Інформаційною бомбою минулого тижня мав би стати арешт трьох суддів Печерського районного суду міста Києва Оксани Царевич, Сергія Вовка та Володимира Кицюка. Рішення про позбавлення їх імунітету ухвалила в прямому ефірі Верховна Рада в четвер, 5 березня. Проте самі судді, а згодом — їхні колеги, які ухвалювали рішення про запобіжні заходи, поводилися настільки самовпевнено й нахабно, що наприкінці тижня, коли публіка з почуттям глибокого задоволення готова була аплодувати арештові всіх трьох, глядач побачив, як діє кругова порука в суддівських колах.

Найбільш виразно показали цю поруку в сюжеті тижневика каналу ICTV«Факти тижня з Оксаною Соколовою» в неділю, 8 березня. Розповівши передісторію питання — від внесення до парламенту клопотання ГПУ про зняття недоторканності з суддів Печерського райсуду до голосування «за» більшістю в присутності двох із трьох суддів, — автори сюжетів розібралися, що саме інкримінують Оксані Царевич, Сергію Вовку та Володимиру Кицюкові. Виявилося, що двох із трьох обраних українська Феміда хоче судити за завідомо неправосудні рішення щодо незаконних затримань автомайданівців із надуманих приводів. Судді ж Сергію Вовкові інкримінують завідомо неправосудне рішення в справі проти київської вчительки Ніни Москаленко, будинок якої на заповітних Печерських пагорбах упродовж усього терміну правління Віктора Януковича був справжнім об'єктом рейдерів із депутатськими значками.

Кульмінаційний момент сюжету «Фактів тижня» — репортаж із зали суду у Вінниці, де зрештою засідання перенесли на вівторок, не зумівши визначити запобіжний захід щодо Володимира Кицюка та Оксани Царевич. І в цьому сюжеті найважливішим виявилися не дебати між суддями, і не синхрони адвокатів потерпілих від суддівського свавілля пані Царевич автомайданівців, і навіть не фрагменти позаторішніх судових засідань за участі печерських слуг Феміди. Найяскравішим фрагментом вінницького відео були обличчя печерських суддів.

Зловтіха й неприховане торжество, написані на їхніх обличчях, випромінювали певність, що жодного покарання від своїх колег печерські судді не чекають. Ба більше, ці емоції свідчили, що судді, які плавно перекочували в систему юстиції від часів Януковича, геть не переймаються навіть тінню власної вини, досі почуваючись частиною карально-репресивного апарату держави. Без якого жодна держава, на їхнє глибоке переконання, існувати не зможе.

Всі мрії посполитого українця про справедливий суд розбилися об ці обличчя печерського «правосуддя», готового й далі виконувати будь-які накази будь-якої чинної влади. Хай навіть тричі злочинні.

Не знаю, чи виправить ситуацію підписаний днями Президентом Закон про забезпечення права на справедливий суд, але з такими кадрами, які забезпечували право на судове свавілля, треба щось робити. В тому числі й із тими, хто ніяк не може ухвалити рішення щодо своїх колег.

Тим часом початок тижня, понеділок, подарував глядацькій спільноті, яка стежить за політичними подіями, нового героя дня. Ним став народний депутат і делегат ПАРЄ Олексій Гончаренко. Ще в неділю, 1 березня, коли деякі українські канали (ТВі та «112») частково транслювали мітинг-реквієм за Борисом Нємцовим із Москви, кореспонденти повідомляли, що московські поліцейські затримали Олексія Гончаренка під час Маршу пам'яті. Говорили про це й на каналі «Дождь». Причому версій, за що саме затримали українського політика, називали кілька — і нібито за те, що показав футболку з портретом загиблого опозиціонера та написом українською мовою «Герої не вмирають!»; і буцімто за те, що він проходить як фігурант у справі про підпал одеського Будинку профспілок; і нібито за те, що пан Гончаренко чинив опір московським поліцейським. У будь-якому разі уваги цій події приділялося набагато більше, ніж самій демонстрації в Москві.

2 березня абсолютно всі телеканали у випусках новин показали кадри з аеропорту «Бориспіль», куди народний депутат прибув просто з поліцейського відділку в столиці РФ, і дали його збуджений синхрон про рівень нетолерантності російських силовиків щодо Майдану й НАТО. Останнє він проілюстрував своїм дипломатичним паспортом, де стояла позначка з брюссельського аеропорту з ініціалами «Nat», що означало брюссельський національний аеропорт.

Того ж вечора герой дня став гостем Тетяни Даниленко в програмі «Час. Підсумки дня» на 5-му каналі. В ексклюзивному інтерв'ю одеський депутат розповів, коли й за що його затримали московські поліцейські та як поводилися, точніше, знущалися з нього п'ять годин. Аж поки його не визволив український консул разом із адвокатом Марком Фейгіним.

Розповідь пана Гончаренка про те, що він пережив у московських поліцейських, безумовно, була пізнавальною. Вона як у краплі води відбиває безнадійність усіх зусиль затриманого московськими поліцаями виправдатися, якщо за нього нема кому заступитися.

Враження Олексія Гончаренка від 5-годинного «спілкування» з 20 слідчими в режимі нон-стоп допомагає краще зрозуміти й те, що переживала й досі переживає в російських тюрмах Надія Савченко. Проте коли в ролі такого собі антипутінського героя постає політик, який не так уже й давно декларував дещо інші погляди на українську ідентичність, ніж нині, нічого, окрім підозр у видатних здібностях до політичної мімікрії, це не викликає.

Все-таки з перекинчиками варто поводитися обережніше.

3 березня, у вівторок, канал NewsOne представив на суд глядача новий амбітний проект «Особиста думка». За задумом авторів, його ведучі мають шукати відповіді на животрепетні питання сучасності разом із гостем-експертом. У прем'єрному випуску таким гостем ведучого Євгена Логвиновського став заступник голови НБУ 2005–2009 років Олександр Савченко. Коли на екрані з'явилося це прізвище, одразу згадалося, що воно лунало з вуст деяких політиків у контексті вимог відставки Валерії Гонтарєвої.

Коментарі, якими супроводжував екс-заступник глави Нацбанку виведені на екран синхрони Валерії Гонтарєвої та Арсенія Яценюка, не лишили сумнівів: Олександр Савченко категорично не сприймає політики адміністративних обмежень щодо продажу та купівлі валют, що їх сповідує чинна очільниця НБУ. Ба більше, він, виявляється, знає, як зробити, щоб курс гривні до долара піднявся аж до 17 гривень за долар, на відміну від закладених у новий варіант бюджету 22 гривень. Для цього існує рецепт простий, як закони ринкової економіки (якої в Україні немає): 30% кредиту від МВФ треба спрямувати на малий і середній бізнес. Ну і головне — зробити НБУ незалежним від Кабміну та Президента.

Якби це було так просто зробити в умовах війни й окупації частини території, та ще й за нагнітання паніки в соцмережах, мабуть, українцям не довелося б пережити День паніки позаминулого тижня. Отож, за більшого наближення до мотивів «Особистої думки» пана Савченка постає все-таки нестримне бажання останнього обійняти посаду, на якій він працював за часів розвинутого олігархізму. Відтак і рецепти оздоровлення валютно-платіжного балансу в Україні від екс-заступника голови НБУ — родом звідти, з часів дуже вдалої для українських експортерів світової кон'юнктури. Часи якої, на жаль, давно позаду.

Канал ICTV 5 березня, в четвер, продемонстрував справжній зразок журналістського розслідування у проекті «Інсайдер».

Ведуча Христина Суворіна з допомогою російського правозахисника Сергія Кривенка, родичів загиблих на Донбасі російських військовослужбовців та українських вояків знайшла неспростовні докази того, що на боці так званих ДНР та ЛНР воюють кадрові російські військові.

Це розслідування унікальне для «Інсайдера» передусім тому, що його автор-ведуча не обмежилися фото- та відеодоказами з мережі. Вона поїхала на батьківщину молодшого сержанта Антона Туманова, в місто Козьмодем'янськ, де поспілкувалася з його матір'ю. Крок за кроком ведуча відстежила шлях 20-річного сержанта-контрактника російської армії від рідного містечка в глибинці Росії до українського Сніжного на Луганщині, де цей шлях і обірвався. Мати сержанта Олена Туманова вважає — їй дуже пощастило, що вона таки отримала тіло сина та ще й у домовині з віконечком, завдяки якому побачила його обличчя.

Родині іншого російського найманця, Олександра Житеньова з далекого Орська (про який, як підкреслюють автори репортажу, українці знають хіба що з біографії Тараса Шевченка, який відбував там частину заслання в Оренбурзькому краї), не так пощастило, як Олені Тумановій. Дружина, коханка й брат цього «солдата удачі», який, за словами старшого брата, «набедокурил и сбежал» (читай — утік від кредиторів), поки що не бачили тіла свого родича, а відтак наразі не вірять у загибель брата, батька, чоловіка й коханця. Єдине, що вони знають, — інформацію від українських вояків, які знайшли його документи після бою під Санжарівкою.

Причини мовчання рідних щодо загибелі російських «солдатів удачі» саме в Україні називає російський правозахисник — компенсація рідним за смерть вояка під час бойових дій складає в Росії цілих 5 мільйонів рублів. Тобто 60 тисяч американських доларів. Сума абсолютно фантастична для російської глибинки, де нема взагалі ніякої роботи.

Численні докази присутності саме російських військ і російської техніки, знайдені українськими журналістами й оприлюднені в «Інсайдері», для українського глядача давно не таємниця. Але про це треба нагадувати повсякчас, за будь-якої нагоди. Щоб ні в кого не виникало навіть тіні сумніву, з ким воюють українські ЗСУ на своїй території. І як це назвати, якщо не «Вторгненням» (саме так називається цей фільм циклу «Інсайдер»)?

Військова й суто людська підлість, що їх використовує так звана армія «Новороссії», насправді під зав'язку укомплектована російською живою силою й технікою, — питома ознака цієї підлої війни. Російський слід простежується на лише в озброєнні та паспортних даних, а саме в стилі ведення війни — цинічному й ґвалтовному.

А молодшого сержанта Антона Туманова разом із танкістом Олександром Житеньовим, які загинули на полях Донбасу, куди вони вторглися без запрошення і в пошуках легкого заробітку, українському глядачеві чомусь геть не шкода.

Припускаю, що автори «Вторгнення» хотіли викликати співчуття до Олени Туманової, яка щодня ходить на могилку сина. Але це побажання апріорі було приречено на поразку, незважаючи на її материнські сльози та фінальне звернення до Путіна з проханням «когда-нибудь посмотреть нам в глаза и объяснить, что происходит».

Раніше треба було просити, набагато раніше, коли ще зберігався бодай примарний шанс на справедливість у Росії.

У суботу, 7 березня, глядача каналу «1+1» перед прем'єрним випуском «Вечірнього кварталу» розважили черговим розслідуванням у циклі «Українські сенсації». Називалася ця серія, як завжди, не без претензій — «Падение с Олимпа» і розповідала про таємницю «самогубств» та автокатастроф українських високопосадовців — екс-міністра внутрішніх справ часів Леоніда Кучми Юрія Кравченка, колишніх керівників Фонду державного майна України Валентини Семенюк-Самсоненко і Михайла Чечетова та голови Народного Руху України В'ячеслава Чорновола.

Найбільше уваги тут приділили справді загадковому «самогубству» Юрія Кравченка. Автори «сенсацій» навіть ігрову реконструкцію зробили, щоби показати, що не міг здоровий чолов'яга, маючи чудові навички поводження зі зброєю, вистрілити в себе двічі тоді, коли для самогубства цілком достатньо було одного пострілу в голову.

Вже одразу після цієї надзвичайної події скептики висловлювали, м'яко кажучи, сумніви в офіційній версії слідства про самогубство екс-міністра внутрішніх справ саме напередодні його візиту до ГПУ, де він мав дати свідчення у справі вбивства Георгія Гонгадзе. Причому про це знали всі, адже тодішній генпрокурор Святослав Піскун публічно оголосив час і день допиту Кравченка.

Автори фільму наводять загальновідомі факти з історії про покійного Кравченка, але найбільше їм чомусь муляють... труси покійного екс-міністра. Точніше, передсмертна записка, знайдена в цьому предметі туалету лише під час другого огляду тіла. Можливо, це свята правда — про труси, але складається враження: щоби знайти записку, слідчим довелося добряче понишпорити в інтимних місцях небіжчика. Насправді ж, як видно навіть із досить недолугої реконструкції, вона стирчала на виду.

Навіщо сучасним розслідувачам аж так заглиблюватися в обставини смерті Юрія Кравченка 10-річної давнини, стає зрозумілим із появою в ролі експерта Олексія Подольського, журналіста й громадського діяча, який нині робить усе можливе, щоб довести — замовником убивства Георгія Гонгадзе є не хто інший, як другий президент України Леонід Кучма. Отже, як випливає зі слів експерта, смерть Юрія Кравченка теж була насамперед вигідна фігурантам плівок Миколи Мельниченка — Леонідові Кучмі та Володимиру Литвину.

Як стверджують і намагаються довести свої гіпотези автори «Українських сенсацій», лише Кучмі та Литвинові були вигідні й усі інші резонансні смерті публічних політиків — від В'ячеслава Чорновола 1999 року до Валентини Семенюк 2014-го та Михайла Чечетова наприкінці лютого вже цього року. Адже всі вони «забагато знали» про політичну корупцію в найвищих ешелонах української влади. Що, на думку авторів «сенсацій», є автоматичним доказом вини в цих смертях Кучми та Литвина.

Неспростовних доказів щодо вини колишніх високопосадовців у «самогубствах» чи автокатастрофах опозиціонерів або ж колишніх керівників ФДМУ в «Українських сенсаціях» катма. І всю цю каламуть, зрозуміло, піднімають із забуття лише для того, щоби власник «Плюсів» отримав сатисфакцію в своїй війні проти Віктора Пінчука. Що, втім, не знімає з порядку денного необхідність справді незалежного й неупередженого розслідування всіх обставин цих загадкових смертей.

8 березня, яке випало цього року на неділю, знову стало таким собі тестом українського телебачення на «совковість». З одного боку, на відміну від «чоловічого» 23 лютого, Міжнародного жіночого дня ніхто не скасовував, і червоним днем календаря він залишився. Відтак на це треба було якось реагувати, з огляду на багаторічне божевілля 8 березня у вигляді нескінченних привітань від офіційних і не дуже осіб на адресу «прекрасної статі» та святкових концертів на всіх каналах. Цього ж року Міжнародний жіночий день якщо й святкували, то не надто активно. Приміром, на «Інтері» в ранковому слоті показали телевізійний концерт «Поговори со мною, мама» торішнього циклу «Місце зустрічі» з Анастасією Даугулє та білоруським репером Серьогою. Перший національний відзначив свято теж тематичним, але свіжим концертом для жінок у двох відділеннях.

«1+1» потішив жіночу аудиторію повтором позаминулорічного концерту «8 Березня у Великому місті», де чоловіки співали жіночих пісень, а Максим Галкін пародіював Діму Білана з Борисом Моїсєєвим, до речі, одним із учасників того дійства. Між іншим, подібні повтори корисні тим, що дозволяють оцінити історичну відстань, яку пройшли українці за якихось півтора року. Бо найінтимнішими і найщирішими були вітання з Жіночим днем від бійців АТО, що їх регулярно крутили на 5-му каналі.

Але найдалі в неприйнятті 8 Березня як державного свята пішов канал ICTV — тут у неділю не знайшли нічого кращого, аніж поставити в сітку серіал... «Бригада».

Зрозуміло, що він далекий від апології силових відомств РФ, але показ відверто романтизованої стрічки про «шляхетних розбійників» зі злочинних угруповань тієї ж держави на українському каналі, та ще й у не скасований Жіночий день, прямо скажемо, дуже вже вразив. І, до речі, одну з головних ролей в ньому грає Сергій Безруков, відомий своєю антиукраїнською позицією. Дивно, що канал забув і про це.