Подарунок долі, журналістський фарт, міцна репутація професіонала-розслідувача, тісні міжнародні зв’язки — всіма цими чинниками можна пояснити участь Наталки Седлецької, ведучої програми проекту розслідувань «Схеми» («Радіо Свобода» та «UA: Перший») у британському документальному фільмі «З Росії — з готівкою» (From Russia With Cash). Проект дослідив, у який спосіб пострадянська чиновницька верхівка відмиває в Британії крадені з бюджету кошти.

Наталка Седлецька свою участь у фільмі для британського каналу Channel 4 використала на всі 146 %. Команда «Схем» оперативно переклала фільм українською та випустила його в ефір «UA: Першого» 16 липня, через тиждень після прем'єри на британському Channel 4 (8 липня), попередньо організувавши допрем'єрний показ.

На перший погляд здається, що присутність Седлецької у проекті англійських розслідувачів була суто декоративною — зображувати легковажну гламурну фіфу, дівчину російського чиновника. Її героїня Настя, в міні, на височенних підборах та в норковому палантині, мала досить переконливий вигляд. Принаймні, жоден із ріелторів не запідозрив у цій білявці з викличним макіяжем журналіста-розслідувача з України, й ніхто з них не здогадався, що в її косметичці разом із усілякими дамськими штучками є прихована камера.

Саме ця невідповідність між яскравою зовнішністю та справжніми мотивами розслідувача (про що авторові цих рядків уже доводилося писати) допомагає журналістові заманювати в пастку одкровень деяких нечистих на руку діячів. Останні аж ніяк не чекають небезпеки від гламурної дівчини, дозволяючи собі в її присутності говорити все, що думають.

Щоправда, в цьому фільмі Наталка Седлецька здебільшого висловлювала свій захват від чергової лондонської квартири, скромно відходячи вбік, коли її «коханий Борис» (роль якого виконав Роман Борисович, член Наглядової ради вже згаданого фонду Олексія Навального) відводив чергового агента з нерухомості на конфіденційну розмову.

П'ять квартир і цілих маєтків у найпрестижніших районах Лондона вартістю від трьох до 15 мільйонів фунтів стерлінгів, що їх оглянули потенційні покупці з Росії, вражають (хоча тих, хто бачив «Межигір’я», може й не надто).

Але ще більше вражає ставлення ріелторів із найповажніших агенцій із нерухомості до того, що їм конфіденційно повідомляв «Борис». Жоден із них не зробив бодай спроби відмовитися від сумнівної оборудки, зрозумівши, що готівка, якою планує розплачуватися клієнт, вкрадена з бюджету.

Навпаки, агентів із британської нерухомості так надихали суми комісійних (а це десятки тисяч фунтів), що вони ладні були зробити все, аби тільки отримати угоду з російським чиновником-злодієм. І телефони компетентних юристів пропонували, й радили створити юридичну особу, щоб не потрапити до реєстру власників нерухомості, й організовували зустрічі з потрібними людьми...

Отже, найпотужніше й водночас найприкріше враження для українського глядача цього розслідування — відкриття для себе істинних, а не декларованих «європейських цінностей» у самому їхньому осерді. Та сама омріяна багатьма нашими громадянами як взірець незламних моральних цінностей Велика Британія виявилася насправді не менш корумпованою, аніж Україна чи Росія. Хоча корупція та відмивання вкрадених у бідних людей грошей, досліджені журналістами, стосується все-таки оборудок із нерухомістю з пострадянськими «елітами». Можливо, інші види корупції тут відсутні або принаймні не так поширені. Але це не знімає підозри українського глядача в тому, що «всі вони однакові, й між нашими та їхніми корупціонерами немає жодної різниці». Різниці, втім, і на цьому треба наголосити, немає лише між російськими та українськими «елітами», й саме цей факт є визначальним для оцінки появи фільму в українському ефірі.

Підозри підозрами, проте у фільмі журналістський експеримент із відмиванням грошей коментують британські експерти, які саме й борються з цим явищем. Вони чудово знають, які схеми використовують для купівлі нерухомості в Британії пострадянські високопосадовці. Це передусім створення офшорних фірм-прокладок, через ланцюжок яких добратися до справжнього власника якоїсь власності, зареєстрованої на дружніх Британії Віргінських островах, неможливо.

Ці схеми надто добре знайомі всім журналістам, які хоч раз намагалися дослідити, кому з українських олігархів належить той чи інший телеканал або ж нафтовидобувні платформи. Саме тому й програма Наталки Седлецької називається «Схеми».

Тим часом між «ними» й «нами» є одна, але величезна відмінність — незалежні суди. Журналістське розслідування в Британії веде до кримінального провадження за фактами корупції та відмивання грошей (саме це й сталося ще в процесі знімання фільму «З Росії — з готівкою»), й можна не сумніватися: британський суд ухвалить законне рішення проти учасників незаконних оборудок, хай би скільки часу тривала судова тяганина.

В Україні, як показує досвід численних розслідувань проти корупціонерів, навіть тепер про незалежні суди можна хіба що мріяти.

Здавалося б, цей досить песимістичний висновок, який, укупі з тяжким на емоційному рівні фактом готовності до незаконних оборудок самих британців, перекреслює наш наївний оптимізм щодо непорушності права в Західній Європі. Бо, мовляв, як виявилося, гроші однаково не пахнуть навіть у найстаріших демократіях.

Але, попри все, робота британських та українських журналістів разом із російським колегою з фонду Навального вселяє надію на перемогу права над безправ'ям.

Бодай тому, що ласих до вкрадених грошей агентів можна спинити вже на першій стадії угоди — огляді нерухомості. Адже коли власникам ріелторських фірм повідомляли про негідну поведінку агентів, вони моментально відповідали: на цьому етапі оборудки їхні агенти можуть не цікавитися походженням грошей клієнта. Натомість якби надалі така інформація спливла, вони обов'язково повідомили б її компетентним органам.

Тож результати розслідування у фільмі «З Росії — з готівкою» підтверджують, що прагнення українців інтегруватися до Європи далеко не безпідставне. Бо гроші там не пахнуть не для всіх.