Побоїще на Оболоні на тлі подій на сході не набуло такого резонансу, якого мало б набути. Утім, у даному разі дуже часто спадає на думку зрадницьке: «Й добре, що не набуло — бо було б іще гірше».

Мова про характер того резонансу, про висвітлення події. Адже в даному разі те висвітлення не є одноразовим — побалакали й забули. Воно формує тривале ставлення суспільства до проблеми секс-меншин та їхньої публічної активності. Воно сприяє толерантності або породжує нові й нові фобії. Воно може спровокувати подібні побоїща надалі — а оскільки про нинішній «марш рівності» почали повідомляти заздалегідь, залишається тільки гадати: чи не доклали й ЗМІ своїх зусиль до того, щоби сталося те, що сталося.

Нерозбірливість і гонитва за сенсаційністю у висвітленні подібних тем можуть дуже дорого коштувати суспільству.

Перше. Чимало ЗМІ назвали те, що відбулося 6 червня, «гей-парадом». І називають так надалі. У випуску ТСН («1+1») того дня такий заголовок сюжету про подію й дали: «У столиці відбувся гей-парад». У самому сюжеті подію названо «гей-парадом» чотири рази, «маршем рівності» — два рази й по одному разу «парадом» та «мітингом».  «Гей-парад у Києві», — таким був заголовок сюжету від 6 червня й у «Фактах» (ICTV). Визначення «гей-парад» домінувало й тут. А ще зверніть увагу на таку фразу, ще й винесену в заголовок другого сюжету за темою: «До своєї акції, яку активісти секс-меншин назвали “маршем рівності”, вони готувалися в атмосфері суворої таємничості». Зрозуміли? Насправді це був гей-парад, але «активісти секс-меншин назвали» — дурять, одначе, голови ті активісти секс-меншин чесному православному людові! «События» («Україна») назвали подію «гей-парадом» та «маршем рівності» по одному разу. «Час новин» (5 канал) та «Подробности» «Інтер» визначення «гей-парад» уникли — тільки «Інтер» дав репортаж про цю подію в найпершому сюжету випуску, як про найважливішу подію дня, важливішу за події в Мар'їнці.

У публікаціях текстових ЗМІ після події визначення «гей-парад» якщо не домінують, то трапляються дуже часто. Доводилося бачити й «гей-прайд» — прийняте в світі визначення правозахисних акцій людей нетрадиційної сексуальної орієнтації, але дуже рідко. Між тим, як свідчить навіть Вікіпедія, гей-парад — це лише можлива частина прайду, так би мовити, гламурна — захід із карнавальним вбранням (або карнавальною відсутністю такого), музикою, танцями, посмішками, публічними поцілунками та обіймами.

Чи саме це відбулося в Києві? Судячи з телерепортажів та фотографій у різних ЗМІ, й близько не це. Це була цілком серйозна, респектабельна й найменшою мірою не епатажна акція. Акція на 100 % правозахисна.

Назвавши її гей-парадом, ЗМІ перекрутили її зміст, мету та призначення, а отже дезінформували аудиторію щодо сенсу й характеру висвітлюваної події. Якщо називати речі їхніми іменами, підмінили подію. Вживши модне й просунуте слівце й не надто розібравшись, що воно означає (а це трапляється надто вже часто, й дуже хочеться вірити, що річ лише в цьому, а не у свідомому насаджуванні неприязні й ненависті), деякі ЗМІ виступили в ролі провокаторів.

Друге. Якою була мета «маршу рівності»?

«Потрібно захищати всіх — і бідних, і інвалідів, і нещасних, і хворих. Це завдання міліції», — було наведено синхрон нещодавнього керівника київської міліції Олександра Терещука в сюжеті ТСН. Чи то виправдальний, чи то знущальний синхрон: лунало це так, ніби, по-хорошому, міліція взагалі не мала б охороняти «марш рівності», а коли вже охороняла, то вляпалася тим самим у щось брудне.

«На марш рівності люди з нетрадиційною орієнтацією зібралися на Оболонській набережній, але туди прийшли й три десятки агресивних молодиків», — розповіли «Факти» на ICTV. Ну от просто зібралися — мабуть, пари для себе підшукувати, такий собі гей-бордель просто неба влаштувати.

Слова про відстоювання прав, відстоювання рівності якщо й лунали, то дуже побіжно й дуже загально, майже абстрактно. В чому полягає те відстоювання прав, яких саме прав, у чому полягає їхнє порушення — про те не розповів жоден із п'яти перелічених каналів. «1+1» не розповів, власне, взагалі. Два синхрони учасників «маршу рівності»: «В українському суспільстві деякі елементи абсолютно не готові до толерантності, на превеликий жаль» та : «Когда вот это говорят, что не время, сейчас не время. Так, извините, если постоянно будет не время, время никогда не настанет», — оце було й усе роз'яснення. До чого саме суспільство має бути толерантним, так і залишилося нез'ясованим: якщо це був гей-парад, тобто акт нав'язливого демонстрування своїх амурних преференцій, і більше нічого, та ще й у публічному місці, то, може, й не варто його було толерувати?

«Ми хочемо рівності, ми хочемо свободи, ми хочемо, щоб в Україні був мир. І власне це основний посил нашої правозахисної ходи маршу рівності», «Це реалізація права на свободу зборів для ЛГБТ-людей. Ми тут, щоб сказати, що ми є і що є певні речі, які нас не влаштовують і певні речі, на підставі яких нас дискримінують», — цими двома синхронами обмежив роз'яснення суті проблеми «Інтер». Ще синхрон адвоката: «Они открыто выступали за равенство прав, конкретно подошли к ним». Тепер вам стало щось зрозуміло? Попри позірну толерантність викладення, й тут глядачів підштовхували до того самого висновку: мовляв, із жиру казяться, аморальність насаджують; свобода зборів — то збирайтеся в себе вдома. І справді, цілком гетеросексуальна компанія, що в усю горлянку співає пісні під вікнами, — це теж «свобода зборів», яка теж не користується загальною толерантністю, то чим ЛГБТ мають бути кращі?

«Факти» (ICTV) «розкрили» тему словами кореспондента: «Представники секс-меншин наголошують, на Майдані вони стояли за повагу до прав людини і нинішнім маршем хотіли показати тільки це. їх підтримало багато європейських дипломатів і двоє народних депутатів — журналістка Світлана Заліщук і Сергій Лещенко. Вони різко засудили дії нападників і подякували міліції за мужню поведінку». Був синхрон самого Лещенка: здавалося б, він міг чудово двома словами сказати про суть проблеми. Але ні, до синхрону включили тільки його слова про дії нападників.

«Права людини — завжди на часі, незважаючи на те, яка ситуація відбувається в країні, не можна нехтувати правами жодного громадянина і громадянки» та «Я вважаю, що Марш рівності можна вважати успішним. Тому що суспільство побачило ключову річ про те, що права людини — це те, що ми здобули Революцією гідності. Це постійна боротьба, яка відбувається зараз. Я хочу відразу подякувати правоохоронцям», — цими синхронами відбувся 5 канал. І знову те саме: права людини — це, звісно, добре, але прав на що саме домагалися учасники «маршу», глядачі так і не дізналися.

От же в чому вся річ: абстрактні слова про права людини впираються в нерозуміння аудиторії, про які права в даному разі йдеться. Про право кохатися з ким завгодно? То такого права ніхто нікого не позбавляє. Про право кохатися з ким завгодно привселюдно, у громадських місцях? Коли подібні події подають під кутом зору «гей-парадів», суспільство впевнене саме в цьому — що йдеться про претензії ЛГБТ на публічність їхньої інтимності, й ані про що інше. «Твоя-моя-не-розумій» — а в підсумку кров.

До аудиторії не доносять головного: представники ЛГБТ-спільноти в даному разі виступали не за «право на гламур», а проти дискримінації, зокрема й при прийманні на роботу. Даючи синхрони супротивників «маршу рівності» про «традиційні сімейні цінності» та «ми не хочемо, щоб наші діти», автори матеріалів, схоже, й самі не розуміли, наскільки ті синхрони в даному разі недоречні, бо полягають зовсім в іншій, ніж сама проблема, площині.

От і виходять потім матеріали із закликами «жити дружно»: «Не понятно, почему представители секс-меньшинств пытаются так громко и ярко заявлять о своих взглядах? Внешность же их, как жителей Азии или Африки, "не выдает". Зачем они выходят на парады в центры городов?.. Никто не в праве навязывать другим свое яркое и громкое присутствие, а тем более спекулировать на теме равенства и европейских ценностей». І справді «не понятно» — бо ЗМІ про суть проблеми не повідомляють, а женуться за полуничкою.

Третє. Тема сексуальної орієнтації прийшла до нас із країн Євросоюзу. Точніше, недискримінування ЛГБТ стало однією з вимог ЄС на шляху України до євроінтеграції. Але, згадуючи про цю вимогу, чи розуміємо ми її суть? А чи просто вважаємо, що то в Євросоюзі мода така на геїв пішла — ну от дах у них там поїхав, робити їм більше нема чого? Зізнаймося самі собі: так, ми здебільшого вважаємо таку позицію ЄС забаганкою, примхою, тим самим «із жиру казяться»: «Гейропа декадентська», одне слово. Тож і привітаймо самих себе: наше журналістське середовище в цьому плані зовсім недалеко пішло від «русскаго міра» з його «скрьопами». Принаймні, до тих «скрьоп» нам істотно ближче, ніж до розуміння проблем Європи.

Нашого політичного середовища, до слова, це стосується тією самою мірою.

А річ у тім, що країни Євросоюзу досягли високого рівня толерантності та відсутності дискримінації. Представники ЛГБТ-спільноти залишилися там чи не єдиною соціальною групою, яка зазнає дискримінації й досі. Тож звідси до них і така увага.

В Україні це далеко не так. Найактуальніша сьогодні тема — дискримінація переселенців із Донбасу. Але чи ними вся проблема вичерпується? Чимало українців повертаються з фронту інвалідами. Як складеться їхня доля, чи зможуть вони інтегруватися до суспільства, чи зможуть знайти собі гідне місце, а не жевріти на пенсію, яку держава їм кине, — все це викликає дуже великі побоювання. А чи немає в нас дискримінації за віком? А за статтю? А за комплекцією? А взагалі за зовнішніми даними? Давно відома в цивілізованому світі пересторога: «Один із найперших індикаторів того, що фірма є сумнівною, — це якщо секретарка виглядає, мов повія» — а тепер скажіть, як із цим у нас?  А чи не зазнають дискримінації жінки з дітьми? А чи не трапляється дискримінації за тим-таки, чорт забирай, етнічним походженням? За расовими ознаками? За конфесійною належністю?

Та в Україні немає жодної ознаки, за якою не буває дискримінації! От вона, тема для ЗМІ — вдячна й невичерпна тема. Й саме в неї, в цю тему, й варто було би вмонтувати тему геїв та лесбійок. Отакий підхід і сприяв би ствердженню толерантності — всіх до всіх. Ми ж вип'ячуємо тему ЛГБТ, причому вип'ячуємо незграбно — й у такому вигляді вона лише дратує. Тупо й бездумно копіюємо те, що є в Європі й актуальне для неї, старанно будуємо літаки з соломи й уважаємо себе за щирих європейців. У підсумку відвертаючи симпатії й від геїв із лесбійками, й від Європи.

Четверте. Хочемо ми або ні, але варто повести мову про те, чого взагалі ми прагнемо від євроінтеграції. Не всі й, хотілося би сподіватися, не більшість, але чимало з нас — тих, хто запалився ідеєю «мерщій до Європи!».

У підході до проблеми ЛГБТ ми Європу не розуміємо й зрозуміти не хочемо — це вже факт, із яким навряд чи варто сперечатися. Зовсім поруч із ним стоїть іще один факт. «У Європі — одностатеві шлюби». Далеко не скрізь, до речі: чи не в більшості країн ЄС існує поняття одностатевих «тривалих союзів» — але все ж не шлюбів; це наші ЗМІ гребуть усіх під один гребінець, не заглиблюючись у деталі.

Так от: що це — дикунство, чергове «з жиру казяться»? Залежить від системи координат, у якій це розглядати. Якщо розглядати шлюб як «височайший» дозвіл держави на вступ до певного роду стосунків, державне благословіння, де держава виступає в ролі церкви чи такого собі «церквозамінника» — то, безперечно, все так. Але варто пригадати юридичне визначення шлюбу, наявне й в українському законодавстві: про «певного роду стосунки» там узагалі не йдеться, а йдеться про спільне мешкання та ведення спільного господарства. Держава реєструє шлюб, а не благословляє на нього — тобто реєструє майнові й деякі немайнові права та зобов'язання сторін одне перед одним та перед третіми особами. Й наявність одностатевих шлюбів, а чи тривалих союзів — це всього-на-всього реєстрація таких прав та зобов'язань в одностатевих парах. Регулювання їхніх майнових стосунків — наслідування, поділу майна при розлученні, утримання одне одного в разі непрацездатності, прав на спільне житло тощо й тощо. А тепер геть дурне запитання: чи розповідають про все це українцям українські ж ЗМІ?

Ми пишаємося тим, що не ставимося до влади, мов до божества — на відміну від тих самих росіян. Але, виходить, ми все ще ставимося до держави, мов до церкви, наділяючи її виключним правом дозволяти або забороняти щось у суто приватних сферах життя. І ставлення це не є європейським. І більшість ЗМІ навіть не намагаються його скоригувати, не намагаються десакралізувати державу.

І ще дурніше запитання: а що, взагалі-то кажучи, нового ми дізналися про Європу за рік євроінтеграції? Чи стали знати про неї більше, чи стали розуміти її більше? Чи стали розуміти, куди намагаємося йти?

До сліз розчулив зовсім нещодавній матеріал: «Астана — столица Казахстана, город, который вырос в степи за каких-то 15 лет, превратившись из советского Целинограда во вполне европейский город. По крайней мере, внешне Астану хочется сравнить с Абу-Даби. Чистая и вылизанная, как портрет Назарбаева, Астана удивляет количеством строительных кранов, монументальными и очень современными строениями».

І справді, жодних заперечень: найєвропейськіше місто в усьому світі — це Абу-Дабі, а питома ознака європейських міст, їхня визначальна риса — це будівельні крани та хмарочоси, а зовсім не затишок, функціональність і співмірність міського простору з людиною, на відміну від імперської помпезності Астани. За головну ж ознаку переможної європейськості казахської столиці авторка сприйняла... платні ліфти. Тож от, як виявляється, де пролягає вірний шлях до Європи: зробімо й ми платними не лише ліфти, а й підземні переходи, а то й геть усі переходи, разом із платним проходом вулицями, зробімо взагалі платним вихід із дому — й миттю будемо в Європі.

Це — крайній випадок, але чи не подібні уявлення про Європу й європейськість надто вже часто трапляються в різних матеріалах? А чи мало матеріалів, коли про Європу взагалі — добре, а от про конкретні Польщу, Румунію, Угорщину — як про ворогів заклятих?

А що нам каже російська пропаганда? А вона каже: Європейський Союз — це такий самий СРСР, «тільки поганий і ворожий», й у ЄС навіть «планова економіка». Дуже боюся, що приблизно так само сприймає Євросоюз і багато хто в Україні: мовляв, ЄС — це той самий СРСР, «тільки дружній і хороший» — знак протилежний, а уявлення те саме. Дуже боюся, що надія на євроінтеграцію для багатьох українців — це зворотній бік зневіри у власній країні та її владі: мовляв, буде нами керувати «брюссельський Кремль» — і сушити голову над тим, кого і як обирати, більше не доведеться.

А ще російська пропаганда каже: Європа є багатою за рахунок того, що вона грабує цілий світ, зокрема й бідолашну «велику» Росію. Так от, дуже боюся, що в уяві чимало кого в Україні євроінтеграція — це просто стрибок із групи тих, кого грабують, до групи тих, хто грабує. Тобто така собі російська пропаганда навиворіт.

У будь-якому разі, прагнення до Європи й одночасне нерозуміння, несприйняття й навіть відторгнення «Гейропи» з її ідеями не можуть тривати довго: рано чи пізно переможе щось одне. Й, окрім ЗМІ, тут нема кому зарадити: лише вони можуть допомогти зрозуміти, а отже й подолати несприйняття. От тільки робити цього вони не поспішають.