Чи може існувати вітчизняна кінокритика, якщо в Україні знімається так мало власних фільмів? Хто її сьогодні читає – пересічні глядачі, кіномани, представники індустрії? Чи реально витримувати конкуренцію з російською кінокритикою? На ці питання спробували відповісти найвідоміші вітчизняні кінокритики, які взяли участь у дискусійній панелі «Критичний погляд на українську кінокритику», що відбулася в рамках «Майстерні талантів» МКФ «Молодість».

Варто сказати, що під час дискусії так і не прозвучало якогось оригінального рецепту щодо того, куди рухатися цій царині критики. Проте головним плюсом став сам факт зустрічі колег і їхня готовність до діалогу з потенційними читачами, які також прийшли на захід. Адже учасники не раз підкреслювали, що українські кінокритики атомізовані, хоча й читають тексти один одного, але не мають майданчика, де можна було би разом обговорити проблеми – все завершується лише віртуальним рівнем.

У дискусії взяли участь кінознавець Володимир Войтенко, кінокритик і журналіст (газета «День») Дмитро Десятерик, кінокритики Станіслав Бітюцький, Олександр Гусєв та редактор програми «Аргумент кіно» Ігор Грабович, модерував дискусію літературний оглядач журналу «ШО» Юрій Володарський.

Української кінокритики як системного явища не існує, в першу чергу через те, що феномен українського кіно з часу здобуття незалежності поки не відбувся – такого висновку дійшли учасники. Проте існують окремі острівці кінокритики. Судячи з усього, кожен конкретний кінокритик – і є окремий острів, бо всі учасники процесу дуже розрізнені. При цьому не варто плутати кінокритиків із кіножурналістами чи рецензентами. «Це різні спеціалізації та стилі життя, – підкреслив Ігор Грабович. – Кінокритика завжди пов’язана з персоналіями. Це індивідуальна авторська ручна робота, яка передбачає свій творчий метод. І у нас справді є окремі люди, які цікаво пишуть».

Питання в тому, де цим людям писати. Присутні кінокритики здебільшого називали найцікавішим майданчиком для себе інтернет – зокрема, блог, який дає творчу свободу. Елементи кінокритики можна знайти в рубриці «Культура» деяких видань, та найчастіше розлогий аналіз одного чи декількох фільмів не підходить для формату видання. «Є проблема майданчиків, де б критик міг відбутися, окрім свого блогу, – наголосив Володимир Войтенко. – Немає усталених майданчиків для розвитку критики, завдяки яким вона могла би входити у світовий контекст». Таке видання, яким раніше було «Кіноколо», потрібне і для того, щоби кінокритики відчували певну конкуренцію, могли змагатися між собою. Зараз же ситуація в цій сфері – «кожен сам за себе», наголосив Дмитро Десятерик.

Як виходити зі становища? Деякі учасники пропонували скинутися коштами й починати випускати необхідне видання (це виявилося жартом), інші розповідали про реальніші способи. Так, Станіслав Бітюцький навів приклад інтернет-журналу Cineticle, його створили декілька років тому «кіно-ентузіасти», а сам Бітюцький є головним редактором. «Це важливе видання, якому не було аналогів не лише в Україні, а й у Росії, – розповів він. – У світі автори-кінокритики все частіше об’єднуються, створюють інтернет-журнали, бо за інтернетом майбутнє». Одним із таких журналів є, зокрема, видання Lola, яке створив критик Адріан Мартін.

Зворотній зв’язок і російська кінокритика

Дехто з присутніх на дискусії заявляв, що такій кінокритиці бракує спілкування з читачем – вона існує у надто закритому середовищі. Пан Бітюцький зауважив: якщо в людини є інтерес до кіно та нових імен у ньому, вона обов’язково знайде й сама такий журнал як Cineticle, варто лише виявити цікавість. Хоча він погодився, що зворотнього зв’язку справді іноді не вистачає. Колеги-кінокритики розповіли, що один із важливих плюсів ведення блогу – це краще знайомство зі своєю аудиторією, оскільки коментарі дозволяють уявити портрет свого читача. «Дуже важливо знати, для кого ти пишеш, хто твій читач, – зазначив Ігор Грабович. – Я своїх читачів в інтернеті майже всіх знаю в обличчя, і це краще, ніж писати для віртуальних мільйонів. Так ти постійно уточнюєш свій метод, це дисциплінує твою мову і стиль».

Як розповів Володимир Войтенко, коли в 90-х роках розпочинали випуск журналу «Кіноколо», свою аудиторію уявляли в першу чергу серед українських кінематографістів, оскільки таке видання повинно мати якнайтісніший зв’язок із кінопроцесом. Однак через пару років виходу журналу зрозуміли, що якраз кінематографістів серед читачів дуже мало. Тим не менш, останніми роками намітилась інша ситуація: «З’являються молоді режисери, які розповідають мені, що виросли на цьому журналі. Коли він виходив, вони ще навчались у школі, але читали наш журнал і дивились “Аргумент кіно”». Це, на переконання кінокритиків, і є найкращий зворотній зв’язок, оскільки завдання критики – стати середовищем формування смаку публіки, особливо тієї, яка прагне чогось іншого крім бойовиків та 3D-мультфільмів.

Крім того, як переконані кінокритики, навіть якщо український кінематограф бідний, це не означає, що його не потрібно аналізувати та обговорювати. Оскільки більшість фільмів у прокат не виходить, читачі тільки з фестивалів та кінокритики можуть дізнатися, що відбувається в українському кінематографі. Як зазначив Олександр Гусєв, на фестивалях іноді з’являються справді гідні роботи, які потребують підтримки.

Проте й невиправдано завищувати оцінку українських фільмів не варто. Багато журналістів починають у своїх статтях просто передавати похвали, які надходять від самих авторів фільмів. Подібні необґрунтовано захоплені відгуки шкодять читачам – вони або починають вірити у справді високий рівень цього кіно, або ж, навпаки, після перегляду розчаровуються в кінокритиці.

Крім того, в українській кінокритиці бракує глибшого історичного погляду, вважає Ігор Грабович: «Не вистачає історичного аспекту – чому в нас саме такі фільми, чому багато фільмів не запам’ятовується… Адже часто це випадкове кіно, зняте випадковими людьми, треба осмислити цю ситуацію і намагатися зламати її».

Оскільки більшість рецензій стосується іноземного кіно, вітчизняні кінокритики можуть потрапити в ситуацію конкуренції з російськими. Чи є це проблемою для української кінокритики? Автори вважають, що таке розділення не стоїть гостро: «Сьогодні українські кінокритики можуть писати в російських виданнях, а російські – в українських. Питання у професіоналізмі, в тому, чи може український кінокритик своєю освіченістю, знаннями, стилем, конкурувати з російським кінокритиком», – вважає Станіслав Бітюцький.

Ще один важливий момент – для будь-якого глядача цікава хронологічна відповідність, що додає балів вітчизняній кінокритиці. Тобто, коли глядачі, наприклад, під час «Молодості» дивляться фільми фестивалю, хочеться в цей же час читати свіжі рецензії від своїх кінокритиків, які нещодавно переглянули фільм. Схожа ситуація і з кінопрокатом. «Вписування фільму, не лише українського, у вітчизняний контекст – соціально-політичний, історичний – також може бути специфікою наших рецензій на фільми», – додав Олександр Гусєв. 

Відеорепортаж з круглого столу дивіться незабаром  на Відеотеці.