До 25 березня у вечірньому праймі ICTV панував глибоко патріотичний цикл програм «Украина. Код уникальности». Його творці, вочевидь, трудилися на російськомовну аудиторію, що апріорі нічого не знала ні про свою країну, ні про те, що цікаву, а місцями ексклюзивну інформацію можна вільно подавати українською.

25 березня «Код уникальности» поступився місцем новому циклу під назвою «Секретний фронт». Судячи з анотації на сайті каналу, новий проект ідейно нічим не відрізнявся від свого попередника, сповненого містики та нічим не підкріпленого оптимізму в дусі «Все буде добре!».

Цитата  з сайту: «25 березня на телеканалі ICTV стартує проект “Секретний фронт”, який відкриє засекречені, забуті або маловідомі події, факти і технології, якими можуть пишатися українці. Цей документальний проект про духовний і науково-технологічний потенціал України виходитиме по середах о 20.20. Героями проекту “Секретний фронт” стануть експерти-аналітики, вчені, люди з надзвичайними можливостями, герої АТО, а також звичайні Українці з приголомшливими історіями. У програмі глядачів чекають вражаючі історії, факти і теорії з минулого і прогнози і передбачення майбутнього».

Відтак якихось відкриттів у царині «очевидного-неймовірного» очікувати не випадало. Адже все, що показували в «Коде уникальности», було насмикано з величезного масиву квазідокументальних фільмів виробництва різних країн про космічних прибульців, летючі тарілки та іншу чортівню.

Проте «Секретний фронт» виявився, всупереч очікуванням, не нарізкою загальновідомих фактів на межі вимислу, а досить ґрунтовною роботою людей, які справді намагаються добути ексклюзивні матеріали, кожну тему чергового випуску спеціально й ретельно, наскільки дозволяють джерела, вивчивши.

Кожний випуск циклу являє собою, сказати б, певний «вінегрет» із різних, але гармонійно скомпонованих інгредієнтів — чотирьох новел, присвячених кожна окремій темі.

Найбільше тішить актуальність усіх випусків «Секретного фронту». Скажімо, в передостанньому фільмі розповіли про бункери диктаторів, де можна пережити навіть ядерну війну. При цьому показали підземний хід у сумнозвісній Хонці Януковича. Котра має, всупереч візуальному враженню від наземної споруди, 8 рівнів, чотири з яких розташовано під землею. Для чого екс-президентові знадобився підземний бункер, висловлюється кілька припущень — непомітно зникнути в разі заворушень; зберігати немислимі багатства у вигляді мільярдів доларів готівкою; сховатися від народного бунту.

У цій частині випуску від 8 квітня показують спеціальні підземні споруди для диктаторів, сказати б, у комплексі, починаючи від Гітлера та Сталіна, закінчуючи Януковичем та Путіним. Те, що кожен із самодержців прагнув збудувати собі укриття, свідчить лише про їхній страх перед смертю й народним повстанням. Тож інформація про засекречене будівництво, можливо, бункера для Путіна на уральській горі в контексті знання про безславний кінець згаданих диктаторів сприймається як свідчення його слабкості й невідворотного фіналу.

Новела про те, як більшовики змінили річище Дніпра, затопивши сотні сіл, знищивши унікальну екосистему разом із історичними пам'ятками, звертається до тих, хто забув або й не знав, як більшовики знущалися навіть із самої природи. І це нагадування нині теж актуальне, коли чуєш голоси проти заборони компартійної символіки. Для неофітів може бути справжнім потрясінням факт, що, коли більшовики підірвали Дніпрогес перед відступом улітку 1941-го, під водою з греблі загинули тисячі українців. Тим часом німці на Запоріжжя наступати навіть не збиралися. Це знання про марні тисячні жертви більшовицького режиму — черговий камінь у бік засадничого людожерства радянського тоталітаризму. Але не останній.

Бо так само, з огляду на щойно ухвалений Верховною Радою закон про визнання борцями за незалежність всіх українських організацій, сприймається новела про Кенгірське повстання 1954 року, що його підняли українські бранці, засуджені за участь у визвольних змаганнях 40-х років минулого століття.

Коментатори та експерти в циклі «Секретний фронт» заслуговують на окрему увагу й подяку. Їх добирають за рівнем компетенції, а не публічності-медійності. Якщо про підземні бункери диктаторів говорить Євген Марчук, а про Кенгірське повстання в контексті Революції гідності — Юрій Макаров, цим людям не можна не вірити.

Подеколи, як-от у випуску 15 квітня, «Секретний фронт» береться за дуже вже небанальну тему — «медову пастку». Якщо кому незрозуміло, в чому глибоко сумніваюся, то автори розповіли, як спецслужби використовують жінок у шпигунських війнах.

Розповівши історії жінок-шпигунок, які вивідували державні таємниці в сильних світу цього, від Мата Харі до росіянки Анни Чапмен з українським дівочим прізвищем Кущенко, тут доходять ну дуже вже нестандартного висновку. Мовляв, українські чоловіки, на відміну від усіх інших, майже не піддаються чужоземним спокусницям, бо... живуть серед найкрасивіших жінок світу.

І в цьому переконують наведені авторами приклади з зони АТО, де жінок-шпигунок «із того боку» наші лицарі-звитяжці швидко вираховують і здають до СБУ. Без жодного жалю та співчуття. Ба більше, Марина Остапенко, прес-секретар Служби безпеки України від 2001-го до вересня 2014 року (з невеликою перервою), розповіла, як іще кілька років тому до СБУ здав рідну дружину офіцер із Міністерства оборони, коли вона спробувала  переконати його працювати на чужу спецслужбу однієї з сусідніх держав. До речі, наскільки пригадую, ця реальна історія лягла в основу епізоду фільму «СБУ. Спецоперація», знятого 2012 року.

Не обійшлося все-таки й без містики. «Секретний фронт» удався до цієї неодмінної складової свого попередника, «Кода уникальности», намагаючись пояснити, звідки беруть сили українські воїни стояти насмерть у боях. Як і варто було очікувати, надприродні здібності «кіборгів» у Донецькому аеропорту та в інших гарячих точках — це спадок козаків-характерників, які насправді були (на думку авторів версії)... йогами-практиками. До нащадків характерників віднесли й Михайла Гаврилюка, який витримав під час Революції гідності знущання «беркутні» на десятиградусному морозі. Якби не його надприродні здібності, стверджують автори новели про характерників, він не зміг би вийти з того випробування цілим і неушкодженим. Щоправда, в самого Михайла Гаврилюка поцікавитися його спадковим характерництвом забули. Тож лишається хіба що на віру сприймати твердження творців «Секретного фронту», що, публічно пробачивши кривдників, Козак Михайло все-таки покарав їх, позбавивши чоловічої сили.

Кожен випуск «Секретного фронту» завершує такий собі сеанс футурології. Подивитися в майбутнє України пропонують нумерологові, астрологу й тарологу. Висновки з їхніх обчислень та розкладів завжди обнадійливі — мовляв, нашу країну чекає процвітання. Ще недавно до цих одностайно оптимістичних прогнозів на базі містики, якими кишіли випуски «Кода уникальности», автор цих рядків ставилася дуже скептично. Але, на відміну від програми-попередниці, на «Секретному фронті» футурологія чи містичне підґрунтя українських талантів не є самоціллю, а лише підтверджує висновки з реальних історій, розказаних у новому циклі ICTV. Тож цей вінегрет цілком придатний до споживання в будь-яких дозах.