Луганськ: відчуження на прохання трудящих

Луганськ: відчуження на прохання трудящих

09:15,
3 Липня 2015
1924

Луганськ: відчуження на прохання трудящих

09:15,
3 Липня 2015
1924
Луганськ: відчуження на прохання трудящих
Луганськ: відчуження на прохання трудящих
У фільмі «Луганськ. Полоса відчуження», показаному на каналі «UA:Перший», маємо репрезентативну вибірку «голосів Донбасу», доволі красномовну.

Нещодавно журналіст Остап Дроздов, ведучий авторської програми на каналі ZIK остаточно закрив тему «непочутого Донбасу». Принаймні, я так вважаю. Ось як звучить фінальний пасаж його свіжого допису у Facebook, за короткий час багато разів поширеного: «Коли мене просять почути Донбас, то я уважно наставляю вухо і запитую: що ти хочеш мені сказати, трудовой народ Донбасса? Що в нас хунта, що не треба було затівати Майдан, що ми нацисти, що ми не любимо Росії, що ми нав'язуємо українську дійсність. Дякую за увагу. Пішов на хер».

Загалом пан Дроздов у притаманній йому різкій манері звертає увагу на те, про що більшість толерантно мовчить. Щирі захисники потерпілого Донбасу, серед яких найбільш відомі - бізнесмен Сергій Тарута, університетський професор Олена Стяжкіна та волонтер і блогер Енріке Менендес наполягають на праві донбаського народу ментально лишатися навіть не в Росії, а в СРСР. І хто делікатно, а хтось затято переконує інших у тому, що вкотре актуальну «Ферму тварин» Джорджа Орвела треба в контексті вирішення «донбаського питання» трактувати буквально. Не політичною сатирою на формати пролетарських революцій, а як порадник.

Справді, нехай усі тварини будуть рівними. Проте деяких варто лишити рівнішими за інших. Зокрема, у випадку з Донбасом, нехай закони про декомунізацію застосовуються по всій Україні - але для окремих територій Луганської й Донецької областей варто зробити виняток. Лишити їм 23 лютого, 9 травня, навіть повернути 7 листопада. Нехай святкують усе це на вулицях Леніна, Косіора, Дзержинського, ОСО (особого совещания, «трійок», котрі ухвалювали на конвеєрі смертні вироки - є й така вулиця в Луганську). А ще краще - водять хороводи довкола пам'ятників Леніну, бо для них це - частина життя.

Словом, захисники Донбасу вимагають, аби регіон, звісно ж, звільнили від окупантів. Та потому лишили людям «парк радянського періоду» й не заважали жити. Шукаючи й, головне, знаходячи точки зіткнення й примирення. Іншого формату для існування своєї малої Батьківщини донбаські спікери чомусь не бачать або бачать - у середньостроковій перспективі.

Показаний в ефірі  «UA:Першого» документальний фільм російського журналіста Ігоря Матюпатенка «Луганськ. Полюс відчуження» (ефір 19 червня, 22.00) - передусім для них. Ці півгодини не стали відкриттям для вашого автора, навпаки - черговим закриттям теми, максимально наближеним до емоційного спічу Остапа Дроздова.

Ігоря Матюпатенка, до якого, за його власним зізнанням, керівництво так званої «ЛНР» ставилося лояльно, складно запідозрити в бажанні маніпулювати. Він поїхав, аби поговорити з людьми й розібратися самому, що ж відбувається. Коли ж почув, що говорять йому на камеру звичайні перехожі, зрозумів: у російський ефір це не піде, відзняте відео більше зацікавить українського глядача.

Сказати відверто, особисто мене це справді цікавить не лише як українського глядача, а й українського читача та слухача. Бо не часто бачу, натомість набагато частіше читаю в пресі й соцмережах та слухаю усні розповіді про те, що на окупованих територіях - нормальне життя. Там працюють театри, музеї, закрилися не всі кафе й ресторани. У магазинах є продукти, хай дорожче, ніж за межами окупації. Померлі від голоду та холоду не валяються на вулицях штабелями, а мешканці не тотально жебрають, не ходять у лахмітті. Найважливіше: готові жити так, як жили й живуть, за будь-якої влади. У фільмі кілька разів лунає: зараз у них, мовляв, «народна республіка», а прийде українська влада - буде українська влада. Аби не бомбили.

Отже, принаймні мешканці Луганська, котрих ми бачимо у фільмі Ігоря Матюпатенка, своїм життям не те, щоб дуже сильно задоволені, проте вони його приймають. Уже на другій хвилині автор не просто бачить різницю між мешканцями Луганська та населенням інших територій - він наголошує на цьому. Автор, котрий в інтерв'ю зазначає, що висновків із почутого не робить, у своєму фільмі якраз висновок і робить, коли директорка розбомбленого хлібокомбінату звинувачує в усьому українських диверсантів. «Це навіть не версія, - каже журналіст. - Це світогляд».

Луганчани, з котрими спілкується автор і яких ми чуємо та бачимо, є справді випадковими людьми. Кадри не постановочні. Подібний світогляд приманний переважній, я б ризикнув сказати - радикальній більшості тамтешніх жителів. З чого напрошується висновок: у фільмі «Луганськ. Полоса відчуження» маємо репрезентативну вибірку «голосів Донбасу», доволі красномовну.

Старшокласники бачать себе в Росії та кострубато пояснюють: «Не треба було Україні в нас стріляти, треба через діалог». А що саме «треба через діалог», довкола чого вести цей діалог, що є предметом світоглядної дискусії - вони не кажуть. Представник міського керівництва читає на вулиці щось на кшталт лекції: «Своєю появою Луганськ зобов'язаний великій Росії. А Ленін був громадянином Російської імперії, тому пам'ятник - це історія». Молоді люди, котрі минулого року брали активну участь в антимайдані, тепер відмежовуються від учорашніх лідерів: «Ми не за те боролися». За що ж вони йшли на штурм облради, за які ідеали - журналіст від них не чує. У кращому випадку: давайте не будемо про політику - універсальна відповідь. Вони за мир, усі інші - за війну, десь так.

Навіть читання біля пам'ятника Тарасові Шевченку, за визначенням автора, зразково-показове. У такий спосіб тепер, виявляється, місцеві показують лояльність до України та українського. Мовляв, вірші «їхнього» Шевченка ми не забули, а вони нас зраджують, відштовхують тощо. Нічого нового: в освітніх і культурних практиках Української РСР, як і загалом Радянського Союзу, «українське» обмежувалося Шевченком, дядьком у кожусі, котрий хоч і боровся з царатом, але при тому був великим гуманістом і не хотів війни (остання теза лунає у фільмі).

Виходить, як би не прикро це звучало, емоційний і різкий Остап Дроздов багато в чому правий у висновках: «Дуже світлі голови з Донбасу м'яко просять нас сприйняти ностальгію донбасців за советським ладом. Я це можу. Але не хочу і не буду. Для мене Радянський Союз - це тоталітарна несвобода, репресії, знущання над особистістю, патологічна покора, колективний дурман, від якого блювати хочеться. Знаючи усе це, я тепер повинен спокійно толерувати ностальгію дрімучих донбасців за рабовласницьким ладом?»

Згоден, там попрацювала російська пропаганда. Але вона була активна не лише в окремо взятому Луганську. Як там у Шварца в «Драконі»: «Всіх учили, але чому ти виявився першим учнем?» Тож від себе додам лише одне. Після кадрів, відзнятих для згаданого фільму, напрошується єдиний висновок: відчуження «окремих територій» відбулося не лише за активності держави-агресора, а й значною мірою - на прохання місцевих трудящих.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду