Минулого тижня на тлі буремних подій і їхнього відлуння в медіапросторі геть загубилися спроби деяких телеканалів повернутися обличчям до традиційно упослідженої для українських ЗМІ сфери. Йдеться про сто разів недофінансовану державою, але не забуту меценатами сучасну українську культуру. Щось таки з нею відбувається. Тобто ця загнана на маргінеси телевізійного буття культура таки намагається про себе заявити. Хай навіть у такій дивній для нашого телебачення формі, як треш-шоу.

Якесь інше визначення прем'єрного випуску давно анонсованого ток-шоу самого міністра культури В'ячеслава Кириленка «МінКульт» на «1+1» на думку не спадає. Мабуть, аби не травмувати психіку старших діячів культури, це шоу поставили глибокої ночі, коли ці самі діячі бачили вже десятий сон. Хоча, з іншого боку, якби вони досиділи до цього часу, то подумали б, що повернулися в часи «дорогого Леоніда Макаровича». Принаймні, все, що глядачі побачили, дуже вже нагадувало телепрограми 90-х років. Такому враженню сприяв і суцільний мінімалізм як в оформленні скромної студії, так і в ідеї камерності.

«В комнате двое» — дякувати богові, це були не Маяковський із портретом Леніна на стіні, а цілком реальні люди в особі В'ячеслава Кириленка, міністра культури України, та Івана Малковича, директора видавництва «А-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Ідея ток-шоу з міністром, як на мене, просто чудова. Ну з ким іще поговорити митцям, як не з самим міністром, донісши до нього всі свої проблеми не просто тет-а-тет, а ще й на очах мільйонної публіки? І якщо видерти з пана міністра якусь обіцянку, завжди можна буде притягти його до відповідальності «за базар», пославшись на кілька мільйонів свідків. Здається, саме для цього й використав участь у першому «МінКульті» Іван Малкович, подавши міністрові чолобитну щодо репетиційної бази для Тараса Компаніченка, керівника колективу «Козацька хорея». Відтак за колектив, сподіваюся, можна бути спокійними — він отримає все, що просив Малкович. І не лише через це, а ще й тому, що, за дивовижним збігом обставин, «Козацька хорея», підкреслив В'ячеслав Кириленко, є учасником культурної програми для зони АТО.

Цей собі рояль у кущах спрацював на відмінно. Хіба що подив міністра, який знає Тараса Компаніченка сто років, але ніколи не чув від нього скарг на відсутність репетиційної бази, було зіграно трошки непереконливо. Але менше з тим — програму-максимум із обіцянкою міністра «МінКульт» виконав. Тому вправляння на тему цілковитої непідготовленості пана Кириленка до ефіру можна було б опустити, якби не загальний ґандж усіх подібних шоу. Незалежно від того, в якій країні воно відбувається.

Проблема в тому, що чиновник, який добровільно сідає в крісло ведучого телешоу, не може автоматично перетворитися на журналіста. Він залишається чиновником до кінчиків нігтів, претендуючи на істину в останній інстанції. Хоча В'ячеслав Кириленко в нашому конкретному випадку й дуже старався бути демократичним (навіть краватку зняв), із дещо спантеличеного вигляду Івана Малковича читалося: поет і видавець не готовий сприймати чиновника, хай навіть давно знайомого (а може, саме через це), в неприродній для останнього іпостасі інтерв'юера. Цей психологічний дискомфорт обох співрозмовників дуже відчувався впродовж усієї розмови. З якої, до речі, глядач міг винести одне — «демократизація» Мінкульту з виходом на один із найбільших загальнонаціональних телеканалів означає спробу нового міністра вивчити нарешті культурний ландшафт країни з перших вуст. Бо його поведінка з Іваном Малковичем, котрий явно володіє набагато більшою інформацією в заявленій у ток-шоу царині («Українська книжка»), ніж пан міністр, скидалася на промацування ґрунту плавцем-початківцем. Але аж ніяк не фахову розмову давніх однодумців. Утім, можливо, пан міністр таки «розкочегариться» в наступних випусках «МінКульту»?

Хоча, як показав черговий випуск «Кіно з Яніною Соколовою» 1 травня на 5-му каналі, це станеться нескоро. Бо, незважаючи на відсутність В'ячеслава Кириленка в програмі про українську кіноосвіту, його «незлим тихим словом» таки згадали. Зауважу: «Кіно з Яніною Соколовою» на 5-му віднедавна цілковито переорієнтувалося на український сегмент кінематографа. І це може означати паростки такої собі культурної міні-революції, хай і в межах одного каналу.

Тема останнього випуску аж у двох частинах — про кричущі умови, в яких навчаються студенти Інституту кіномистецтв. Кадри з колишнього технічного цеху «Укркінохроніки», куди перевели колишній кінофакультет із території Києво-Печерської лаври, вражають. Поламана сантехніка, обдерті аудиторії, пробиті стіни й стеля, відсутність води, антисанітарія з усіма супутніми «прєлєстямі жізні» — все це може слугувати декораціями до фільму-антиутопії про якусь постапокаліптичну реальність. У крайньому разі вони нагадують улюблені українськими контрпропагандистами картинки з життя російської глибинки.

До розмови про це неподобство Яніна Соколова запросила двох чиновників — Олексія Безгіна, ректора КНУТКіТ, та Ростислава Карандєєва, заступника міністра культури. Того самого, який на початку тижня без краватки розмірковував про українську книжку на «Плюсах». Коли репортаж із Київського національного університету театру, кіно і телебачення побачила одна з гостей «не чиновників» Сніжана Єгорова, теж випускниця цього вишу, вона адресувала заступникові міністра запитання про освіту його патрона. Дізнавшись, що В'ячеслав Кириленко отримав свого часу диплом філософського факультету КНУ, акторка й телеведуча спрямувала праведний гнів на міністра через призначення позаштатним радником її чоловіка Антіна Мухарського. Мовляв, чого очікувати від міністра, який призначає радником людину, що не соромиться вживати матюки в своїй «творчості»? Як ілюстрацію глядачеві показали кадри з виступу Ореста Лютого, запікавши матюки.

Одне слово, яке їхало, таке й здибало, який радник — такий і міністр, а отже, як випливало зі слів Сніжани Єгорової, в усіх проблемах мистецьких вишів винен лише пан міністр, і ніхто більше. Наче проблеми кіноінституту почалися щойно його призначили, хоча це далеко не так. На чому наголошували обидва запрошені чиновники. Треба сказати, що в цій програмі вони грали звичні ролі, не ставлячи запитання, а відбиваючись від них. І це було набагато органічніше, аніж роль В'ячеслава Кириленка в «МінКульті».

Ректор КНУТКіТ Олексій Безгін почувався в своїй стихії відбріхувань і відписок так, що буквально мимохідь облив брудом ініціатора цієї програми про кіноосвіту, режисера об'єднання «Вавилон'13» Ларису Артюгіну, викладача цього ж вишу. Пан Безгін після її виходу в ефір скайпом, де пані Лариса висловила свої міркування про стан навчання майбутніх зірок українського кіно, звинуватив її в брехні. Хоча на власні очі бачив усе, що назнімали студенти в аудиторіях, коридорах та санвузлах альма матер.

Безумовно, катастрофа тут почалася давно, і заступник міністра культури на вимоги ведучої пообіцяти, що інтер'єри стараннями Мінкульту зміняться на краще буквально за місяць, спромігся лише на туманні перспективи. Приміром — внести правки до державного бюджету через невизначений термін. І це пролунало щиро і правдиво як на нашого чиновника, який ніколи й нічого не вирішує сам, без «вищестоящих».

А студентам, як порадила лауреат Каннського фестивалю Марина Врода, випускниця цього ж вишу, не треба чекати милості від держави, а брати справу в свої руки. Хоча б — вимагаючи від адміністрації дотримання їхніх прав. Але для початку варто ці права визначити й поставити керівництво перед фактом. Отож, на думку режисера, яка нині мешкає в Берліні, майбутнє студентів, як і українського кіно, не можна узалежнювати від держави.

Тренд до поступового утвердження сучасної української культури в нашому телепросторі позначив і революційний (без перебільшень) перехід на ротацію виключно українського музичного продукту каналом М 2. Про це 1 травня в ефірі програми «Ранок у великому місті» на ICTV розповів продюсер каналу Валентин Коваль.

Він підкреслив: української музики зараз достатньо, щоб заповнити нею весь ефір музичного каналу. І справді, на М 2 тепер транслюють кліпи, зняті виключно українськими виконавцями. Причому як мегапопулярними (Святослав Вакарчук, Ірина Білик, Тіна Кароль, Потап та інші), так і маловідомими початківцями, які викладають свої відео на yuotube.

Присвятивши перегляду М 2 половину вихідного 1 травня, можу констатувати — український музичний продукт нині цілком конкурентний.

У чому впевнилася ще раз, уже в суботу, 2 травня, коли на двох каналах (Першому та К 2) паралельно транслювали вручення двох премій. Перша, «Європейський прорив року», демонструвала найвищі досягнення молодих виконавців із країн Західної Європи. Друга, українська премія YUNA, відповідно, показала найкращих, на думку журі, виконавців із України. Порівнюючи ці видовища, мушу сказати крамольне — наші не гірші. Щоправда, європейці далеко скромніші в своїх церемоніях, бо максимально зосереджені на показі саме музикантів та їхніх творів. У нас же, за традицією, все відбувалося (це був повтор, але якнайзручніше придатний для порівнянь) «по-багатому» — в палаці «Україна», на щедро декорованій величезній сцені, з усіма світловими й ще бозна-якими ефектами. Проте всі запрошені на вручення YUNA учасники, і лауреати, й гості, співали цілком по-європейськи. Тобто надзвичайно професійно й різними мовами — українською, російською, англійською — в супроводі професійних музикантів та балетних. Видовище вдалося на славу, але в пам'ять найбільше запали слова ведучої церемонії Ольги Горбачової про те, що українські виконавці нарешті дочекалися повноцінних сольних концертів на найпрестижніших майданчиках країни. І тепер їм треба боротися не за кількість корпоративів, де нашим світило хіба що 40 хвилин на все про все, а за якість своїх великих шоу. І хто скаже, що це не культурна революція? Щоправда, здається, робиться вона не завдяки, а, як завжди, всупереч як власне Мінкульту, так і «МінКультові».

1 травня українські телеканали відгукнулися на «справу століття» — суд над Дмитром Фірташем в австрійській столиці Відні — без жодного ентузіазму. Більшість із них обмежилися повідомленнями на кшталт «ТСН», «1+1»:

«Лідія Таран, ведуча: Австрійська прокуратура оскаржить рішення Віденського суду, який напередодні відмовив Сполученим штатам Америки в екстрадиції Дмитра Фірташа. На думку судді, наданих доказів було недостатньо, щоб довести, що підсудний скоїв інкримінований йому злочин. Долю одіозного олігарха вирішували упродовж майже 12 годин. У США його звинувачують у підкупі індійських чиновників заради видобутку в Індії титану, а також у створенні злочинного угруповання. Тож вимагали віддати Фірташа американській Феміді. Сам підсудний і його адвокати називали процес політичним. Свідками у справі про екстрадицію Фірташа проходили Кличко, Кравчук, Льовочкін, Бойко і Богословська. Українського олігарха заарештували у Відні торік у березні. Під арештом він провів трохи більше тижня, після чого цей запобіжний захід змінили на вихід під заставу у рекордну суму 125 мільйонів євро і за умови, що він немає права виїжджати за межі Австрії. Тепер у Фірташа таке право є, але він має з'явитись до суду на першу ж вимогу. Адже США ще можуть надати додаткові докази провини олігарха».

Більш розлого і з наголосом на справедливість австрійського суду, який відмовив США в екстрадиції Дмитра Фірташа через політичну вмотивованість справи про 18-мільйонний хабар індійським раджам, подали сюжет канали, журналісти яких спостерігали перебіг епохального процесу безпосередньо в залі суду — «Інтер», ICTV, СТБ.

Пояснюючи позитивне для патрона рішення Земельного суду, кореспондент «Інтера» скоромовкою сказав, що сторона обвинувачення начебто не надала оригіналів протоколів допитів індійських свідків, маніпулювала їхніми свідченнями, і взагалі — ця справа має геополітичний характер. Під час репортажу з залу суду вражала кількість тих, кого ми називаємо колишніми регіоналами, а нині — «Опоблоком». Кого там тільки не було — від Сергія Льовочкіна з сестрою Юлією та Юрія Бойка з Вадимом Рабиновичем до Леоніда Кравчука з Інною Богословською. Все це не могло не наштовхнути на думку про однобічність розгляду справи. Підозри плавно перетекли у впевненість, коли кореспонденти повідомили — з боку обвинувачення в залі був один-єдиний австрійський прокурор. Натомість команда адвокатів налічувала 20 осіб. І вони зробили неймовірне для європейської, але цілком звичне для української Феміди диво: перекваліфікували суто економічний злочин на політично вмотивоване переслідування.

Якби не онлайн-трансляція на сайті «Інсайдер», українська публіка, може, й не дізналася б, що пан Фірташ, як і параноїк Янукович колись, виявляється, вважає: Майданом із харківської лікарні керувала Юлія Тимошенко, і саме цей чинник спричинив його арешт на прохання американської Феміди. Бо він, бачте, підтримував проєвропейських політиків Кличка і Порошенка.

Геннадію Вівденку, кореспонденту «Інтера», який вів репортаж із зали віденського суду, все-таки вистачило клепки оминути «підтримку» Фірташем Євромайдану, на чому, власне, й будувалася лінія захисту. Занадто добре він іще пам'ятає, якими словами називали кореспонденти «Інтера» учасників Євромайдану. «Екстремісти», «терористи», «фашисти» — весь набір російської пропаганди. Але був у сюжеті «Інтера» воістину прекрасний момент — синхрон самого героя цієї віденської вистави для одного глядача:

«Дмитрий Фарташ, бизнесмен: Я искренне верил в то, что австрийское правосудие будет нормально с первой минуты. При том всем, что были разные ситуации, были сложные, и судья вел себя достаточно сложно на протяжении этого года, много требований было ко мне. И параллельно даже сейчас этот суд. Но, тем не менее, было видно, что он очень хорошо разобрал ситуацию».

Занадто вже це нагадує «інтерв’ю» недорікуватого байкера Хірурга, якого не пустили відзначити 70-річчя Перемоги до Берліна.

Тим часом «Факти» ICTV, які нейтрально висвітлювали Революцію гідності, про її начебто підтримку олігархом Фірташем, заявлену у віденському суді свідками, таки сказали:

«Кореспондент: Своє рішення суд проголосив близько опівночі за київським часом. Аргументів, наведених американським слідством, для екстрадиції недостатньо. Сам Дмитро Фірташ рішенням задоволений. Він підтвердив, що підтримував Януковича, оскільки хотів, аби Україна вступила до ЄС і при цьому не зіпсувала відносини з Росією. Коли зрозумів, що Янукович не здійснюватиме жодних реформ, почав сприяти лідеру “УДАРу” Віталію Кличку. Переконує: був прихильником Революції гідності та одного з тодішніх її лідерів, Петра Порошенка»(виділено мною. — Авт.).

Ну і ще один синхрон героя революції, цього разу у «Вікнах» на СТБ, теж заслуговує на увагу:

«Дмитро Фірташ, бізнесмен: Я очень сильно переживал и боялся того, что Америка все же есть Америка. Они Австрию выбирали не просто так. Я был готов к любому решению. Но я в любом случае знал, что я ничего не делал, и мне очевидно было и понятно, что это политическое дело с самого начала».

Цікаво, що в жодному з цих сюжетів не прозвучала інформація про те, що Дмитро Фірташ, будучи під заставою у Відні, торік зустрічався тут із двома кандидатами в президенти — Віталієм Кличком та Петром Порошенком? Тим часом, саме цей факт, точніше, зміст «конфіденційних» розмов, про що волав інтернет, збурив громадськість. Хоча, як підкреслив Юрій Гримчак в ефірі каналу «112» увечері 1 травня, Фірташ не сказав нічого, чого б ми не знали завдяки публікаціям Сергія Лещенка в «Українській правді» рік тому. Тож, очевидно, така бурхлива реакція на факт цієї зустрічі криється не стільки в підтвердженні інформації про неї від одного з учасників, скільки в тому, що раніше це заперечував президент Порошенко? І тепер громадськість вимагає пояснень від Президента, погрожуючи йому у разі їх відсутності імпічментом...

Тим часом той самий канал «112» 2 травня, в суботу, спромігся розговорити на цю тему професора Олексія Гараня. Пан Гарань, аналізуючи «процес століття», зазначив, що повірити в те, що Фірташ підтримував Майдан, міг тільки австрійський суддя, який не знає українських реалій. Але, з іншого боку, на думку пана професора, це європейське правосуддя, до якого ми прагнемо, з його змагальністю сторін.

Дозволю собі зауважити щодо змагальності: якраз цього в «процесі століття», судячи з онлайн-трансляції, не було. Адже свідків із боку звинувачення ніхто не бачив узагалі.

Здавалося б, казус Фірташа — щонайблагодатніший ґрунт для таких рейтингових політичних телешоу, як «Черное зеркало» на каналі «Інтер» чи «Шустер live» на вже згаданому «112». Але обидва, наче за командою, 1 травня влаштували собі вихідний, приєднавшись, вочевидь, до городників-любителів. Ба більше — 3 травня, в неділю, не вийшли також «Подробности недели» каналу «Інтер», від яких багато хто чекав появи в ефірі свідків у віденському суді.

Натомість «ТСН. Тиждень» каналу «1+1» подав досить розлогий сюжет про казус Фірташа у віденському суді, де, втім, теж не знайшлося місця для сумнозвісної фрази Фіртаща як борця з «американськими маріонетками» Яценюком і Тимошенко. Але для враження про упередженість суддів цілком вистачило цього фрагменту з виступу «впливового політика й бізнесмена».

«Суддя: Ви політик?

Дмитро Фірташ: Ні, але до моєї точки зору прислухалися. До того ж у мене є медіагрупа, дев'ять телеканалів, великий телевізійний бізнес.

Суддя: Повторюю запитання: як ви підтримували Януковича?

Дмитро Фірташ: Їздив країною, особисто агітував людей, спілкувався з профспілками щодо підтримки Януковича.

Наталка Фібріг, кореспондент: За версією Фірташа, мільярдер розчарувався в Януковичу, бо той не став реформатором. І почав підтримувати Віталія Кличка. Партію “УДАР” фінансував з початку її створення. І став ледь не рятівником України. Коли під час Майдану Янукович збагнув, що Фірташ більше не з ним, розповів підсудний, президент дзвонив йому і кричав, що той встромив йому ножа в спину. А Кличко тоді всі дії координував Із політичним патроном, навіть коли глави МЗС Німеччини, Франції і Польщі готували меморандум між владою та опозицією. Авторство меморандуму Фірташ теж приписує собі.

Дмитро фІРТАШ: Я подзвонив Кличку і сказав — Віталику, збери Яценюка і “Свободу” Тягнибока. Не можна, щоб міністри закордонних справ поїхали. Кличко сказав — добре. Потім він до мене ввечері приїхав і ми детально поговорили… Ми виробили план, написали папір для підпису Януковичу. Ми з ним зустрічалися о третій-четвертій ночі, і це було рішення без крові та перевороту.

Наталка Фібріг, кореспондент: Щоправда, тут сценарій Фірташа, який раптом став ледь не рятівником Майдану і всієї країни, дав часовий збій — кров уже була. І її на Майдані було багато».

Не знаю, чи можна розцінювати «мовчання ягнят» із боку Президента Порошенка на одкровення Дмитра Фірташа в Земельному суді Відня як стратегічну паузу до рішення в апеляційній інстанції. Може, він і має рацію, не опускаючись до виправдань і пояснень казусу Фірташа, адже, за словами Наталки Фібріг, авторки сюжету в «ТСН. Тиждень», «...за день до віденського суду МВС України розпочало кримінальне провадження за фактом злочинної змови між НАК “Нафтогазом” та компанією Фірташа і Льовочкіна Ostchem. За словами прем'єра Яценюка, це завдало збитків державі на суму майже 6 мільярдів гривень. МВС звернулося до суду з проханням арештувати 500 мільйонів кубічних метрів газу і тепер треба чекати на рішення вже української Феміди».

З цього дивовижного «процесу століття» можна виснувати одне: обвинувачений, рятуючи власну шкуру, щедро плюнув на могили Небесної сотні, зробивши Революцію гідності звичайним натовпом, яким він, виявляється, особисто маніпулював. Але страшно не це. Страшно, що ніхто з телевізійників навіть не помітив цього «плювка у вічність».