Сергій Грабовський нарікає на те, що мікроцефальній українській пресі не вистачило знань з філософії Гегеля й Канта для того, щоб осмислити заяву шефа Бі-бі-сі Марка Томпсона (на фото) про кінець безсторонності в журналістиці та належним чином на неї відреагувати. При цьому колега стверджує, що сферичної безсторонності у вакуумі в журналістиці не існує (з чим неможливо не погодитись), і натякає, що будь-яка медійна діяльність так чи інакше включає донесення цінностей творця продукту до аудиторії. Прагнення ж до ідеалу безсторонності позбавляє журналіста права «називати речі своїми іменами».

Звернуся до історії, широко висвітленої в західних медіа, досить детально описаної у вікіпедії  й, напевно, відомої Сергієві Грабовському. Такий собі Ендрю Брайтбарт, американський блогер та медіадіяч із відверто правими поглядами, в липні 2010 року опублікував у своєму блозі відео, на якому чорношкіра Ширлі Шеррод, державний службовець, розповідала, як на український погляд, невинну, а на американський – кричущо неполіткоректну історію про білого фермера.

Відео підхопив канал Fox News, потужний засіб масової інформації, який є своєрідним символом заангажованої журналістики. Для правих американських медіа подібні висловлювання чорношкірої співробітниці адміністрації Обами були такою ж манною небесною, як для наших опозиційних ЗМІ – «теляча мова» у виконанні одеського даішника. Праві ЗМІ та блогери здійняли бучу, й жінку звільнили. Вона стверджувала, що не збиралася нікого дискримінувати, а навпаки – наводила цю історію як приклад того, що колір шкіри не має значення. Згодом знайшлося повне 43-хвилинне відео, з якого стало зрозуміло, що «расистські» висловлювання Шеррод є наслідком монтажу. Жінку перепросили (телефонував сам Обама), повернули на роботу, тепер вона має намір відсудити в Брайтбарта компенсацію моральної шкоди. Останній і далі наполягає: хоч змонтована, хоч повна, промова Шеррод була расистською.

Це лише маленький епізод, хоч і знаковий, із життя суспільства, чітко розділеного на дві політично-світоглядні частини – «праву» й «ліву». Кожна з частин має свої ЗМІ, які насолоджуються свободою називати речі своїми (кожна – своїми) іменами.

Звісно ж, об’єктивність неможлива, бо кожен журналіст є суб’єктом і наосліп мацає слона зі свого боку. Журналістська (новинарська) безсторонність – це прагнення обійти та обмацати слона зусібіч, щоби скласти про нього якомога повніше уявлення й передати його аудиторії. При цьому ти можеш мати, звісно, й власне ставлення до слона, одначе донести до аудиторії слід саме те, що ти намацав.

Заангажованість починається там, де журналіст, намацавши на слоні щось, що не вписується в певну наперед уявлену картину, пропускає ці подробиці або натомість вигадує інші, насправді відсутні.

Йдеться не про публіцистику/ колумністику/ блоги, де власна думка цілком органічна, а про новини, репортажі, ток-шоу, всі інші жанри й формати, в які на різних рівнях, від добору інформаційних приводів до нюансів слововживання, можна ввести свою (або чиюсь) думку. Чи завжди це «включене спостереження» відбувається в інтересах суспільства? «Включений спостерігач» суб’єктивно вважає, що так.

Сергій Грабовський сам є журналістом із позицією, і йому видається нісенітницею ідеальна модель журналістики, в якій кожен залишає свою позицію за порогом. Журналісти з позицією працюють також у журналі «Український тиждень», про епічний фейл якого я писав нещодавно – ймовірність появи в цьому виданні матеріалу на політичну, економічну чи соціальну тему, в якому не було би більш чи менш явно виражено цю позицію, прямує до нуля. Журналісти з позицією з низки інтернет-видань, газет і парочки телеканалів дбають про те, щоби кожна обмовка Януковича ставала відомою загалу, хоча 90% цих обмовок одноманітні й не смішні. Якщо Янукович скаже «Азебаржан» замість «Азербайджан», УП виділить цю новину в стрічці червоним. Скаже вдруге – виділить іще раз.

Але позиція буває не тільки такою. Журналіст із позицією В’ячеслав Піховшек вирішив донести до світу ймовірність убивства Сергія Лещенка, замовленого опозицією «як Ґонґадзе» (читайте підтекст: Ґонґадзе замовила опозиція). Журналіст із позицією Олександр Чаленко заперечив: опозиція замовить не Лещенка, а Шустера! Ще Олександр Чаленко телефонував мені яко медіаексперту й питав, чи може бути, що Партія регіонів розплатилась із Володимиром Ар’євим за голосування за зміни до Конституції ефірним часом для програми «Майстер-клас» Наталки Фіцич на Першому національному. Я сказав, що це конспірологія і я не вважаю таку ситуацію реальною. Олександр узяв мою думку до відома, але версія з обміном картки на програму вийшла на «Обозі» в первозданному вигляді. Публіцист із позицією Олесь Бузина розповідає на каналі К1 про те, що українці насправді «русские».

Це друга сторона «свободи називати речі своїми іменами». Я, наприклад, не маю жодного сумніву в тому, що перелічені журналісти з позицією, перебуваючи у власній системі морально-світоглядних координат, говорять те, у що вірять. І знайдуть аргументи – зі своєї, звісно, позиції – для пояснення логіки своїх дій.

Описану на початку історію медіадослідник Ден Ґілмор у книзі Mediactive назвав «колективним глюком перевірки фактів». Свідомо чи ні республіканський блогер-пасіонарій змонтував висловлювання чиновниці, спотворивши загальний сенс її виступу, але обов’язком професійних журналістів було перевірити, чи достовірно передано пряму мову, перш ніж пускати її в ефір. Одначе ЗМІ, для яких їхня позиція (а насправді заангажованість) є важливішою за пошук істини, не заморочувались із цим. Так само, як, наприклад, українські не заморочувались із достовірністю запису «телячого» інспектора, хоча інсценувати або переозвучити його just for fun було б елементарно. Адже факт, – достовірний чи ні, – чудово вписувався в картину світу, яку вони намагаються донести. Аналогічна ситуація була з поширеною українськими опозиційними (з позицією!) ЗМІ інформацією про дорожньо-транспортну пригоду за участю Миколи Германа. Ця подія, яка згодом виявилася фейком, так добре пасувала до загального антиянучарського дискурсу, що критичні до влади медіа підхоплювали її без перевірки. Коли я зробив зауваження одному з блогерів, що беззастережно цитував замітку тепер уже колишнього «неофіційного» сайту «Вечірніх вістей», отримав відповідь: мовляв, в інформаційній війні не слід гребувати зброєю супротивника. Що ж, подумав я, якщо йде інформаційна війна, то людині, яка прагне отримувати адекватну інформацію, треба триматись якомога далі від місць бойових дій.

Ще прозаїчнішу ситуацію можна було спостерігати перед місцевими виборами в медіапросторі міста, де я живу. Одну й ту саму подію могли подавати у ЗМІ одного табору під заголовком «Мер іще раз продемонстрував, що не дбає про місто», тоді як інші розповідали, що «Мер подбав про місто». Одні вірили – й говорили про це прямо – що не працюють на власника, а лише відображають дійсність, змальовуючи чинного мера блискучим господарником і єдиною надією міста. Інші, роблячи з того самого мера упиря, запевняли, що не догоджають своєму власникові, охочому посісти крісло міського голови, а лише констатують реальні факти. Перші категорично не помічали роздовбаних доріг, спроб забудувати історичний центр та інших прорахунків мера, другі так само впритул не бачили його досягнень. Чи лукавили вони, перебуваючи кожне на своїй позиції? Цілком імовірно, що ні – просто бачили те, що вписувалось у їхню картину, і витісняли незручне. Після чого сміливо «називали речі своїми іменами».

Масовий акт подібного витіснення незручного факту ми могли бачити після ухвалення Верховною Радою законів «Про доступ до інформації». Влада залишалася поганою, але водночас зробила добру справу. Визнання того, що влада здатна на добру справу, руйнувало картину абсолютно поганої влади, та водночас і не визнавати очевидного факту було неможливо. Виникала небезпека «вплинути на думку співгромадян» не в тому напрямку, в якому хотілося – якщо констатувати, що влада вчинила щось добре. На щастя, вдалося виплутатися: по-перше, президент зволікав із підписанням, по-друге, є підстави стверджувати, – поки що, звісно, суто умоглядно, – що влада спробує обійти цей закон, як обходить усі інші. Це дало змогу журналістам із позицією (ваш автор серед них) висловлюватись у дусі, що не суперечив цій позиції.

Я невимовно радий за Британію, де громадське телебачення й радіо домінує на ринку і є безперечним джерелом інформації №1 для більшості громадян і де влада не дозволяє Руперту Мердоку купити приватну телекорпорацію, бо не хоче  нагромадження в чиїхось руках таких потужних засобів політичного впливу (Хорошковський, ку-ку!). Це чудово, що з серця Бі-бі-сі лунають думки про те, що можна було б почати обговорювати в ефірі дражливі для суспільства теми (а вас не дратує, коли в День пам’яті жертв Голодомору на телебаченні сидять комуністичні мармизи й розповідають, що «це був усього лише голод»?). Що шеф корпорації, абсолютно впевненої у своїх силах, вважає за можливе вихід на ринок конкурентів, які будуть пропонувати opinionated journalism. Мотивація, нагадаю, була: щоб телебачення могло змагатися з інтернетом, де представлено повний спектр думок.

Але в українській ситуації відмова від безсторонності на користь «називання речей своїми іменами» штовхає нас до тієї самої інформаційної війни, в якій уже не правда протистоятиме брехні та агітпропу, натомість змагатимуться декілька версій останнього. Тому альтернативи впровадженню – принаймні, в інформаційній журналістиці, – тих стандартів, які перемогли, закріпились і діють у ЗМІ демократичних держав, немає. Хоч би що там із цього приводу писав Сартр.