Телеканал «Інтер» упродовж минулого тижня вперто повертав глядача до радянського «прекрасного дальока», показавши 12-серійну мелодраму «Червона королева».

Сам фільм виробництва Fim.ua та Shnip можна вважати досить добротним байопіком про життя найвідомішої радянської манекенниці (так називалися в СРСР моделі) Регіни Збарської (в серіалі — Барської). Скажу більше — серіал повертає ім’я цієї жінки з небуття, адже про неї давно всі забули. Але важливо зрозуміти, навіщо це робиться. Підозрюю, що вся неймовірна розкіш створених радянськими модельєрами вбрання, аби показати клятому Заходу, що в СРСР теж є мода, подана в не менш шикарних інтер’єрах, потрібна була творцям не для екскурсу в історію 60–70-х років минулого століття з метою просвітництва.

Красиві люди в красивому вбранні, інтриги в світі моди, шалені пристрасті, подружні зради, вічне кохання, ну й усюдисуще КДБ, який додає перцю в існування головних героїв — що ще потрібно глядачеві, щоб на годину-дві забути про свої негаразди?

Та в цьому кіно, як і в фільмі «Высоцкий. Спасибо, что живой», людоїдська «контора глибокого бурения» виявляється досить вегетаріанською, відпускаючи головну героїню з-під свого нагляду. Тобто глядачеві вкотре транслюють тезу, що навіть нагляд КДБ — це не так страшно, адже контора ця захищала інтереси великої держави, і якщо когось тримала на гачку, то, розібравшись, великодушно з нього відпускала.

«Червона королева» органічно вписується в російський телевізійний тренд останніх років — показувати життя в СРСР виключно в ностальгійних тонах, щось на кшталт утраченого раю. І якщо для російського глядача цей тренд цілком органічний (іншого, мабуть, він уже й не визнає), то для українського — це чергова атака на дуже кволі паростки української ідеї самодостатності.

За логікою авторів подібних фільмів, навіщо «прагнути дивного»(брати Стругацькі), якщо в нашому спільному минулому все було настільки райдужно? А якщо це так, чи не варто спробувати ще раз, відновивши спільний дім — «русский мир»?

«Червона королева» — фільм надзвичайно витратний: самих оригінальних костюмів пошили тисячу. Повторюся — він у плані відтворення побутових деталей надзвичайно добротний, навіть скрупульозний. І саме це дає підстави розуміти: нам показують красиве життя в СРСР не просто так, а задля занурення в ностальгію за ним. За тими роками відносного миру й матеріального благополуччя, омріяної нині багатьма часами стабільності й зрозумілих правил гри.

І в цьому криється головна небезпека подібного кіно — воно не про майбутнє, яке з російського суспільно-політичного, а відтак і з мистецького зникло, здається, назавжди.

Український телеканал, що показує подібні серіали, теж обирає минуле, де немає України, а є лише великий-нерушимий Радянський Союз. І прагне глядача, який перестане ідентифікувати себе як громадянин України.

5 жовтня, вівторок, став зоряним часом для колишнього посла України в Туреччині часів Януковича Богдана Яременка в програмі Юрія Макарова та Євгена Степаненка «Війна і мир» на «UA: Першому». Нині колишній дипломат очолює Фонд «Майдан закордонних справ». Розмовляли в цьому випуску про міжнародну політику України та її дипломатію. Останню пан Яременко оцінює досить скептично, вживаючи визначення «провальна». Надто ж це стосується Мінських домовленостей, які, на думку екс-чиновника, є не чим іншим, як особистими домовленостями між Петром Порошенком і Володимиром Путіним.

До речі, цю саму тезу Богдан Яременко озвучив і в пропагандистському проекті «1+1» «Українські сенсації» під назвою «Их соглашения» в суботу, 10 жовтня. На доказ власної правоти дипломат переповів своїми словами деякі тези зі спільної прес-конференції Ангели Меркель та Франсуа Олланда.

Але все-таки осад від думки пана Яременка залишився неприємний, відгонячи звичайним бажанням екс-чиновника за будь-яку ціну опинитися в центрі уваги, обравши модний тренд війни, а не миру. Вибачте, він що, позичив у Гаррі Поттера мантію-невидимку, пролізши в ній під стіл, за яким Путін із Порошенком вирішували, як поділити Донбас, зберігши Крим за Росією?

Якщо цю фантасмагоричну ситуацію можна лише уявити, то звідки ця цілковита впевненість в особистих домовленостях між Петром Олексійовичем та Володимиром Володимировичем?

7 жовтня, в середу, автора до глибини душі вразив випуск «Вікон» о 18-й, де на початку детально й поспіль розповіли про три ДТП зі смертельним фіналом у Миколаєві, Харкові та Львові послідовно.

Втішило в цьому випуску хіба те, що кореспонденти «Вікон» долучилися нарешті до колег із «Інтера» та «1+1» у висвітленні судового процесу над Надією Савченко в російському Донецьку. Здається, сюжети з зали суду нарешті довели всю його абсурдність і показали в особах, чому цей процес сама підсудна називає цирком.

Справді, на чоловіка в окулярах та перуці, якого відрекомендували таким собі паном Почечуєвим, який буцімто допомагав Надії перетнути кордон, без сміху дивитися було неможливо. Але ще смішніше стало, коли українська льотчиця, аби продемонструвати абсурдність звинувачень у незаконному перетині кордону, надягла на голову пакет-«вишиванку». Проте, як підкреслили автори сюжету про цей епізод суду, сміятися, як перед цим кивати, російські судді в залі заборонили.

Абсурдність усього, що відбувається в російських судилищах, підкреслив і, вочевидь, навмисно вжитий одним із суддів український вислів «Будь ласка». Може, він у такий спосіб хотів донести до Надії Савченко та її адвоката Іллі Новікова, що знання української — не лише їхня таємна зброя, яка після цього перестане бути таємною?

Четвер, 8 жовтня, можна назвати днем «злочинної змови» телеканалів-конкурентів у праймовому слоті — СТБ та «Україна». Не знаю, як іще назвати ситуацію, коли на СТБ в медичному ток-шоу «За живе!» показують страждання жертв анорексії, а в «Говорить Україна» детально досліджують процес під назвою «Смерть у моєму животі», показуючи на весь екран той самий величезний живіт нещасної героїні. Контраст, звісно, між виснаженими тілами анорексичок та здутим животом жінки, яка ризикує померти через нього, величезний.

Проте спільного між ними набагато більше, і це спільне — бажання шокувати глядача. Хоча, здавалось би, це вже неможливо за визначенням, проте радісно-шоковані (саме так!) обличчя глядачів у студії «Говорить Україна» свідчать — свого потенціалу за емоційним впливом на споживача подібні формати не втратили.

Чергову появу на екрані історії про загрозу анорексії для нерозумних дівчат іще можна якось виправдати — мовляв, це така заразлива річ, що про її небезпеку варто нагадувати ще й іще. Може, завдяки цьому хтось із потенційних жертв передумає труїти себе голодуваннями. Але які такі уроки можна винести з «дослідження» патологічно великого живота героїні «Говорить Україна», незрозуміло. Ну гаразд, мораль цієї баєчки одна й цілком шляхетна — треба уважно ставитися до свого здоров’я, не брати на себе більше, ніж можеш, не спускати чоловікові провини, не дружити з поганими дівчатами тощо, й буде нам, жінкам, щастя.

Автори шоу подбали передусім не про мораль байки, а про деталізовану розповідь героїні, як вона дійшла до живота свого, прости господи. Виявляється, провина за нього лежить як на ранній трудовій діяльності на місцевому базарі, так і на факті… зґвалтування у віці десяти з половиною років. На язиці крутилося запитання: чому це стало відомо щойно тепер? Де були міліція з прокурорами тоді? Вочевидь, сценаристи шоу, зрозумівши, що стали на занадто крихкий лід зізнань і припущень, вирішили в якості принципу невідворотності покарання обіграти мотив кари божої за намову до тяжкого злочину. В цій ролі виступила (ще одна перлина сценарію!) покійна двоюрідна сестра жертви, яка померла у віці 25 років без спокути тяжкого гріха. На цьому тему вичерпали, встигши, щоправда, полоскати нерви особливо чутливій аудиторії, але не давши героїні довести, що її зґвалтування у віці десяти з половиною років, — не вигадка з метою пожвавити сценарій.

Ну й куди ж без хепі-енду? Цього разу ним стала згода відомого пластичного хірурга безкоштовно зробити героїні ліпосакцію та абдомінопластику. Зал ридає в захваті, аплодисменти, завіса. За якою, втім, ховається купа запитань без відповіді. Головне з яких — що це було і навіщо?

Цілих два дні, 8 й 9 жовтня, а на додачу ще й 11-го, в неділю, коли вийшли інформаційно-аналітичні тижневики, українському глядачеві розповідали про те, що Нобелівську премію з літератури присуджено Світлані Алексієвич, білоруській письменниці, яка пише російською мовою. І така увага була геть не надмірною, адже це справді світова сенсація не лише для білорусів, але й для українців. Бодай тому, що, як наголошували у «Фактах» 8 жовтня та у «Фактах тижня» 11 жовтня, Світлана Алексієвич народилася в Івано-Франківську, а її мама українка.

Телеканал «Культура» в суботу, 10 жовтня, потішив черговим випуском авторської програми Романа Коляди, гостею якого була Ніна Матвієнко. Від їхньої розмови віяло чимось дитинно-домашнім, але й містичним. Ніна Матвієнко, вірна собі, ламала всі стереотипи. І передусім — про себе як успішну співачку.

Вона така, якою народилася та росла в дитинстві. Найбільше вразив епізод, як маленька Ніна годинами обходила сільський цвинтар, ридаючи над могилками тих, хто помер молодим. А потім могла залізти на височенного цвинтарного дуба, чекаючи, коли ж їй являються духи померлих. Себе вона при цьому назвала малою плакальницею. Тією самою, професія яких уже вимерла разом із селянською цивілізацією.

Моторошна святість — ось що випромінювала Ніна Матвієнко, яку після такої сповіді важко назвати просто співачкою. Вона говорила про духів, сама стаючи духом у своїй нестримній потребі співати навіть посеред студії суто розмовної програми.

Того ж вечора канал «Еспресо» в програмі «Вечір із Миколою Княжицьким» показав документальний фільм незалежного російського журналіста Леоніда Канфера «Кровний ворог», рефлексіями про який уже поділився думками Андрій Кокотюха. Авторові ж цікавим був процес обговорення цього кіно про справді ідейну, без жодних перебільшень, ворожнечу рідних братів. Старший воює за ДНР, у його уяві — без жодних лапок, молодший — за Україну.

В процесі обговорення, як Пилип із конопель, вискочив Антон Геращенко зі своїми тезами про неминуче примирення українців та росіян. Прикладом такої неминучості в примиренні двох ворожих держав радник Авакова та народний депутат назвав співпрацю колишніх непримиренних ворогів Франції та Німеччини. Які вдвох заклали підмурівок Євросоюзу. Опонувати йому намагався вже згаданий Андрій Кокотюха. Письменник і журналіст казав, що першою крок до примирення мусить зробити сторона, винна в конфлікті. В нашому випадку — Росія. Проте Антонові Геращенку так сподобалася його паралель, що він не стомлювався транслювати її знову й знову. Геть «забувши» одну, але засадничу підвалину великого замирення двох великих європейських держав — тотальне каяття Німеччини як держави й німців як її громадян за нацистські злочини. Боюся, до каяття Росії доживуть не всі українці.

У неділю автор присвятила кілька десятків хвилин перегляду нового телеканалу іномовлення UATV на частоті, де колись мовив телеканал БТБ. Не можу сказати, що вражена ребрендингом колишнього УТР аж так, але те, що вдалося побачити, все-таки кардинально відрізняється від колишнього «утеерівського» наповнення.

Якщо хтось забув, нагадаю: на УТР транслювалися програми обласних телерадіокомпаній, і чомусь переважно це були або ж історико-пейзажні замальовки про рідний край або ж недолугі документалки про провінційні музеї Великої Вітчизняної війни. Саме так вони досі звуться в обласних та районних центрах.

Нині ж UATV транслює оновлювані новини дня українською, російською та англійською мовами, репортажі з театру воєнних дій на Донбасі та інший актуальний продукт. Хоча, дивлячись сюжет про те, як виготовляють шоколад, в актуальності нового каналу іномовлення починаєш сумніватися. Ба більше — ловиш себе на думці, чи це не є піаром шоколадного бізнесу Президента Порошенка. Адже ми звикли, що на державних каналах нічого просто так не показують. Як не виводять в ефір загальнонаціональних каналів випадково звернення Президента, що можна було спостерігати недільного вечора.

Дуже чітко артикульовані Президентом меседжі щодо повернення Донбасу («Якщо втратимо шанс забрати назад Донеччину і Луганщину, хто в світі говоритиме про повернення Криму — з країною, яка розкидається територіями? Донбас — це також наша Вітчизна. А розмінюватися Батьківщиною — остання справа. Моя мета інша — зберегти країну»), в тому числі й місцевих виборів за українським законодавством, але тільки після звільнення окупованих територій, розставили крапки над «і» в суперечках навколо цієї проблеми. З чим нас усіх можна й привітати.