Обурюватися новорічним телебаченням громадяни почали в Фейсбуку ще до опівночі. Глядачам категорично не подобалося видовище на жодному з каналів-лідерів, і тут перше місце народного гніву традиційно за «Інтером». Хоча перепало всім, і загальний підсумок підбив журналіст Віталій Гайдукевич. Майже в унісон прозвучав голос артиста Анатолія Говорадла, відомого за дуетом «Світязь». Він звернувся особисто до Петра Порошенка, наголошуючи: на українському телебаченні під Новий рік панував «русский мир». Емоційний підсумок гарячими слідами підбила Наталя Лигачова. Збирати й перераховувати всі обурені коментарі немає сенсу. Тим більше, що різні, навіть часто не знайомі між собою громадяни не задоволені передусім російською мовою телевізійних «вогників». Хоча мова в даному випадку — фактор абсолютно другорядний. І ось чому.

Минулого року громадськість протестувала проти участі в новорічній програмі «Інтера» російських артистів Йосипа Кобзона, Валерії та Олега Газманова, відомих своєю неприхованою українофобією. Почалася колотнеча, каналу погрожували позбавленням ліцензії, але потім очікувано домовилися: Анна Безлюдна як менеджер більше не буде. Цього року оте «не буде» втілилося в, здається, радикально протилежне. Всі артисти, задіяні в новорічному шоу — українські. Включно з Віктором Павліком, якому донедавна щастя праймового ефіру на котромусь із каналів — лідерів перегляду не випадало.

Так, пан Гайдукевич назвав тих вітчизняних виконавців, яких не було. Їх чимало, але цільова аудиторія новорічних «вогників», повірте мені, може ще толерувати Джамалу під олів'є, але навряд чи — «От винта!» чи «Тартак». Нашої традиційної, «форматної» естради нашкребли. Що співали артисти — питання інше, до нього ми ще повернемося. Поки ж слід згадати: автентичний російський артист теж був, але — він не просто за нас, а «за нас за нас»: Михайло Єфремов. Так би мовити, данина шанувальникам російських талантів і водночас — толерантна альтернатива Кобзону. Проте й це не врятувало від шквалу критики. Бо Єфремов не висміював Путіна в куплетах, за що заслуговує перепостів та лайків, а зображав улюбленого новорічного персонажа — дядька напідпитку, чим практично не відрізнявся від українця Дмитра Лаленкова в аналогічному амплуа.

Тож ідеться не про російську мову та питомо радянський, безбожно застарілий формат «вогника» як головного концерту Нового року. Навіть у такому прокрустовому ложі можна, навіть треба пропонувати ідеологічно інакший продукт, аніж переспіви старих пісень про головне, аби за телевізором могла вдячно підспівувати аудиторія 50+ напідпитку. Гаразд, не може хтось із українських артистів добре співати українською. Виконуй російською, але — таке, щоби пісню або мелодію на ранок могли затягнути а капела протверезілі прихильники. Поки що репертуар українських артистів незалежно від мови — нещадна експлуатація реально старої й реально доброї радянської естрадної спадщини. Мої ровесники, тобто ті, кому 40+, не дадуть збрехати: «вогники» в СРСР дивилися, серед іншого, заради нових пісень. Значна частина новорічних прем'єр потім з'являлася в «Ранковій пошті» та, що важливіше, на дискотеках, від сільського клубу до столичного Палацу культури та відпочинку.

Зізнайтеся, в кого на телефоні рингтоном стоїть твір українського виконавця? Не Святослава Вакарчука, а хоча б «ТіКу» чи згаданого Віталієм Гайдукевичем серед інших Сергія Кузіна. Ваш автор зізнається першим: у мене «Воины cвета» білорусів «Брутто», вперше виконані «Ляпісом Трубяцкім» 2013 року. Якби я був єдиним, розмову можна було би згорнути. Але українські артисти, на жаль та сором, уперто не бажають працювати над репертуаром. Претендуючи називатися масовою культурою, насправді більшість виявляється нішевою. Що годиться для клубної естетики, заповнює сегменти, створює тенденції й навіть тренди, та зовсім не канає для Нового року в прайм-тайм. Щоби це пройшло, треба насамперед відірватися від «вогникової» пуповини та живішої за Леніна російської радянської естради. Бо українська радянська, окрім хітів Володимира Івасюка та «Смерічки», гостро заточених на потреби навіть російськомовної аудиторії, та само не балує спадщиною. Між іншим, це ідея: відродити українські популярні пісні 1950–1980-х років у виконанні наших сучасників. Ось де цілком могли б ужитися в одній студії Віктор Павлік, Марія Яремчук та «Бумбокс» із «Тартаком». Ідею дарую, та подарунком ніхто не скористається в найближчій перспективі.

Інший аспект — розмовний жанр скетч-шоу як противага пісенним калейдоскопам. «Квартал 95» тут безсумнівний лідер уже багато років. Команду Володимира Зеленського складно перебити, й у царині телевізійного гумору вони справжні олігархи. Але патріотично налаштована публіка, переважно ігноруючи «Квартал» по буднях, у новорічну ніч так само піддає шоу обструкції. Звісно ж, за російську мову. Але й тут фактор «чую» перемагає опцію «що вони говорять». Тобто форма — російська мова, вона ж — мова окупанта, домінує над змістом: про що саме йдеться в черговому скетчі.

Якщо звернути увагу на це, то задля кращого ефекту раджу перекласти продукт «Кварталу» українською. Після перекладу сподобалося, бо нарешті коміки заговорили державною? Тоді справді немає предмету для подібних розмов і тему для критичних текстів вичерпано. Бо виглядає, що українська мова, особливо правильна, легітимізує будь-яку нісенітницю, несмак чи навіть провокацію. Перетворюючи скетч із україноїнофобського на патріотичний. Натомість спекуляції довкола мовного питання вкотре пропоную припинити, хоча це знову голос у пустелі.

Візьмімо скетч «Кварталу», героями якого є лідери так званого Лугандону Олександр Захарченко та Ігор Плотницький. По-перше, цих персонажів, прямо причетних до масових убивств українських громадян, нагадали кількамільйонній аудиторії перед Новим роком. По-друге, нічого ексклюзивного чи бодай оригінального автори скетчу не запропонували. Двоє вбивць, за сюжетом, напилися й намагаються щось артикулювати, причому Плотницький постійно хоче в туалет. Сценка з п'яною парочкою — популярний новорічний і не лише новорічний формат. Це колись давно чудово зробили Олександр Ширвіндт і Михайло Державін, відтворюючи, як виглядають актори на шефській виставі 1 січня.

Для чого приплітати сюди двох дегенератів? Щоб довести мільйонам — Захарченко і Плотницький такими є? Але покажіть того, хто про це не знає. «Ватна» публіка може потай чи навіть явно молитися на Путіна, Леніна, Сталіна, проте точно зневажає посіпак «русского мира». Скажете, над ворогом треба сміятися, і в СРСР сміялися над Гітлером, націоналістами, сіоністами, українські повстанці — над Сталіним, американці — над Хусейном, футбольні фанати й Віктор Шендерович — над Путіним, а французи з Charlie Hebdo — над пророком Мохамедом. Та якщо ми приймаємо цей аргумент, то ставимо двох маріонеток Кремля, котрі ніколи не були й не будуть самостійними фігурами, в один ряд із Гітлером, Хусейном чи Путіним за значущістю та здатністю на щось впливати й щось вирішувати. Аби ще кварталівці справді обіграли Захарченка з Плотницьким як путінських маріонеток, котрі наклюкалися й уявили візит Путіна, ще б можна було зрозуміти. А так українці, свідомо чи мимоволі, зустрічали Новий рік за одним столом із «Лугандонією». Хоч навряд чи це зрозуміли.

Ось лише кілька причин, чому варто обурюватися новорічними «вогниками». І навряд чи українська мова тут суттєво покращила ситуацію. Там, де немає ідей та розуміння контекстів, не врятує навіть мова з фільму «Плем'я».