Кілька інформаційних (5-й, «24», «112», «Бізнес» та UBR) та один парламентський («Рада») телеканали минулого тижня дуже активно вели прямі трансляції з Верховної Ради. Пленарний тиждень був надзвичайно насиченим, і політично залежним пропонували повне меню трансляцій — від процедури обговорень та голосувань за законопроекти до брифінгів народних депутатів. Інтерв'ю в кулуарах, а також — ті самі прямі трансляції з засідань комітетів чи фракцій теж не давали знудитися.

Приміром, у вівторок, 30 червня, інформаційні канали й «Рада» транслювали вельми повчальне засідання регламентного комітету, на якому заступник генпрокурора Володимир Гузир довго й шалено нудно зачитував схеми, згідно з якими брати Клюєви заволоділи майном в інтересах «громадянина Януковича».

Півторагодинна доповідь мала переконати народних депутатів дати дозвіл на арешт Сергія Клюєва, котрий після зняття з нього недоторканності успішно зник із радарів правоохоронців. Навіщо було ламати цю комедію постфактум, відповідь знав лише доповідач (за його словами, за минулий місяць значно збільшився обсяг звинувачень проти Клюєва). Принаймні, формально прокуратура свою помилку в частині подання щодо арешту нардепа, якого шукають із собаками вже не перший тиждень, виправила. Бодай заднім числом.

Ця трансляція підтвердила лише те, що допитливі громадяни знали й раніше завдяки численним публікаціям журналістів-розслідувачів. Складалося враження, що пан Гузир просто цитував їх у своїй доповіді про схеми виведення з державної власності Межигір'я та інших ласих шматочків на користь Януковича за безпосередньої участі в цих схемах братів Клюєвих.

Ще менше несподіванок було в прямій трансляції з засідання фракції Радикальної партії Ляшка, де її члени буквально збиткувалися з тоді ще чинного міністра екології Ігоря Шевченка.

Канал «112» 30 червня показував це засідання в прямому ефірі без купюр. Можливо, для виборців Олега Ляшка цькування міністра — це вияв народності їхнього лідера, готового захищати їх усіма підручними засобами, включно з вилами-трійчатками, але адекватному глядачеві споглядати натуральну екзекуцію чиновника, якого підвела чуйка, дозволивши злітати в Ніццу під час васильківського армагеддону, було, м'яко кажучи, некомфортно.

Бо ще не забувся скандал із чартерами в зону АТО самого Ляшка.

Ці надзвичайно жваві ефіри передували не менш жвавому аж до цілковитого безладу четверговому голосуванню у Верховній Раді за закони, покликані сформувати нові правоохоронні органи, змінити виборче законодавство, зміцнити банківську систему тощо.

Парламентські трансляції 2 липня, в четвер, настільки затяглися й заморочили голови посполитим, що до кінця витримали не всі. Тож багато хто, прикипівши зранку 3 липня до стрічки новин, не одразу збагнув, чому деякі депутати відкликають свої голоси від проголосованого напередодні закону про реструктуризацію валютних кредитів.

Але про це — трохи нижче.

Бо, дякувати богові чи, точніше, програмовим редакторам двох каналів — «UA: Перший» та «24», понеділок, 29 червня, та вівторок, 30-те, дали чудову нагоду порівняти дві програми, здавалося б, аналогічного формату.

Йдеться про «Подорожніх» Ольги Герасим'юк та «Лівий берег» Соні Кошкіної відповідно.

Обидві — телевізійні інтерв'ю та авторські проекти. Обидві нібито не відзначаються революційністю в підходах, будучи цілком традиційними за формою й змістом — розмова у студії з цікавим гостем.

Ба більше, обидві ведучі — журналістки з величезним досвідом і багатим арсеналом суто жіночих прийомів щодо того, як розговорити співрозмовника.

Але, попри ці суто зовнішні спільні риси, «Подорожні» відрізняються від «Лівого берега» приблизно так, як жива квітка від своєї пластикової копії. І справа не лише в тому, що герої цих проектів — люди з протилежних світів і що завдання в кожної з ведучих — абсолютно різні. В Герасим’юк — розкрити перш за все людину. В Кошкіної — перш за все здобути інсайд, інформацію. Справа ще й у різному світосприйнятті, властивому самим ведучим.

29 червня гостею Ольги Герасим'юк була Ксенія Бикова. Людина у масштабах ФБ та АТО легендарна, волонтер, яка вітається з друзями й бажає їм доброї ночі словами «Любимая хунта!», звітуючи про чергову поїздку на фронт.

Вона дуже сувора, ця пані з містечка Комсомольськ, яке, на її думку, треба перейменувати хіба що на Вишневий або Черешневий, або ж — Дніпро, бо такого Дніпра, як у них, немає ніде.

Ольга Герасим'юк, ведучи розмову з волонтером Ксенією Биковою, ніде не тягла її за язика, розуміючи: одне неправильно сприйняте слово — і її героїня замкнеться в собі. Ведуча відчувала свою співрозмовницю на рівні інтуїції, шкірою, а відтак просто не заважала гості висловитися.

Це була дивовижна розмова — про війну як буденність і смерть як доказ життя. Про те, що на фронті волонтери не розмовляють із бійцями про війну. Про те, чому для сина Ксенії, як і для всіх його ровесників із ДУКу ПС, що ним опікується волонтер разом із чоловіком, Україна виявилася справді «понад усе!». Про те, що найважливішим для людини є свобода, і цю свободу з невідомих причин дарує українська земля. Про те, що ми всі змінилися за півтора року, і на переконання Ксенії, лише на краще.

Подеколи здавалося, що ведуча «Подорожніх» тамує подих, намагаючись не завадити своїй гості сказати все, що вона відчуває і думає про війну на сході.

Якщо спробувати сформулювати одним словом враження від цієї програми, це слово доведеться запозичити в покійного одеського поета Бориса Нечерди. Останній якось у розмові з автором цих рядків, говорячи про свій перший досвід роману під назвою «Квадро», сказав: «У прозі є та “справжкота”, якої нема в поезії». Оця «справжкота» була і в словах Ксенії Бикової, тендітної жінки з міста Комсомольськ на Полтавщині.

Велика заслуга Ольги Герасим'юк у тому, що ведуча допомогла Ксенії виявити всю її непідробність і щирість. І ще одна визначальна риса «Подорожніх» — ведуча запрошує до студії тільки тих людей, які можуть бути цікавими не лише їй, а й аудиторії. Можливо, тому, що пані Ольга працює над проектом на волонтерських засадах, вона може дозволити собі таку банальну, а насправді дуже рідкісну розкіш людського спілкування, яку годі побачити деінде.

У випадку ж Соні Кошкіної маємо протилежне. Випуск «Лівого берега» на каналі «24» від 30 червня було присвячено розмові з колишнім головою Донецької обладміністрації, народним депутатом Сергієм Трутою.

З огляду на політичні та навколополітичні сфери, де обертається журналістка, в цьому немає нічого дивного. Бо кого ж їй іще запрошувати, як не давніх знайомих, яких вона розуміє з напівнатяку.

Власне, всі три випуски «Лівого берега», що вийшли в ефір,чітко продемонстрували — це програма, автор якої щосили намагається вивідати в політиків якісь таємниці мадридського палацу чи візантійської підкилимної боротьби в надрах того самого політикуму. Це стосується й першого випуску з тоді ще чинним головою СБУ Валентином Наливайченком, і другого — з Віталієм Кличком.

Не став винятком і випуск із Сергієм Тарутою. Ведуча в текстовій версії розмови з ним підкреслила свою поінформованість щодо планів політика й екс-олігарха створити власну партію під місцеві вибори. Не забувши згадати досить розгублену реакцію гостя на такі чутки. Тож левову частину інтерв'ю Соня Кошкіна з Сергієм Тарутою присвятила спробам прозондувати ґрунт щодо створення майбутньої політсили екс-губернатором Донеччини.

Про те, що всі українські партії з 1991 року такими не є й бути за визначенням не можуть, Соня Кошкіна навіть не згадала. Тому здавалося, що разом зі своїми співрозмовниками журналістка перебуває в блаженній певності — партійні сили в Україні, які «розбудовувалися» на гроші олігархів, так і будуватимуться.

Оця впевненість у силі «договорняків» минулого без жодних натяків на можливість цілковитих змін знизу відзначає всі авторські програми Соні Кошкіної в межах проекту «Лівий берег» на каналі «24». По суті, перед нами — телеверсія багатьох і багатьох інтерв'ю, записаних журналісткою для сайту lb.ua. Де головним завданням інтерв'юера завжди є одне — розкрутити співрозмовника на інсайд щодо тих чи інших рухів усередині українського політичного тераріуму.

Так, це цікаво й пізнавально. Але, здається, авторка досі не вірить, що Майдан показав — скільки б не домовлялися між собою головні й другорядні гравці на політарені, життя часом перекидає догори дриґом усі домовленості. Саме тому «Лівий берег» викликає асоціацію з пластиковою квіткою на цвинтарі ілюзій. Може, й щирих, але від того не менш приречених. Коли журналіст у власному матеріалі не задає іншого — морального — імперативу, пристаючи таким чином, попри навіть бажання, на впевненість у його ницості, суспільство не може отримати справжньої, а не квазі-інформації, яким би начебто «поінформованим» цей журналіст не був.

П'ятниця ж, 3 липня, стала тріумфом популізму від Юлії Тимошенко вже традиційно в студії «Шустер live» на каналі «112».

Лідер фракції «Батьківщина» в парламентській коаліції захищала ухвалений напередодні в третьому читанні закон про реструктуризацію валютних кредитів на вимогу «Кредитного майдану», який біснувався під стінами Верховної Ради з вимогами виплачувати валютні кредити за старим курсом.

Слайди, намальовані безіменними «фахівцями» й показані на прохання Юлії Володимирівни, свідчили тільки про одне: лідерка «Батьківщини», як французькі Бурбони, нічого не забула й нічого не навчилася. Доводячи, що за кілька років від видачі валютних кредитів банки за рахунок позичальників настільки збагатилися за допомогою рефінансування та на коливаннях курсу, що цілком можуть собі дозволити навіть не реструктуризувати валютних кредитів, а й навіть їх списати.

Мабуть, «вона працює» так само, як у часи цього колись популярного слогану.

Савік Шустер і в цьому випадку лишився вірним собі, зібравши докупи відчайдушних популістів та «примкнувшего» Дмитра Добродомова, який сповна використовує свій квиток на це шоу, претендуючи на власну політсилу. З такими підходами рейтинги вкупі з народною любов'ю забезпечили собі як перші, так і останні.

5 липня, в неділю, телеканали дружно відгукнулися на річницю визволення від банд Гіркіна міста Слов'янськ.

У «ТСН. Тижні» з Аллою Мазур присвятили цій події кілька сюжетів, залучивши до коментарів у студії екс-міністра оборони Валерія Гелетея та народного депутата Дмитра Тимчука (група «Інформаційний опір»). На прямому зв'язку з київською колегою був кореспондент «ТСН» Олександр Моторний зі Слов'янська.

Думку, яку намагалися насадити ведуча, кореспондент та експерти поза студією, можна сформулювати популярним хештегом #цезрада. Алла Мазур узяла на себе сміливість безапеляційно стверджувати — якби в ніч на 5 липня наші війська отримали наказ розстріляти колону бандитів, які покидали Слов'янськ, можна було б уникнути подальшої ескалації війни, відбувшись малою кров'ю.

Цю думку підтверджували всі підібрані експерти, окрім тих, хто був у студії, включно з екс-міністром оборони Михайлом Ковалем. Останній пояснив, чому так швидко й фактично без жодного опору російські найманці захопили Слов'янськ (не було розвідданих, мало військ тощо).

Тим часом, аналізуючи відхід Гіркіна та його банди зі Слов'янська, Олексій Арестович (чия репутація військового експерта має досить сумнівний характер), Юрій Касьянов (цей узагалі називає визволення Слов'янська першою поразкою ЗСУ у війні на сході) та Юрій Бутусов (найпалкіший особистий ворог начгенштабу Муженка) одностайно звинувачували найвище військове командування в злочинній бездіяльності. Те саме стверджував і  місцевий патріот, який передавав нашим військам усі координати ворога, так і не дочекавшись реакції на свої повідомлення у вигляді артилерійського вогню по колонах терористів з нашого боку.

У студії тим часом Валерій Гелетей запевняв: Гіркін зі Слов'янська тікав саме в паніці, й те, що на цьому кар'єра «видатного полководця» згорнулася, свідчить не про #зраду, а про #перемогу ЗСУ. Підтримав його й Дмитро Тимчук, хоча й не надто впевнено.

Глядач із цієї розлогої й дуже грамотно поставленої вистави міг винести надзвичайно небезпечний у нинішніх умовах висновок, до якого його буквально підштовхували. Тобто — лише недолуге керівництво ЗСУ на чолі зі штабними генералами винне в тому, що війна на сході затяглася так надовго. Бо вони, ці штабні, бачте, уклали «договорняк» із бандитами, дозволивши їм безперешкодно покинути Слов'янськ.

Звісно, протистояти такому потужному натиску від «лідерів думок» в особах пп. Арестовича, Касьянова та Бутусова, відомих своєю «антимуженківською» позицією, ані Валерій Гелетей, ані Дмитро Тимчук не могли. Сили та емоції сторін були занадто нерівними. Вочевидь, на це й розраховували режисери цього блоку тижневика.

Проте їхні старання показати визволення Слов'янська ЗСУ звичайним збігом обставин обернулися не лише гріхом звинувачення без суду у зраді командного складу, але й цілковитою зневагою до пам'яті тих воїнів, що поклали власне життя за цю «незначну» точку на мапі.

Ба більше, автори сюжетів у «ТСН. Тижні» на тему звільнення Слов'янська примудрилися виставити цю першу значну #перемогу ЗСУ на сході... непотрібною. Адже місцеві мешканці, за словами деяких журналістів, як манни небесної чекають повернення «ДНР». Бо, бачте, і Київ їм не допомагає, і місцева влада не поспішає приватні будинки ремонтувати. Якщо йти за такою логікою, Генштабу треба було взагалі не заморочуватися з наступом на терористів-сепаратистів, залишивши «ДНР» та «ЛНР» у межах червня минулого року. Риторичне запитання: куди б у цьому разі дійшло військо реконструктора Гіркіна?

Як каже мій небіж, офіцер ЗСУ, котрий воює на сході вже більше року, вони б уже до Львова дійшли. Про те, що основна маса «війська Гіркіна» тікала не на танках, а на легковиках, забитих бойовиками в цивільному та їхніми жінками-дітьми-батьками, пустивши приречену на смерть колону бойової техніки, що її таки роздовбала українська артилерія, іншою дорогою, в «ТСН. Тижні» згадали дуже побіжно. Тим часом, саме ця інформація (про наявність цивільних у колонах бойовиків) і не дозволила ЗСУ відкрити вогонь.

Натомість у «Фактах тижня» пішли іншим шляхом. Ведуча тижневика на каналі ICTV Оксана Соколова особисто проїхала та пройшла маршрутами оточення та визволення Слов'янська в компанії з начальником Генштабу Віктором Муженком. Як на мене, це був вичерпний у своїй простоті сюжет. Начальник Генштабу показав телеведучій усі шляхи втечі бойовиків зі Слов'янська, продемонстрував карти неухильного оточення міста українськими блокпостами, насамкінець наголосивши — по-перше, ми не мали права розстрілювати цивільні авто, якими тікали бойовики, а по-друге, ЗСУ в тому районі мала лише близько трьох тисяч «штиків». Відтак вони не могли йти на невиправдані ризики й втрати.

І це було набагато чесніше порівняно з «показовими виступами» в тижневику «Плюсів», де бажання насолити Президентові як Верховному головнокомандувачу виявилося сильнішим за дотримання професійних стандартів журналістики.