Свобода називати речі своїми іменами

00:00,
23 Лютого 2011
2710

Свобода називати речі своїми іменами

00:00,
23 Лютого 2011
2710
Свобода називати речі своїми іменами
Безстороння журналістика в буквальному сенсі – це нонсенс. Таку журналістику може бути перетворено і на складову новітньої міфології, коли відстороненість ЗМІ стає самоціллю, а речі не називають своїми іменами.

Минуло два місяці відтоді, як генеральний директор Британської телерадіомовної компанії (Бі-бі-сі) Марк Томпсон на семінарі з питань безстороннього мовлення (impartiality in broadcasting) у Вайтхолі зробив сенсаційну заяву: мовляв, Великій Британії потрібні телеканали із відвертою політичною позицією, на зразок американського Fox News, оскільки наявні правила, що гарантують безсторонність на телебаченні, є застарілими.

 

Минуло, та й годі. Крім «охання» та «ахання», серйозної реакції на цю заяву в українських ЗМІ знайти не вдалося. А тим часом Марк Томпсон вів мову про справді серйозні речі. «Раніше монополія безсторонніх мовників на телебаченні була логічною, – сказав він. – Але майбутнє за правом вибору. Чому громадськість не може чути та бачити – так само, як зараз читає в інтернеті, – ширший спектр суб’єктивних журналістських думок та самостійно визначати свою позицію на їх основі?». При цьому суб’єктивна журналістика лише посилить довіру до безсторонніх громадських мовників.

 

Томпсон додав, що не закликає відмовитися від принципів безсторонності Бі-бі-сі, однак певні погляди, які дотепер вважалися «екстремальними», можуть і повинні звучати в ефірі теле- і радіостанцій корпорації. За його словами, Бі-бі-сі завжди «хворобливо і нервово» ставилася до ефірних дискусій із таких тем, як імміграція та європейська політика, однак тепер, маючи досвід обговорення імміграції під час виборчої кампанії 2010 року, почуватиметься вільніше і надаватиме більше можливостей для обговорення «крайніх та радикальних» думок, які колись можуть стати загальноприйнятими.

 

Іншими словами, з одного боку – неупереджена, безстороння (чи, як її інколи звуть у нас і за кордоном, об’єктивна) журналістика, з іншого – більше простору для суб’єктивності, для відверто декларованих переконань не лише політиків чи експертів, а й самих газетярів і телерадіомовників. Чи, якщо точніше, для Марка Томпсона відсутні ці «з одного боку», «з іншого боку» – для нього йдеться про більш багатобарвну палітру телерадіомовлення, про різноманітніший спектр думок, про відсутність страху та позірно-страусової гіперсуперполіткоректності у тих випадках, коли йдеться про дражливі теми.

 

Отож перший за часом коментар, який напрошується при ознайомленні з цією заявою, – «нам би їхні проблеми». Наступний, уже більш розважливий, – «краще помовчимо, бо ж тепер посиланнями на того Марка самі-знаєте-кого обґрунтовуватимуть заангажованість Першого національного телеканалу та іже з ним: мовляв, якщо Бі-бі-сі прагне суб’єктивності, нам теж слід на британців рівнятися». Може, саме тому й не вийшло серйозного обговорення заяви Томпсона в українських ЗМІ, навіть фахових?

 

Але ж якщо трохи дистанціюватися від українських реалій (де суб’єктивну забарвленість ЗМІ ототожнюють із пропагандистською та політичною – не лише політики й державні чиновники, а й здебільшого самі журналісти, серед яких слово «свобода» стало немодним), то оприявниться цілий спектр проблем. Передусім пов’язаних із тим, щоб називати речі своїми іменами.

 

Справді: що таке «безсторонність журналістики»? В буквальному сенсі слів це явище, якого не може бути, це нонсенс, оскільки в системі певних людських відносин, які підлягають висвітленню, журналіст не є зникомо малою величиною, хоча й може до цього прагнути. Його включено в ці взаємини, навіть коли він є чистим спостерігачем чи то на місці подій, чи то з відстані, часової і просторової, він – одна зі сторін багатосторонніх зв’язків, чи то реальних, чи то ідеальних. Фізика мікросвіту ХХ століття довела: спостерігач, від якого об’єкт абсолютно незалежний – ілюзія. Ми бачимо те, що виникає, проявляється під час взаємодії суб’єкта з об’єктом, а не інакше. Тому характеристики об’єкта залежать від того, яким саме способом ми його досліджуємо. Це стосується і макросвіту, тим більше світу соціального. Хоча, ясна річ, сказане не означає, що суб’єкт не має своїх визначеностей, а об’єкт – своїх. Але розкривається все у взаємодії. Як зауважив ще Іммануїл Кант, речей самих по собі ми не знаємо і знати не можемо. Ми знаємо тільки те, що здатні «помацати» – чи руками, чи розумом, те, що відгукується на наш запит. Чи не на наш персонально, а на чийсь, із ким (або чим) ми контактуємо – іноді через довжелезний ланцюг опосередкувань. Хоча існування речей як таких, самих по собі, Кант ніколи не заперечував, так само, як і можливість пізнавати їх.

 

А на додачу до цього зауважмо, що «факт» (точніше, система фактів), на який посилається безстороння журналістика і яким вона так хизується як доказом своєї об’єктивності – це не реальність сама по собі, не просто її кусень, а її фрагмент, виокремлений певним суб’єктом на основі його знань, умінь, цілей, інструментів (ідеальних і матеріальних) та ціннісних настанов.

 

Зрештою, й сама людина, її буття – це об’єктивність, це не щось зовнішнє стосовно світу, не відсторонений спостерігач процесів; можна скористатися соціологічним терміном «включене спостереження», яке найточніше передає місію журналіста, причому міра такої включеності може бути різною, дуже різною, але ніколи – нульовою.

 

Отож найбільш об’єктивна, найбільш безстороння, найбільш неупереджена, най-най-най-журналістика – це... ні, не міф, це радше метафора, яка позначає прагнення чесно служити справі інформування суспільства. Але таку журналістику може бути перетворено і на складову новітньої міфології, коли відстороненість ЗМІ стає самоціллю, а речі не називають своїми іменами.

 

І ще декілька теоретичних зауважень. Спостерігач, який прагне бути безстороннім, максимально неупередженим та висвітлити подію з різних точок зору, максимально всебічно – це вислід розвитку певної культури, а саме євроатлантичної, успішно імплантований та переосмислений у низці східних культур, це продукт певного рівня цивілізаційного розвитку. Зрештою, це певна ціннісна орієнтація, спрямована на безсторонність і виваженість, отже, вона за визначенням не є сама-по-собі безсторонньою.

 

А та форма, в якій втілено об’єктивність на боці суб’єкта, є образом чи ідеєю, які тим багатші й тим об’єктивніші (якщо йти за Гегелем), чим більше в них міститься суб’єктивного, але не свавільного, а підпорядкованого тій самій ритміці, що й загальний вектор суспільного прогресу – свободі.

 

Нарешті, складні системи (а суспільні системи належать саме до таких) розвиваються нелінійно, в них діють дуже неоднозначні залежності, в тому числі (точніше, значною мірою) й від інформації. А мас-медіа – це і суспільний комунікатор, й інформатор. У певних точках розвитку систем – точках біфуркації – не можна сказати, яким саме шляхом розвиватиметься ця система. Не тому що наших знань недостатньо, а тому що це неможливо в принципі. В абсолютній більшості випадків ми ніколи не дізнаємося, що саме стало вирішальним чинником у виборі того чи іншого варіанту розвитку, але можна припустити – нерідко цими чинниками стають саме журналістські новотвори (те, чого до цього не було), трансльовані мас-медіа. І скільки тут не посилайся на «принцип безсторонності», але історія вже рушила далі...

 

Отож, якщо спробувати від цього метафізичного екскурсу повернутися на грішні простори практичної журналістики, то вийде назагал дуже проста річ: усе залежить від професіоналізму та відповідальності працівників ЗМІ, як друкованих, так й електронних, від їхніх інтелекту й моральності. От і все. А забавки в формули «журналістики-не-від-світу-цього» стають у нинішньому світі вельми небезпечними, і, видається, Марк Томпсон це відчув і позначив у максимально коректному – як на його посаду – вигляді. Звісно, існує ще й така кепська річ, як сваволя власників ЗМІ, і принцип безсторонності відіграє роль більш чи менш ефективного захисту від цієї сваволі. Під цим оглядом усе, написане вище, – крамола та зрада інтересів журналістського корпусу. Проте чи не мав рації Сартр, кажучи про тих, хто пише прозою, яка завжди ангажована і небезстороння: «Нам можуть закинути, що ми надаємо собі зайву значущість, що тільки дитина може сподіватися, наче можна змінити щось у русі світу. Ми відповімо, що в нас відсутні будь-які ілюзії, але в будь-якому разі деякі речі слід сказати, хоча б для того, щоби дивитися без сорому в очі синів. Ми і не розраховуємо вплинути на Державний департамент. Наші претензії куди скромніші – надія вплинути на думку наших співгромадян». Ідеться не про рекламу політичних партій – ідеться про обстоювання і захист свободи.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду