У кулуарах допрем'єрного показу документального фільму Леоніда Канфера «Кровний ворог» (прем’єра пройшла в ефірі каналу «Еспресо» 10 жовтня в програмі «Вечір із Миколою Княжицьким) прозвучала думка: українська група не змогла би зняти нічого подібного. Йшлося про знімальну групу, або приписану до якогось українського каналу (ризикну сказати — навіть «Інтера»), або ж про незалежний продакшн, але з українською пропискою і, головне, базовими проукраїнськими поглядами. Попри часто висловлювані паном Княжицьким уголос побоювання, що фільм критикуватимуть за дотримання журналістських стандартів, конкретно — за показ двох сторін конфлікту, реалії війни не дозволять цього зробити.

Журналістські стандарти загалом лишаються незмінними з часів створення журналістики як професії. Але скажіть чесно, ви можете собі уявити кореспондента «Красной звезды» чи бойового листка Червоної Армії зі стандартною назвою «За Родину!» в Берліні під час Другої світової війни? Добре, не в Берліні, в окупованій німцями, наприклад, Вінниці. Чи кореспондента The New York Times в окупованому німцями Парижі в той самий період? Чи взагалі — кореспондентський пункт нацистської газети Der Stürmer («Штурмовик») у блокованому Ленінграді? З нашою війною маємо таку саму ситуацію.

Шанс працювати в лігві «ЛДНР» мають лише ті команди, котрі або лояльні до самопроголошених «республік», як-от канал 17-й канал, або ж справді лишаються рівновіддаленими від обох сторін. Звісно, Леоніда Канфера не можна назвати цілковито незаангажованим, він у цій війні явно на українському боці. Проте незалежний статус дозволив йому зберігати спокій, коли на його очах бойовики ладнали боєкомплекти, щоби стріляти по позиціях українських бійців. І він так само незворушний, коли український солдат прощається з родиною після короткої відпустки. Сорокарічний Олексій Марценюк зробив свідомий вибір — він їде на війну як на роботу. Важку, смертельно небезпечну, але чоловічу роботу.

Проте його старший брат Володимир Марценюк теж працює військовим. Це для нас і для Олексія він бойовик «ДНР». Себе він вважає захисником «русского мира», і особисто я чи не вперше з початку війни на Донбасі побачив наживо, хай нас і розділяв екран телевізора, ідейного донбаського сепаратиста.

Причому в мене склалося враження: старший із двох братів — реінкарнація не Шарикова чи його натхненника Швондера, а тих невідомих нам нинішнім пролетарів, котрі прийшли в більшовицький переворот 1917 року не на хвилі протесту, щоби грабувати награбоване. Вони серйозно підійшли до розбудови «нашего, нового мира» і ставали червоними командирами (не комісарами, то різні речі), потім ішли не в ЧК, а назад, на відвойовані в буржуїв заводи. Де працювали так само за копійки, проте вже без протесту: цими копійками годуватимуть себе, а не мироїдів.

У випадку Володимира Марценюка та його бойових побратимів під «мироїдами» мається на увазі «київська хунта», яку Донбас багато років годував. Без перебільшень, саме такого персонажа талановито зіграв Євген Урбанський у фільмі Юлія Райзмана «Комуніст» (1957). За великим рахунком, ідейні донбаські сепаратисті мало чим відрізняються за поглядами від авангарду російської пролетарської революції. Хіба мислять не так масштабно.

Скажімо, Володимир воює з Україною за те, щоби вдалося побудувати маленьку, але власну державу. В кадрі ми бачимо не п'яного істеричного люмпена, схожого на Попандопуло з «Весілля в Малинівці», якими ми уявляємо собі типових «ополченців». Із нами виважено говорить дорослий чоловік, який прожив більшу половину свого життя, не обтяжений надмірним інтелектом, зате не дурний — однозначно. Що таке «русский мир», він та його такі самі ідейно збагачені друзі до пуття сформулювати не можуть. Але їм — і нам! — наукове визначення цього суспільного ладу не потрібне. Без «духовних скреп»: щоб робота була, мир, зарплату давали вчасно, дітки були здорові. Чому цю концепцію вперто не приймають «фашисти» та інші «піндоси», чоловіки щиро не розуміють.

Володимир Марценюк цінний тим, що своїх поглядів не соромиться й, швидше за все, міняти їх не буде. Він запросто міряє футболку з зображенням Путіна, а потім позує в ній. На лиці жодного виразу. Мужчина прикидає на себе обнову. Жінка, яка продає це, теж не бачить гріха: купують — і добре, ось уже п'ять штук продала. Якби сто років тому існували футболки, предок Володимира напевне купив би собі іншу, з Леніним. Зі Сталіним він навряд чи вдягне сьогодні, натомість Путін — можна. Це входить до системи його цінностей — тут без жартів, старший із двох братів справді має цінності, сповідує їх, і в вашого автора не стане духу назвати його обдуреним російською пропагандою.

Володимир найменше схожий на обдуреного. Він не піддається впливам іззовні, що робить неможливою ідеологічну перековку його та подібних до нього. Для чого йому російська пропаганда, коли він уже народився таким, радянським. І на Донбасі подібних до нього — сотні тисяч. Не лише на окупованій частині. І не лише на Донбасі.

На фоні старшого брата молодший, Олексій, попри розуміння, що він — на світлому боці, за нас і наш герой, все одно мимоволі виглядає… вразливішим, чи що. Олексій намагається виправдати старшого брата: мовляв, дитинство в обох важке, вітчим-алкоголік бив смертним боєм щодня, старший тікав, менший терпів, бо відчував відповідальність за маму, яку вітчим привчив до спиртного. Але в даному випадку подібний фройдизм навряд чи виправданий. Ця історія логічна, коли автор трилерів чи судових репортажів хоче знайти підвалини, що сформували маніяка-садиста.

Володимир Марценюк, як ваш автор уже спробував довести вище, не маніяк, не психопат, не люмпен. Навряд чи грабує та ґвалтує. Але для нього досить короткої істини: «Він не правий» — це про позицію молодшого брата. А в той момент, коли Олексій намагається відшукати в старшому щось далеко заховане людське, Володимир не готовий убити молодшого сам — краще віддасть його натовпу, якщо захопить у полон.

Леонід Канфер показав не лише дві сторони збройного конфлікту цивілізацій. Він дав змогу побачити двох чоловіків, кожний із яких правий і аргументовано доводить власну правоту. Мовчазна дружина Олексія не може заборонити чоловікові йти на фронт — але й школярка, донька Володимира, погоджується, що українці є карателями, а отже тато воює за праве діло.

Це означає лише одне: перемога цивілізації, цінності якої захищає Україна, невідворотна, бо прогрес завжди перемагає, доведено історією. Проте переможена сторона не визнаватиме й не прийматиме цих цінностей щонайменше протягом ста найближчих років. Вважатиме себе підкореною. Тому довго лишатиметься небезпечною для української демократії, котра хай повільно, проте невідворотно вибудовується.

Треба боятися Володимира Марценюка? Не думаю. Більшу небезпеку становлять радикалізовані люмпени, причому по обидва боки фронту, й не лише в Україні. Після перемоги матимемо на Донбасі мир, і водночас — аналог Квебеку в Канаді, баскського ЕТА в Іспанії або якийсь аналог сумнозвісних «Чорних пантер». Тобто голос Донбасу довго ще буде неоднорідним: він не лише хотітиме миру, а й вимагатиме окремих прав, інакше буде війна. Але через це пройшла частина західного світу, десь навіть не до кінця перейшла. Доведеться жити з Володимиром Марценюком і нам. Аби лиш говорив, не стріляв у незгодних із собою.