Десятого серпня, в понеділок, ведучий програми «Свобода слова» на ICTV Андрій Куликов сформулював тему високого зібрання як «Кому набрид мир на Донбасі?»

Здавалося, мотив очевидний – бої під Старогнатівкою в ніч на 10 серпня. Відтак очікувалося, що гості та експерти півтори години обговорюватимуть, хто ж усе-таки – ЗСУ чи НВФ «ДНР» – порушив Мінські угоди, яких утрат зазнали сторони, якої міжнародної реакції варто очікувати на обстріли наших позицій бойовиками, чи вплинуть нічні бої на перебіг переговорів тристоронньої контактної групи. Цю низку питань, що потребували участі найкомпетентніших військових, можна подовжити.

Але замість детального розбору ситуації тут обмежилися коротким виступом «при центральному мікрофоні» начальника департаменту МО Валентина Федичева, який браво переказав офіційний прес-реліз Генштабу. Мовляв, наші вояки не лише відбили наступ «російсько-терористичних військ», але й зайняли стратегічні висоти, підкресливши: ці висоти, розташовані за два-три кілометри від колишніх позицій ЗСУ, за Мінськими угодами і так належали українській стороні. Питається, чому вони раніше були в так званій «сірій зоні», не було наказу взяти чи нога українського вояка боялася туди ступити?

Пан Федичев, знову ж таки, повторюючи офіційні повідомлення ГШ МО, підкреслив: про те, що бойовики пішли в наступ на наші позиції, було одразу ж повідомлено місію ОБСЄ, і за її згодою відведене важке озброєння повернули на позиції ЗСУ, що й дало можливість успішно вигнати терористів з наших територій.    

На цьому тему «Кому набрид мир на Донбасі?» (досить суперечливе формулювання, до речі, бо якщо він набрид – значить, був, але щоденні щільні обстріли цілковито перекреслюють саме поняття «мир». – Прим. авт.) програми закрили, плавно перейшовши до обговорення місцевих виборів 25 жовтня. Точніше, всі представники партій, яких делегували на «Свободу слова», просто-таки з насолодою пірнули в знайоме до найменшої піщинки море передвиборчих баталій.

Що й не дивно, зважаючи на те, що всі вони давно вивчили правила національної забави під назвою «вибери мене!».

Проте цій вивіреній до найменших подробиць виставі передувало пряме включення з Одеси Міхеїла Саакашвілі. У гальмуванні реформ він звинуватив конкретних олігархів, під яких «лягли» силовики в багатьох регіонах України. Як приклад навів саботаж будівництва стратегічно важливої для української Бессарабії (щось новеньке в українській географії, адже досі вважалося, що Бессарабія – це все-таки Молдова. Хіба що пан голова Одеської облдержадміністрації хотів козирнути знанням місцевих особливостей, які він так швидко опанував. – Прим. авт.). За словами Міхеїла Саакашвілі, гроші, виділені на будівництво, банально розікрали, а коли він домовився, що на нього йтиме 30 відсотків місцевого митного збору, київський офіс це рішення миттєво заблокував.

Як завжди, «буря і натиск» одеського губернатора отримали цілковиту підтримку аудиторії, що реагувала на них бурхливими оплесками.

Учасники ж програми дедалі більше поринали в знайомі води передвиборчої агітації, наввипередки сиплючи аргументами «за» і «проти» місцевих виборів на Донбасі. Власне, слово «Донбас» – це все, що залишилося від теми ток-шоу.

До відповіді щодо можливості виборів на звільнених територіях регіону покликали голову ВЦА Луганської області Георгія Туку посередництвом телемосту. Він знову повторив і пояснив свою скандальну тезу про те, що не можна проводити місцеві вибори там, де люди, які топтали український прапор рік тому й організовували «референдуми» за «ЛНР»-«ДНР», досі не покарані, більше того, навіть не зміщені з керівних посад.

Тим паче, продовжив свою думку голова Луганської ВЦА, хто прийде на ці вибори, якщо в місті Щастя з 12 тисяч мешканців залишилося сім (не зовсім зрозуміло було з контексту, що означає остання цифра – тисячі чи одиниці. – Прим. авт.), а деякі населені пункти взагалі стоять пусткою?

Цілком у багатолітніх традиціях українських політичних ток-шоу, де дійові особи періодично змінюють полюс і вектор своїх політичних поглядів, в залежності від того, яке місце в парі «влада-опозиція» вони посідають, представник «Опозиційного блоку», такий собі Олександр Пузанов, голова його київської організації, виступив щирим захисником виборчих прав усіх мешканців Донбасу, в тому числі й окупованих територій. Саме з його вуст пролунали чергові звинувачення київської влади в бажанні влаштувати геноцид місцевого населення шляхом економічної блокади. І він як щирий захисник інтересів та конституційних прав трудящих не допустить свавілля, пообіцявши боротися за конституційне право мешканців окупованих територій обирати й бути обраними.

Озвучив Олександр Пузанов і тезу, що останніми тижнями насаджується на каналах «Україна», «Інтер» та частково на каналах Віктора Пінчука (до яких належить ICTV з його «Свободою слова»). А саме – треба вести перемовини усіх з усіма, в тому числі й із так званими «лідерами» так званих «народних республік», якщо ці перемовини врятують бодай одне життя.

Не оминув пан опозиціонер нагоди поскаржитись на цю саму кляту владу, яка не реєструє «Опозиційний блок» у Харкові. На цілком резонне запитання координатора мережі «Опора» Ольги Айвазовської, хто може завадити реєстрації місцевих осередків «Опозиційного блоку», якщо середня ланка Міністерства юстиції, відповідальна за цю дію, складається з тих самих людей, що були на своїх посадах за часів всевладдя «Партії регіонів», пан Пузанов чомусь зреагував досить нервово. Він підкреслив, що «Опозиційний блок» не є правонаступником «Партії регіонів». І взагалі, він не має поняття, звідки взялися молодики спортивної статури, що вискочили з офісу «Опоблоку» в Харкові, спровокувавши безлад у центрі міста.   

Натомість представники коаліції – депутати від «Блоку Петра Порошенка», «Батьківщини» та «Народного фронту» («Самопоміч» і «Радикальна партія Олега Ляшка», вочевидь, очікують на повернення з відпусток Євгенія Кисельова та Савіка Шустера) – щосили доводили свою готовність зробити все, аби вибори на Донбасі відбулися. Навіть пообіцяли законодавчо подбати про безпеку, апелюючи до досвіду президентських виборів 2014-го та наголосивши на тому, що 32 відсотка виборців Донбасу 25 травня минулого року віддали свої голоси Петрові Порошенку.

У підсумку «Свобода слова» від 10 серпня перетворилася на суцільний піар-майданчик для політсил, що змагаються за голоси виборців, не очікуючи офіційного старту виборчої кампанії. Згідно з законом, вона має розпочатися 5 вересня

Авторська програма «Вересень» на каналі UA:Перший у вівторок, 11 серпня, спершу відверто розчарувала. Запросивши до розмови співачку Alloise, лауреатку премії MTV та виконавицю власних англомовних пісень, які були в ротації на американських каналах, Микола Вересень навіть мінімально не подбав про те, щоб представити її творчість бодай уривком з кліпу.

Вочевидь, припускалося, що аудиторія цієї програми – фанати співачки, але, здається, коли йдеться про «UA:Перший», це не зовсім так. І, мабуть, треба було пояснити присутність Alloise в цьому ток-шоу не лише особистим знайомством із нею автора «Вересня» та наводкою з огляду на це редактора-фанатки співачки, а бодай скупим бекграундом Alloise у вигляді візитівки. В цьому випадку можна було б зекономити купу часу для розмови по суті.

Але пан Вересень настільки впевнений у собі, що не зважає на такі «дрібниці», як тотальне незнання цільової аудиторії «UA:Першого» англомовних українських виконавців. Розмова Миколи Вересня зі співачкою Alloise (в миру, як підказує Вікі, Алли Московки з Полтави) справила враження теревенів за столом у якомусь генделику, де знайомство – геть не привід до сексу, а останній – до одруження.

Проте ці дружні теревені все-так зробили свою справу – показали аудиторії «UA:Першого», що українська естрада – це не шароварщина, а цілковита «європейщина». Відтак перше враження про очевидну непідготовленість Миколи Вересня до розмови з англомовною українською співачкою змінилося певністю в тому, що майстерність таки не проп'єш.

13 серпня, в середу, на каналі Еспресо TV ведучий Василь Зима і його гості Андрій Капустін та Айдер Муждабаєв обговорювали, чи означала загибель російського підводного атомного човна «Курськ» 15 років тому початок цензури в російських ЗМІ.

Не знаю, чому, але в цій програмі, що тривала від 16-ї до 17-ї, перед вів московський іммігрант Айдер Муждабаєв, який проміняв посаду заступника головного редактора газети "Московский комсомолец" на редактора кримськотатарського телеканалу ATR, редакція котрого нині розташувалася в Києві. Куди він і переїхав.

Кілька разів під час цієї зустрічі в студії «Еспресо TV» показували геть незабутні кадри з ток-шоу американського телегуру Ларрі Кінга 2000 року, де на його запитання Володимиру Путіну «Що сталося з підводним човном «Курськ»?», візаві телеведучого відповів дуже просто: «Она утонула».

Айдер Муждабаєв, намагаючись відповісти на весь комплекс запитань про зв'язок між цією цинічною фразою російського нацлідера та початком тотальної цензури в російських же ЗМІ, казав щось про мінне поле, на яке їх загнала передусім самоцензура. Але найцікавішою з його боку була пропозиція уявити, що в Україні набули б чинності закони 16 січня. Ті самі, після яких Майдан остаточно радикалізувався. Хтозна, що було б з українською журналістикою, якби Майдан не переміг.

Проблема російських ЗМІ в тому, що їхні журналісти, як вважає Айдер Муждабаєв, запровадили самоцензуру, почуваючись як на мінному полі. Але це, на його думку, свідчить лише про те, що вони (журналісти) не хочуть підставляти ані колег, ані тих, від кого залежать матеріально, тобто російську державу (ти ба, які шляхетні! – Прим. авт.).

Ця програма «Еспресо TV» за участю чи то російського, чи то вже кримськотатарського та українського журналіста вкотре продемонструвала: ми, українці, досі залежимо від того, «что станет говорить княгиня Марья Алексеевна» (Олександр Грибоєдов, п'єса «Горе от ума»). Нас досі цікавить, що про всі наші Майдани думають сусіди. І якщо вони їх поблажливо схвалюють, готові надати громадянство. Хай навіть поза законом.

Тринадцятого серпня, у четвер, топовою новиною став звіт Генерального штабу МО України про причини Іловайської трагедії, яка почалася рік тому.

У вечірніх випусках новин на всіх загальнонаціональних каналах коротко переказали зміст брифінгу, який провели офіцери ГШ. Якщо зовсім коротко, то їхнє послання суспільству полягало в тому, що в оточенні українських вояків під Іловайськом винні росіяни. І якби не навала кількох батальйонно-тактичних груп із-за російського кордону 25 серпня та підступність їхнього командування, українська армія не зазнала б таких втрат.

У сюжеті ТСН  каналу «1+1» на цю тему бійці батальйону «Донбас», 

утім, стверджували, що інформація про перетин кордону російськими БТГ почала з'являтися набагато раніше, але українське командування її не оприлюднювало. На користь цієї версії наводили слова одного з росіян, буцімто вони на наших бійців уже два дні чекали. Ну а сам вихід з оточення під Іловайськом як бойову операцію ніхто навіть не планував, віддавши дивний наказ: «Робіть що хочете і як хочете!».

Саме тими днями детальну розвідку щодо причин іловайського оточення опублікував інтернет-ресурс «Петро і Мазепа», де зібрали думки учасників подій із боку українських військових командирів. Навіть до начальника Генштабу Віктора Муженка зуміли пробитися, взявши в зазвичай закритого генерала розлоге інтерв'ю.

Саме автора цієї розвідки, блогера під ніком Serg Marko, запросили в ефір каналу Еспресо TV прокоментувати річницю трагедії під Іловайськом. Він, так і не показавши обличчя, повторив для ведучої Наталки Сопіт та глядачів тези свого матеріалу, головна з яких, щодо причин оточення та втрат, збіглася з версією офіцерів Генштабу, озвученою на брифінгу. Тобто вторгнення іноземних війську на нашу територію. Єдине, в чому ці версії розходяться, це дати. На відміну від Генштабу, який наполягає на 25 серпня як даті вторгнення російських батальйонно-тактичних груп, блогер на підставі свідчень опитаних ним бійців називає числа 23-24 серпня.

Наступного дня, 14 серпня, в п'ятницю, свій брифінг провів головний військовий прокурор України Анатолій Матіос. І це теж стало топ-новиною для всіх загальнонаціональних каналів.

Не знаю, чи перебувають у стані незримої війни ГШ та Військова прокуратура, але пан Матіос солідаризувався з автором «Петра і Мазепи», назвавши датою російського вторгнення 23-24 серпня, а не 25 серпня. Також він озвучив встановлену кількість загиблих під Іловайськом – 368 бійців. А ось щодо встановлення вини найвищих військових чинів пан головний військовий прокурор застеріг:

«Основні прізвища, які б хотіло почути сьогодні суспільство в якості сакральних жертв, я не назву. Тому що основним висновком комплексної військової експертизи без жодних інсинуацій та натягування є те, що з урахуванням навіть тих порушень, настанов і статутів чи наказів озвучені втрати зумовлені вторгненням на територію України 23 та 24 серпня підрозділів ЗС РФ чисельністю в понад 3,5 тисячі осіб».

Тобто знову-таки підкреслив, що проти такої переваги в живій силі (українських вояків під Іловайськом налічувалося близько 1400) шанси були занадто нерівні.

Субота, 15 серпня, потішила прем'єрою на «UA:Першому». Тут показали документальний фільм Богдана Кутєпова «Піду в поліцію». Однойменна пісенька, яку Кутєпов теж написав і сам виконав під незмінний баян, настільки причеплива, що це вже можна вважати успіхом цього кіно про те, як його автор (і швець, і жнець, і на баяні грець) намагався стати студентом Поліцейської академії в Києві.

Це кіно зроблено зі смаком і вірою. Пригоди Богдана Кутєпова під час тестів, зняті прихованою камерою, чергуються з інтерв'ю кандидатів, де хлопці й дівчата відповідають на запитання, чому вони пішли до нової патрульної служби.

Фінальна сцена – присяга. Але перед тим глядачеві показують репетицію, включно з інструкціями пана в однострої на трибуні, як слід відповідати на гасло «Слава Україні!». Так, наче перед ним не цілком дорослі сформовані люди, а ясельна група дитсадка.

У цьому невеликому епізоді – квінтесенція нинішнього співіснування старої й, здається, непохитної державної системи та тих несміливих паростків нового, що пробиваються крізь щільний бетон минулого й сучасного.

Муштра нових поліцейських на плацу – цілком совкова, але їхні обличчя, юні й відкриті, дають шанс країні.

У неділю, 16 серпня, канал «Україна» продовжив серію «Спеціальний репортаж» документалкою «Битва за людей». Це такий собі розтягнутий на майже годину агітплакат про фонд Ріната Ахметова «Поможем». Вочевидь, або сам власник каналу, або ж його менеджмент вирішили, що сюжетів у «Событиях», хай по кілька разів за один випуск, про допомогу олігарха мешканцям Донбасу недостатньо. Тож тут зняли цілий фільм про те, як лише завдяки продуктовим наборам фонду «Поможем» виживають мешканці Донеччини та Луганщини.

Звісно, це чудово, коли людям не дають померти від голоду й хвороб. Чудово, коли хворими та нужденними опікується багата людина. Чудово, що олігарх, як зізнається на камеру голова фонду «Поможем» Римма Філь, промовив фразу, мовляв, людина має жити так, щоб не опускати очі перед дзеркалом. Від сорому.

Тут би порадіти за Ріната Леонідовича, який живе в гармонії з власним сумлінням. Але щось заважає цьому святому пориву.

Хоча й герої фільму – реальні люди, яким реально допомогли. Вони розповідають свої історії так, що витискають сльози зі, здавалося б, уже зашорених суцільною навалою горя очей.

Довго не могла сформулювати, що ж так муляє в цьому спеціальному репортажі, поки не натрапила на пост відомого блогера Олени Степової.  

Тієї самої, яка писала свої нотатки про життя в окупованому Свердловську, що на Луганщині, а цієї весни таки виїхала звідти, оселившись у селі під Каневом.

Ось цитата з посту про новини з рідного для неї міста в «ленеерії».

О ДТЭКе

***Если бы не Ахметов и ДТЭК, мы бы не выжили. Он и налоги первый в «ЛНР» стал платить, и гуманитарку ополчению привозил. Очень хорошо на шахтах к ополчению относятся, путевки дают в профилакторий. Говорят, Ахметов выкупил наши города. Слава Богу! Теперь мы будем продавать Украине и России уголь, а значит, не пропадем. А захотим, вообще не будем Украине уголь продавать – только России. Да, есть задолженность. Да, платят только 25 процентов от зарплаты. Ну и пусть. Что будет, если не отдадут задолженность? Ой, да пусть бы текущую зарплату платили и нам хватит, Ахметов он какие затраты на войну понес, мы потерпим.

***Ахметов создал квазигосударство. Теперь шахты в его полной власти. Без суда, прокуратуры, закона. Хочет – платит зарплату, хочет – нет. В городе то и дело в СМИ «Ринат Леонидович то, Ринат Леонидович се, парк, детские качельки». Создают имидж феодалу, мол, рабы, смотрите, хозяин вас любит. Ему, правда, тут комфортно. В экологию вкладывать не нужно, моральный ущерб шахтерам можно не платить, бытовой уголь можно не вывозить, нет КЗОТ, нет профкома. Шахтеры бастовать не будут. А если кто голову поднимет, у него свои, прикормленные ополчурки. Страшно то, что уголь, наш, украинский, Украина у него в три цены и покупает. А сейчас говорят, что уголь будет идти в Украину через Россию. В чем смысл войны, блокады, не понятно».

«Битва за людей» на ахметовському каналі після прочитання цих рядків одразу ж стала тим, чим і планувалася – величезною піар-акцією з відбілювання репутації олігарха, який домовляється і з «нашими», і з «їхніми». А й справді, чому б не допомагати рабам, які лизатимуть тобі руки за пайку?