То зустрічався Петро Порошенко з Борисом Гризловим чи ні? На особисте його запрошення прилітав новий представник російської сторони в тристоронній контактній групі чи з власної ініціативи?

Здається, ці запитання, — єдине, що хвилювало українських тележурналістів упродовж кількох днів на початку минулого тижня.

У понеділок, 11 січня, про це повідомили в усіх без винятку випусках новин на загальнонаціональних каналах. Причому досить скупо, без інтриги. Прилетів, приземлився, зустрівся з Леонідом Кучмою, полетів далі. От як на каналі «112»:

«Володимир Андрієвький, ведучий: Представник України у тристоронній контактній групі Леонід Кучма провів переговори з Борисом Гризловим — представником групи з боку Росії. Інформацію про перемовини на своїй сторінці у соцмережі підтвердила прес-секретар Леоніда Кучми, Дарка Оліфер. Під час зустрічі говорили про підготовку до засідання тристороньої групи в Мінську, яке відбудеться в середу. Кучма та Гризлов зустрілися у Києві. Російський політик прилетів сюди спецрейсом. Попри те, що авіасполучення між Україною та Росією від жовтня офіційно скасоване. Українська Державіаслужба дозволила приземлитися російському урядовому борту після запиту Міністерства закордонних справ. Фото літака на злітній смузі у Борисполі викликало жваве обговорення у соцмережах».

Уже наступного дня на сайті газети «Дзеркало тижня» з’явилася інформація, буцімто Борис Гризлов прилетів до Києва на особисте запрошення Петра Порошенка. Її дуже швидко розігнали в мережах і на телеканалах (MediaSapiens публікував огляд про те, як українські ЗМІ висвітлили візит Гризлова).    

Тетяна Даниленко у вівторок, 12 січня, саме з цієї новини розпочала на 5-му каналі програму «Час. Підсумки дня». Відповідали на запитання ведучої Артур Герасимов, Степан Гавриш, Владислав Селезньов, Сергій Гармаш, Сергій Таран.

Артур Герасимов сказав: «Якщо нафта буде по 20, до нас прилетить Медведєв», — маючи на увазі, вочевидь, що приїзд Бориса Гризлова — підвищення рівня представництва РФ у Мінському процесі, і це буцімто означає швидку капітуляцію РФ перед Україною.

Степан Гавриш, навпаки, назвав приїзд російського політика (щоправда, дещо відставного) приниженням для України. Адже цей пан міг зустрітися з Кучмою в самому Мінську, не залітаючи до Києва.

Тетяна Даниленко, пославшись на блогера Дениса Казанського, підкинула аудиторії інформацію, нібито Гризлов привіз Кучмі «голови» ватажків так званих ДНР та ЛНР.

Той-таки пан Гавриш, відомий своїм ворожим ставленням до будь-яких ініціатив нинішньої влади, зокрема й до Мінських угод, укотре розніс їх на друзки, назвавши здачею українських територій і загрозою майбутнім депутатством терористів.

Питання до Тетяни Даниленко як ведучої одне: зрозуміло, що їй цікавіше слухати різні, бажано полярні думки від гостей, але навіщо запрошувати геть одіозних персонажів на кшталт відставного секретаря РНБОУ Степана Гавриша? Які тільки й уміють лякати «планами Мореля», неефективністю нормандської четвірки та іншими жахіттями з циклу «Україну зливають».

Цікаво, що Сергій Таран інвективи пана Гавриша все-таки обрізав. Сказавши, що на цій програмі в нього виникло відчуття дежавю. Адже півроку тому в цій самій студії дехто нагнітав пристрасті, малюючи зловісні перспективи українського парламенту, куди обов’язково (?) чомусь пройдуть такі, як Моторола.

Але ж цього не сталося й не станеться, запевнив гість.

Що ж до візиту Гризлова, то більш глибоко наші телеканали темою не цікавилися. Наприклад, важливим питанням: чи має сама Україна дотримуватися міжнародних санкцій, введених щодо російських чиновників через події в нашій країні...

Того ж вечора на каналі «Еспресо» в програмі «Про політику з Сергієм Щербиною та Дариною Бережньовою» обговорювали «кризу мігрантів» у ЄС.

І тут теж виникли запитання до спікерів, точніше, ведучих та редакторів, які їх запрошують. Бо, як той-таки Степан Гавриш, на«Еспресо» публіку лякав емігрантськими загрозами для Європи, а відтак і для України, Олег Волошин, колишній речник МЗС часів Януковича, котрого ведучий відрекомендував «політологом-міжнародником». Він як приклад «цивілізованого» ставлення до мусульман у Західній Європі навів слова Муссоліні на прохання італійських мусульман відкрити мечеть. Дуче буцімто сказав їм так: «Не раніше, ніж у Мецці відкриють християнські храми».

Ось кого, виявляється, мають наслідувати сучасні європейські лідери. Щось це не дуже схоже на європейські цінності. Чи пан Волошин сповідує щось інше?

13 січня, в середу, новини знову повернулися до візиту Бориса Гризлова. Але, позаяк прес-служба Петра Порошенка з цього приводу мовчала, з’ясувати, «чи був хлопчик», тобто особисте запрошення Президента, журналістам не вдалося.

Зрештою йому довелося відповідати на це запитання самому вже 14 січня, на першій у новому році прес-конференції, що транслювалася в прямому ефірі всіх інформаційних каналів: 5-го, «112», «24» та «UA: Першого». Його поставила журналіст газети «Сегодня». Отримавши у відповідь суцільну патетику, мовляв, я готовий зустрічатися з ким завгодно, аби лише звільнити українських заручників із російського полону. Вже по закінченні прес-конференції, як пише видання lb.ua, Президент, відповідаючи на запитання Соні Кошкіної, чи справді Борис Гризлов прилетів на його особисте запрошення, категорично сказав «ні».

Вступна частина прес-конференції справила досить сильне враження. Президент Порошенко перелічив досягнення України за рік — зростання золотовалютних резервів, зміцнення армії, довіра міжнародних кредиторів, кардинальне зменшення кількості обстрілів у зоні АТО, домовленість про безвізовий режим до ЄС для українців.

Одне слово, вигляд Петро Порошенко мав майже тріумфальний. Запитання журналістів подібного враження не справили. Знову «Рошен», знову липецька фабрика, всоте. Потішила в цьому плані відповідь Президента, що він віддав свої «рошенівські» акції в таємничий сліпий траст і не має вже до них жодного стосунку. Що це таке, сліпий траст, і з чим його їдять, пан Президент пояснити звичайним громадянам забули.

Прес-конференція показала — коли Петро Порошенко намагається жартувати, в нього це виходить досить неоковирно, а місцями й грубо. Як-от вийшло з журналісткою «Громадського» Христиною Бондаренко. Навіщось Президент нагадав їй, що коли Христина працювала на 5-му, її бачили більше людей. І що тепер робити бідній Христині? Проситися назад на 5-й за протекцією самого Президента?

13 січня канал ICTV показав чергову жахалку в циклі «Секретний фронт». Цього разу випуск мав відверто пропагандистський характер, хоча сам проект задумувався як просвітницький.

Глядачеві розповідали про маніпулювання людською свідомістю. Заглибившись в історію питання, витягли на світ божий багато чого. Тут і сталінські таємні лабораторії зі створення спеціальних генераторів випромінювання, яке б діяло на психіку людини, змушуючи її виконувати найабсурдніші накази, й експерименти з людською свідомістю в нацистських таборах смерті, і (куди ж без нього?) принцип 25-го кадру, яким зомбують кіно- й телеглядачів.

Про маніпулювання свідомістю сучасний телеглядач знає дуже багато. Завдяки всіляким навколонауковим опусам саме на кшталт «Секретного фронту». Він, завдяки регулярним випускам циклів цього самого каналу «Гражданская оборона» та «Антизомби», вже давно в курсі, як російське телебачення зомбує своїх глядачів «розіп’ятими хлопчиками» та іншими пропагандистськими фейками.

Відтак навряд чи була потреба повторювати ці сюжети ще й у «Секретному фронті». Тим паче, справді документальних підтверджень таємних розробок психотронної зброї немає. Як немає й наукового підтвердження впливу на свідомість так званого 25-го кадру. Точніше, є документальні кадри з нацистських таборів смерті, на яких люди, доведені до буквального божевілля, поводяться як тварини. Або ж — кінохроніка з радянських лабораторій, де науковці позують поруч із загадковими приладами. Але ж це не надто переконлива ілюстрація тези про глобальні спроби маніпулювання людською свідомістю.

А от у те, що, за словами одного з учасників фільму, російським воякам три місяці перед анексією Криму показували відео, де буцімто українці відрізають голови росіянам, віриться ще й як. Адже так просто й спокусливо взяти відео, на якому бойовики ІД відтинають голови журналістам або ж просто не мусульманам, і начитати відповідний текст.

Але для цього не треба бути фахівцями з НЛП чи інших маніпулятивних наук. Треба просто не мати поняття про честь професії.

Ще одне зауваження до творців «Секретного фронту». Якщо ви вже беретеся за таку досить розкручену, але досі актуальну (з огляду на те, як ефективно працює російська пропагандистська машина на внутрішню аудиторію) тему, не забувайте: маніпуляціям піддаються лише ті, хто до них готовий. Ба більше, прагне, щоб ним маніпулювали.

Тим часом тема про московського гостя Бориса Гризлова благополучно випливла в інформаційно-аналітичних тижневиках.

Приміром, у «Фактах тижня» їй присвятили цілий окремий сюжет. Але зміна російського переговірника в Мінську стала лише приводом до більш розлогого аналізу всього Мінського процесу, який то йде, то зупиняється, перетворившись на жувальну гумку. Саме так назвав його в своєму матеріалі Максим Крапівний. Подавши синхрон Петра Порошенка з прес-конференції, де він категорично заявив, що ніякого Мінська-3 не існує й не існуватиме. Є мінські домовленості від лютого минулого року, й завдання українців та міжнародної спільноти — змусити Росію виконати їх.

Коментаторів покликали цілком притомних — Віталія Портникова, Андрія Окару, Василя Філіпчука.

Всі сходилися на тому, що Мінський процес розтягнеться в часі, але ніхто з них не запідозрив Президента Порошенка у зраді чи змові з Путіним. Роман Безсмертний, учасник однієї з підгруп перемовників, сказав, мовляв, жоден із путінських емісарів не вливає на виконання Мінських угод, і Україна твердо стоїть на своїх вимогах: спершу відведення озброєнь, контроль над кордонами, вибори за українським законодавством, а потім можна буде й про Конституцію поговорити. Можливо. Колись.

У «Фактах тижня», втім, було дещо набагато цікавіше за візит московського емісара. Ексклюзив литовської президентки Далі Грібаускайте справив надзвичайно позитивне враження.

Кореспондентка програми Лариса Задорожна взяла інтерв’ю у відомого симпатика України в рамках свого сюжету про 25-ту річницю збройного протистояння у Вільнюсі, коли радянський ОМОН спробував силою ліквідувати щойно проголошену незалежність Литви.

Даля Грібаускайте вразила оптимізмом щодо України. «Україно, не здавайся, ти права, ти мусиш себе захистити!» — закликала вона.

Україна виконала всі умови для надання безвізового режиму з ЄС, який запрацює максимум на початку наступного, 2017 року.

Реформування країни —це час, і це дуже болюче.

Ви вціліли під час війни, тепер треба йти вперед.

Гроші не можуть бути метою життя, метою може бути лише твоя країна.

25 років тому у Вільнюсі почалася боротьба за незалежність. Українці тоді підтримали литовців. Судовий процес над тими, хто 25 років тому намагався повалити відновлений суверенітет Литви. Це був відвертий посил до тих, хто вимагає негайного покарання вбивць Небесної сотні.

Литва відкрила архіви КДБ, й виявилося, що навіть перший прем’єр країни Казимера Прунскене була агентом «контори глибокого буріння» під псевдо Відьма.

Отакі меседжі пролунали в інтервю Далі Грібаускайте. В контексті того, що переживає нині Україна, вони справді підіймають дух.

Проте авторка сюжету з Литви не обмежилася ними. Вона спробувала показати сучасну Литву з усіх боків. Приміром, у розмові з зіркою радянського телесеріалу «Довга дорога в дюнах» Ромуальдасом Романаускасом з’ясувалося, що Литві, так само як в Україні, є люди, які ностальгують за СРСР.

А ще в Литві є такий собі «Соціалістичний народний фронт». Це організація, куди вони якраз і входять. З його головою Йонасом Кольскісом журналіст теж поспілкувалася.

Тим часом черговий герой сюжету, фермер, констатує: литовці своїм вступом до ЄС лише вирвалися з радянського пекла, але до раю поки що не потрапили. Проте це не означає, що він сумує за минулим.

Репортаж вийшов повчальним, щільно населеним і людяним. Глядачам показали носіїв різних думок.

Проте, як на мене, найбільш загрозливими для декого були кадри з архіву, де й зберігаються документи з КДБ. Коли за кадром сказали, що через цю кімнату проходять усі без винятку претенденти на державні посади, чимало з українців по цей бік екрана, мабуть, зіщулилися. Хоча, з іншого боку, те, як у нас «працює» закон про люстрацію, — гарантія того, що нікому з українських держслужбовців жодні відкриті архіви не страшні.

Ольга Мальчевська, авторка фільму «Чеські друзі Путіна», чесно відпрацьовує свою стипендію імені Вацлава Гавела в Українській редакції «Радіо Свобода» в Празі, надсилаючи авторські сюжети з чеської столиці. Фактично відкриваючи для українського глядача таку близьку, але геть незнайому йому країну.

Для «ТСН. Тижня» вона зробила сюжет про остравського готельєра, який відмовляє російським туристам у прихистку. І це в регіоні, як каже журналістка, дуже подібному до українського шахтарського Донбасу з його проросійськими настроями. Виявилося, що, попри антиросійські санкції, до яких приєдналася Чехія, будучи членом ЄС, суд звинуватив його в порушенні прав споживачів, змусивши виплатити штраф у розмірі 50 тисяч крон. Проте підтримка цього кроку готельєра в мережах була такою великою, що він з допомогою друзів назбирав грошей, а сам вимагає від російських гостей підписати папір, що не підтримують політику Путіна. На додачу ще й готовий прихистити в себе українську родину.

Це при тому, що, за словами Зденека Збитека, близького друга чеського президента Мілоша Земана, колишнього офіцера, а нині мільйонера, російських туристів, які ніколи не шкодували грошей на свої забаганки, в Чехії й так поменшало вдвічі.

Ольга Мальчевська все-таки знайшла двох із таких російських гостей. Обидва напідпитку, вони з місця в кар’єр почали пропонувати «девушке отдохнуть». «Девушка» вирішила за краще піти від гріха подалі.

Сюжет цей теж, подібно до литовського репортажу у «Фактах тижня», подає строкату, нелінійну картину життя в країні, яка довго оберталася на радянській орбіті. І, як показують зустрічі з місцевими мешканцями, дехто з неї сходити не хоче досі.

Як показали, не змовляючись, Лариса Задорожна та Ольга Мальчевська на прикладі двох фактично пострадянських країн, Україна все-таки має шанс на успіх.