медіавиховних практик в українських сім’ях.