Загальновідомий факт: економічна ситуація в Україні є нестабільною, а деякі її аспекти час від часу нагадують лихоманку й породжують чималу соціальну напруженість. Чи допомагають публікації неспеціалізованих ЗМІ (про спеціалізовані — якось іншим разом, там свої проблеми, й теж засадничого характеру) розібратися в ситуації й — що є винятково важливим — запобігати виникненню панічних настроїв або гасити їх там, де вони є необґрунтованими, перебільшеними й штучно роздмуханими? Чи допомагають вони не створювати претензій до влади та її політики й відтак недовіри до них там, де причиною негараздів і справді є або спадщина «попередників», або збіг об'єктивних обставин? Чи допомагають розібратися, що робить або чого не робить влада, й, головне, що вона реально може й мусить робити, а чого за жодного бажання не може?

Відповіді на всі ці запитання будуть негативними. Ба більше, негативною буде відповідь на ще одне запитання: а чи сама влада докладає адекватних зусиль, щоб роз'яснити кроки, до яких вона вдається (або неможливість чи недоцільність удаватися до інакших), а чи тільки й робить, що сама себе підставляє?

Розрізнені шматки інформації, якісь фрагменти, що ніяк не можуть скластися докупи, взаємно суперечливі думки, коли аудиторія не може розібратися, до якої з них дослухатися, — це враження, яке склалося кілька місяців тому, так і не полишає.

Не полишає й іще одне враження: ані спікери від влади, ані ЗМІ так і не знайшли тієї мови, того рівня, на якому варто викладати економічні проблеми. Тож «високочолі» логічно-фактологічні ланцюжки, зрозумілі лише фахівцям (а іноді — через «стрибкове» мислення авторів, пропущення важливих ланок і відтак неочевидність висновків — незрозумілі або сумнівні й для фахівців), сусідують із відвертими популізмом та примітивізацією. Вміння дохідливо викласти складні речі не демонструє ані влада, ані, за рідкісними винятками, медіаспільнота.

Нарешті, ще одне враження. Сьогоднішній тренд у сфері публічної інформації, якого дотримується й влада, можна сформулювати як інформаційний гамір. Усі кажуть усе про все, причому надто вже часто не в режимі дискусії та опонування, а в режимі «дайте й я що-небудь скажу». Про систематизацію висловленого або підбиття хоча б яких-небудь підсумків, про вичленовування головного й пріоритетного мало хто дбає, ніби процес висловлювання й є самоціллю, а що залишиться в результаті — то вже не має ніякого значення.

Доповнюють картину численні інтерв'ю (подеколи складається враження, що з ким завгодно, аби лише з ким), сукупна кількість яких зросла до небачених обсягів, і, на жаль, у дуже багатьох із яких немає й натяку на божественні одкровення, а історії не виходять за межі суто приватних — одне слово, нічого ані надто унікального, ані типологізованого.

Белетристичність, неґрунтовність, фрагментарність, випадковість — от яка мода панує сьогодні в ЗМІ, зокрема й в економічно-інформаційній сфері.

Найсвіжіший приклад — виступ Юлії Тимошенко у «Шустер livе» на каналі «112 Україна» минулої п'ятниці. Можна як завгодно ставитися до Тимошенко як до політика. Можна глузувати з вимовленої нею фрази: «Ви не можете захистити свої права, зате я можу». Насправді бідолашна та країна, де Особисто Лідер претендує бути єдиним захисником повсякденних прав громадян, і така країна, до речі, в нас усіх перед очима — це путінська Російська Федерація. У даному разі цікавим було інше: її виступ був квінтесенцією загального тренду висвітлення економічних проблем, де правду було перемішано з натяжками й замовчуваннями, а фахові викладення — з популістськими гаслами, розрахованими на аудиторію, що проковтне геть усе.

Лідерка «Батьківщини» вже вкотре будувала своїх розрахунки на тому, що ціна на український газ має бути дешевшою за ціну на імпортний, наголошуючи на дивній як для ринкової економіки ситуації, коли ціна на однаковий — а точніше, на один і той самий — товар має різнитися в рази, тим паче коли споживачі, тобто ми з вами, не маємо фізичної можливості обирати, який купувати.. Окрім вельми сумнівної ринковості пропонованого стану речей, окрім очевидного змішування понять «ціна» та «собівартість», тут є дуже велика корупціогенна складова: адже так легко й так спокусливо десь на шляху газу від видобувача до покупця купувати його як український, а продавати — як імпортний, піди ж бо потім розберися!

Не вперше Тимошенко, й далеко не одна вона, пропонує запровадити спеціальний податок на багатих. І знову запитання: а де провести межу між «багатими» та всіма рештою? Скажімо, за часів Горбачова до категорії «предмету розкошів» узяли й віднесли копчені ковбаси. То, може, й у магазинах запровадити різні ціни «для багатих» та «для небагатих»?

Що ж до комунальних тарифів, то вона заявила про їхню завищеність удвічі — й повторила це у студії «Подробностей недели» на «Інтері» недільного вечора. Але, знову ж таки, цю заяву вона ґрунтувала на різниці цін на газ українського та російського видобування.

Лідерка «Батьківщини» заявила, що «Нафтогаз» бере з усіх нас гроші, нічого не роблячи, змушуючи нас оплачуватти просто факт свого існування. Здавалося б, саме час було повести мову про зайвість і непотрібність цієї бюрократичної структури й, можливо, багатьох інших, уся функція яких зводиться до нарахування зарплат своїм співробітникам. Але Юлія Володимирівна акцентувала увагу на своїй улюбленій темі — «крадуть», хоча хто, що й у який спосіб у даному разі краде, так і залишилося незрозумілим.

*****

І це є загальною тенденцією: слова «крадуть» та «корупція» перетворилися на універсальні й обов'язкові для вживання в будь-якій економічній розмові на телеекрані, у радіоефірі або в матеріалах текстових ЗМІ. Немає жодних заперечень: боротьба з корупцією та крадійством є конче потрібною, й корупційна складова є непосильним тягарем для економіки. Але це — лише половина справи: коли гроші не крадуть, а ефектно викидають з вікна, то це, можливо, краще з погляду соціальної справедливості, але кінцевий результат є тим самим. От про цю половину, про ефективність управління й узагалі ефективність, чути майже не доводиться; зустріти це слово — дуже рідкісна вдача. Складається навіть враження, що економічні проблеми навмисне зводять до «ворогів народу» та боротьби з ними, намагаючись приховати неефективність управління національною економікою, яка, по суті, залишається пострадянською, та небажання або невміння досягти його ефективності.

Нас, власне, переконують, буцімто радикально підняти економічні показники можна за допомогою самого лише Кримінального кодексу, а суто економічних реформ і не потрібно.

Але ж коріння олігархії (й, відповідно, деолігархізації) полягає саме в цій площині: олігарх може нічого не красти, а користуватися цілком законними привілеями, збираючи ренту з цілком законно приватизованих ним засадничо державних функцій контролю та розподілу.

У наявній системі координат гасло відділення бізнесу від влади так і залишається порожнім гаслом: ані Рінат Ахметов, ані Ігор Коломойський, ані Дмитро Фірташ формальної влади не мають. Ані у Верховній Раді, ані в уряді сьогодні немає олігархів; віднесення президента до цієї категорії теж не є безсумнівним: наскільки відомо, Петро Порошенко ніколи не мав у власності ані родовищ корисних копалин (а нафтова та газова труба в цьому плані нічим не відрізняються від нафтової та газової свердловини, бо так само дає майже готовий продукт, який тільки й залишається, що трошечки «довести до кондиції» й продати, підраховуючи прибуток), ані заводів із первинної переробки сировини, ані облгазів та обленерго тощо; жодний його бізнес не виглядав як збирання ренти.

Річ у тім, що сам по собі зміст олігархічного бізнесу — тобто приватизація функцій контролю й розподілу — надає владу автоматично; формалізовану чи неформалізовану — не має значення. Бо йдеться про збереження, тільки у приватизованому вигляді, суто радянської економічної структури й суто радянської політико-економічної системи, де єдиним легальним бізнесменом була держава, де політика й економіка були нероздільно поєднані — а отже, приватизація основ економіки означає автоматичну приватизацію політики. Й саме цю модель треба зруйнувати — от же в чому полягає завдання! Але про це не чути. Заборонити радянську символіку, звісно ж, незрівнянно легше, ніж реформувати руїни радянської економічної системи й радянської парадигми керування економікою. Олігархічний устрій — це, власне, й є єдино можливий компроміс між «ринковою» видимістю й радянським способом керування, радянським способом функціонування економіки. Знову ж таки, в довершеному вигляді цей компроміс в усіх нас перед носом — путінська Російська Федерація, де великий бізнес давно вже навіть не приховує, що є одним зі структурних підрозділів державної машини, одним із елементів системи державних інститутів.

Власне, велика користь (без жодних жартів — велика користь) від президентства Януковича полягала саме в тому, що воно наочно показало, просто тицьнуло нам усім в обличчя неспростовний факт: «ринкові реформи» 1990-х років дійшли свого логічного завершення й завели у глухий кут; треба починати все на принципово новій основі мало не з нуля — те саме «перезавантаження», про яке й вів мову Майдан.

То, перепрошую, хіба ж ніхто як не з політиків, то з експертів цього не бачить?

Уряд веде мову про нову хвилю приватизації, про необхідність приватизації шахт розповідав Арсеній Яценюк в інтерв'ю 5-му каналові 26 квітня. І от тепер запитання: хто з українців може ті шахти купити? Й от вам відповідь: ті самі до болю знайомі й до біса остогидлі обличчя, більше нема кому...

*****

Кілька місяців Україну трусила валютна криза. Гривня, м'яко кажучи, провалилася. Розмов на цю тему у ЗМІ було — хоч багатотомники тепер видавай. А тепер скажіть: чи отримали ми задовільне пояснення, чому так сталося, й чому цей валютний галоп раптом узяв і зупинився, й чи не міг він — за вжиття належних заходів — зупинитися раніше й, відповідно, на менш шоковому рівні? Нам тільки й казали: платіжний баланс, зниження попиту на гривню, паніка.

А тим часом повідомлення засобів масової інформації про падіння гривні (кількамісячної тривалості) нагадували зведення з фронтів Донбасу — й за тональністю, й за кількістю, й за регулярністю, й за топовістю. Що, поза всяким сумнівом, правило за додатковий (а можливо, подеколи й основний) потужний чинник роздмухування паніки на валютному ринку. Росіянам залишалося тільки з задоволенням потирати руки й спостерігати, як українці самі себе доводять до божевілля, а свою валюту — до повної руїни. Хоча — ні, навіть не зведення з фронтів нагадували валютні хроніки. Дитяча казочка «Труна на коліщатках» («Гроб на колесиках») — от на що було схоже мало не погодинне фіксування змін курсів валют у неспеціалізованих, адресованих широкій аудиторії ЗМІ. Це виглядало як фіксування етапів наближення чогось незбагненного, містичного, катастрофічного й невідворотного. Й саме такі настрої створювало й відтворювало, змушуючи панічно полювати на долари, євро, польські злоті й мало не монгольські тугрики багатьох тих, хто доти купувати валюту не збирався й за коливанням її курсів не стежив, бо не мав на те потреби. Елементарно ж, Ватсоне: кажіть людям щодня протягом бодай двох тижнів, що стає менше й менше води — Дніпро ж рознесуть відрами. Драматичне збільшення кількості покупців — от до чого все це призводило.

Звісно ж, зовсім не йдеться про те, що падіння курсу гривні треба було замовчувати — але ж не повідомляти про це щодві години, та й спокійніше можна було це робити, без апокаліптичних заголовків та зворотів на кшталт «пропало всьо»! А аналіз і прогнози залишити для спеціалізованих видань — бо ж однаково й рівень тих прогнозів дуже часто, як то кажуть, залишав бажати, й зрозумілим у тих прогнозах для широкої, нефахової аудиторії виявлялося одне-єдине: рятуйся, хто може!

Апогеєм апофеозу став один із випусків «Свободи слова» на ICTV, де Андрій Куликов виніс на розсуд аудиторії запитання: «Чи вірите ви, що надання кредиту МВФ приведе до стабілізації гривні?». Замість слів «чи вірите» тут, чесне слово, варто було би вжити слова «чи віруєте», бо осмисленої відповіді нефахова аудиторія дати апріорі не могла.

Зниження стандартів життя, зниження довіри до гривні, зниження довіри до уряду й навіть до самої держави — такими жахливими наслідками падіння гривні лякали аудиторію політики й експерти. Так і не довелося зустріти абсолютно простенької, бо абеткової, речі: є дві економічні категорії — «ціна» та «вартість». Так от, вартість валюти — це її купівельна спроможність. Попит і пропозиція, торговельний та платіжний баланси, інші ситуативні показники — все це чинники, що змушують ціну відхилятися від вартості. Й, відповідно, коли це відхилення стає дуже великим (а такої вже помітної інфляції тоді ще не було!), це свідчить про великі негаразди глибинніші, аніж просто обвал валютного курсу, характеру.

Ба більше: девальвація й інфляція є тісно пов'язаними між собою. Девальвація не лише буває наслідком інфляції, а й провокує її: недаремно ж численні учасники ток-шоу дружно почали перераховувати ціни та зарплати на «умовні одиниці»! Падіння гривні провокувало зростання цін (залагодження диспаритету між ціною та вартістю у спосіб підтягування вартості до ціни), яке, своєю чергою, провокувало подальшу девальвацію гривні. Україна лише дивом не потрапила до кола гіперінфляції, що починало вже розкручуватися, й виходу з якої без великих потрясінь уже не було б. Навіть постфактум нам не дали усвідомити, на порозі чого ми були.

Але гаразд: гривня стабілізувалася. А темп зростання цін на деякі — вітчизняні! — продукти харчування лише прискорився. Вітчизняні ліки... Деякі життєво необхідні, ті, що їх треба вживати безперервно, протягом останніх двох тижнів здорожчали утричі! Що це — інерція, що запізнилася? А чи щось новеньке? Чіткої відповіді на це запитання так і немає, у ток-шоу лише констатують прикрий факт. То, може, це й є завдання політиків та експертів — просто констатувати й без того загальновідомі факти? Не так давно гучно оголошували: ціни на багато товарів у мережах супермаркетів є сильно завищеними, їхній менеджмент вирішив під прикриттям падіння гривні невиправдано збільшити прибуток. Не менш гучно пообіцяли навести лад. Ну, й що далі? Що там із обіцянкою? А далі — тиша.

Але ж економічні процеси (підкреслю це слово — процеси) — це зовсім не те, інформацію про що можна подавати в режимі «до події» або «до публічного виступу владоможця»! Їх треба відстежувати — бо в іншому разі інформація про них недорого вартує.

І знову про МВФ із кредитами. І в Савіка Шустера, й в Андрія Куликова Сергій Соболєв повторював одне й те саме: не вимагав МВФ установити саме таку ціну на газ! Не вимагав він підвищити пенсійний вік! Вимагав він єдиного: звести в державному бюджеті й у бюджеті пенсійного фонду дебет із кредитом. Зробити так, щоб не було дефіциту. Ото й усе. Й це вже наші «реформатори» пішли найлегшим шляхом — просто закрутили гайки. Приблизно те саме згодом казала й Юлія Тимошенко. Але мейнстриму це не змінило: МВФ так і не припинили демонізувати, а зубожіння людей списувати на нього й його вимоги.

Чи не вбачається в цьому щось протиприродне: наша влада, як і всі двадцять чотири попередніх роки, змальовує МВФ як якогось демонічного диктатора, який невідомо з якого дива висуває якісь людожерські вимоги? Ми ж, здається, до Європи інтегруємося, чи не так? До західного світу? А виявляється, що той самий Захід в особі МВФ пригноблює Україну, ставить її на коліна й мало не влаштовує новий голодомор. То, може, час уже визначитися: або ми йдемо до Європи — або тавруємо клятий Захід, бо й те, й те водночас — протиприродне?

І ще одне враження від мало не камлань на кредити МВФ півтора-двомісячної давнини. Послухати було виступи в ток-шоу, то ці кредити — мало не панацея; отримаємо кредит — і заживемо багато. Отут варто повернутися до викладеного в першій частині тексту. Біда України полягає в тому, що разом із усіма, окрім балтійських країн, побратимами по пострадянському нещасті ми запозичили пострадянську економічну модель — олігархічну, ту саму, основою якої є сировина, тобто вже відпочатково готовий або майже готовий продукт, який залишається тільки продати. Модель економіки як такої собі експортної труби. Модель «гроші з тумбочки». Річ лише в тім, що, на відміну від Росії, Азербайджану, Казахстану й далі за списком, достатньої кількості ресурсів для цього Україна не має. Не має експортних запасів нафти та газу. Тож усі роки незалежності, судячи з публічних промов політиків та виступів ангажованих до влади (будь-якої, кожної влади) експертів, Україна тільки й робила, що гарячково шукала такий собі нафтогазозамінник — якийсь ресурс, який дозволяв би повторити російський фокус-покус і жити, не тужити. У цій ролі досить довго виступала транзитна труба: послухати допомаранчевих і постпомаранчевих політиків, то транзит російського газу мав правити мало не за основу української економіки. На цю ж роль неодноразово приміряли й досі приміряють сільське господарство — за заведеною у світі класифікацією, практично сировинну галузь. Так от, «томные и сладострастные» очікування кредиту МВФ — принаймні, так, як це дуже часто лунало в тих-таки ток-шоу — залишали враження, ніби такий безпрограшний ресурс нарешті знайдено: кредити МВФ!

*****

Житлово-комунальні тарифи... Почнімо з плати за опалення. Понад місяць тому багато казали про те, що опалювальний сезон подовжено до кінця квітня, потім казали, що його подовжено не буквально, а якось номінально — чесне слово, як воно буде насправді, й хто що мав на увазі, я так до кінця й не зрозумів. Тобто, всі слова, які я чув, були зрозумілими, навіть у речення бездоганно складалися, а от як і за що я платитиму — того точно й чітко мені так ніхто й не пояснив. Не зрозумів я й іншого: менш ніж рік тому нас запевняли, що за опалення ми тепер платитимемо лише в опалювальний сезон, за фактом наявності того опалення. Й от тільки-но той сезон почав наближатися до кінця, як нам заявили: за опалення платитимемо цілий рік. То як це розуміти? Особисто мені це дуже нагадало класичне розведення лохів а-ля 1990-і: держава зіграла з громадянами у наперсток, причому зіграла, не питаючи на те їхньої згоди. Принаймні, ніхто з урядовців не вийшов і не пояснив мені, що я або перебільшую, або щось не так зрозумів.

Ніхто з офіційних осіб не пояснив ще однієї речі: всілякі газо-теплопостачальні організації часто-густо є приватними й належать олігархам. То, підвищуючи тарифи, чи не подбала держава передусім про них та їхню ренту?

Я чимало разів чув вислів «економічно обґрунтовані тарифи». Не далі як минулої неділі чув — на 5 каналі від особисто Арсенія Яценюка. Одна біда: запевнення в економічній обґрунтованості й невідворотності тарифів були, а от із цифрами якось не склалося. Ні, не те, щоб цифри зовсім ніколи не лунали — якісь подеколи лунали, тільки от якби я, коли навчався у школі, в такий самий спосіб відповідав на уроках математики, я, боюся, не отримав би атестату зрілості й дотепер.

Головне ж: і в Шустера, й у Куликова експерти неодноразово переконували: тарифи безбожно завищено через завищення нормативів споживання. Арсеній Яценюк стоїчно робить вигляд, ніби нічого подібного не чує.

А на пам'яті ще підвищення тарифів на проїзд у міському транспорті Києва: нас теж запевняли, що нові тарифи є економічно обґрунтованими, але тільки-но їх підвищили, як одразу ж виявилося: й крали в «Київпастрансі» безбожно, й менеджмент тамтешній був цілком за принципом «на кожного раба по три прораби». Чи не та сама історія й тут?

Тепер от були повідомлення, що до нових тарифів включено вартість установлення лічильників та підтримання їхньої роботи. Отут теж хотілося почути цифри — чи не золоті лічильники нам, бува, мріють установити? Але тих цифр теж так і не довелося зустрічати.

Ніби, й урядовці не зникають із телеекранів, а ясності й переконаності так і немає, бо ті урядовці розповідають надто вже взагалі, на абстрактно-теоретичному рівні. Дивна якась виходить публічність, чи не вважаєте?

Урядові речники, включно з прем'єр-міністром, уже вуха всім проїли розповідями про те, як легко й швидко можна отримати субсидії. Одного тільки я чітко так жодного разу й не почув. Ті самі урядові речники не приховують: українська економіка є до дуже значної міри тінізованою. Так от: чи ніхто не замислювався над тим, що «субсидизація всього населення» цілком може поглиблювати тінізацію економіки? Як? А дуже просто: роботодавці просто робитимуть працівникам приємне, офіційно виплачуючи їм таку зарплатню, щоб можна було оформлювати субсидію, — а решту доплачуватимуть у конверті. Цілком імовірно, в такий спосіб вони робитимуть приємне не лише працівникам, а й собі: можна передбачити десятки способів, у які відносини між роботодавцями та найманими працівниками ставатимуть корумпованими. Судячи зі ЗМІ, над цим таки ніхто не замислювався, бо зустрічати подібні прогнози не доводилося.

Натомість доводилося зустрічати песимістичні прогнози експертів, згідно з якими неплатежі можуть сягнути 90%. От цікаво: чи дуже виграє від того економіка, чи дуже збалансується бюджет? Людей виселятимуть із квартир? Не кажучи вже про те, що це — прямий шлях до соціального вибуху, спитаймо: гаразд, людей виселили, хай навіть усіх — а чи від того бюджет збалансується? Якщо дійсно людям платити буде просто нічим.

Шкода, але ніхто вже не пригадує, як усе відбувалося 1990-х років, як дійшло до руїни. А відбувалося все так: ціни й тарифи підвищувалися, внаслідок чого або зростала кількість неплатежів, або різко скорочувалася кількість продажів; доходи продавців та надавачів послуг не зростали, а ще більше падали; це намагалися компенсувати подальшим підвищенням цін... два-три витки цієї спіралі — й усе, білий прапор, банкрутство й закриття. Колапс.

Що ж до субсидій, то не доводилося чути ще однієї чітко акцентованої надзвичайно важливої, як на мене, речі: людей, що дотепер добре чи погано, але самі заробляли собі на прожиття, масово перетворюють на безправних прохачів у держави. Незалежних громадян перетворюють на залежних від держави підданців. Кажете, це й є шлях до демократії?

*****

Узагалі-то, держава завжди має два шляхи виходу з будь-якого скрутного становища. Один — це реформи, тобто якісні зміни моделі функціонування. Другий — це простеньке підвищення цін та тарифів. Перший — інтенсивний, другий — екстенсивний. То чи не свідчить ставка на підвищення тарифів про те, що Україна й надалі обрала екстенсивну модель розвитку, ресурси для якої є давно вичерпаними?

І, як пригадується, Янукович та Азаров теж просторікували про реформи, а на ділі відбувалося зростання цін.

Нинішня реальність наштовхує на три невеселих думки. Дивно, що не доводилося зустрічати й їх, принаймні на телебаченні — хоча вони, здавалося б, лежать на поверхні.

Перша. 1990-х років стрімке й масове зубожіння призвело до кримінального вибуху; саме цей кримінальний вибух надалі став однією з підвалин тієї політико-економічної системи, яка сьогодні на наших очах тріщить по швах. Тільки, на відміну від 1990-х, сьогодні на руках ніхто не знає скільки зброї.

Друга. Два роки тому такий собі Віктор Медведчук усю Україну заклеїв листівками, у яких стверджував: асоціація з Євросоюзом — це зубожіння, це європейські ціни за українських зарплат. Сьогодні Медведчук може з ранку до вечора пити шампанське: от вона — асоціація, й от воно — зубожіння, усе йде за його, Медведчука, планом.

І третя. Сьогоднішня Росія є такою, якою вона є, саме через те, що росіян на їхньому досвіді було дуже легко переконати: демократія — це бідність, «сильна рука» — це заможність; «низькопоклонство перед Заходом» веде до руїни, протистояння з Заходом і «відстоювання традиційних цінностей» тільки й може бути запорукою підйому. Насправді, звісно ж, причинно-наслідкові зв'язки були складнішими, а то й геть протилежними, але для середнього обивателя справи видавалися й видаються саме такими. Сьогодні ми в Україні маємо демократію — й маємо зубожіння...