Twitter як пастка
Автор – Білл Келлер, виконавчий редактор The New York Times
На минулому тижні ми з дружиною дозволили нашій тринадцятирічній дочці зареєструватись у Фейсбуку. За кілька годин вона набрала 170 френдів, і я почувався так, ніби щойно дав своїй дитині забитий марихуаною косяк.
Я не хочу бути кайфоломом, і не думайте, що я аж такий технофоб. Я редагую газету, яка креативно, успішно й зі смаком адаптується до реалій нових медіа. Я визнаю, що інтернет збирає величезну, глобальну аудиторію, що він вимагає активної взаємодії та полегшує новинарську роботу. Але, перш ніж ми докотимось до цифрового ідолопоклонства, нам слід замислитись над тим, яку ціну нам доводиться платити за інновації. Часом мені видається, що цією ціною є втрата частини нас самих.
Захоплюючий бестселер Джошуа Фоера “Moonwalking With Einstein” містить дуже показовий приклад того, що ми втрачаємо в обмін на прогрес. До п’ятнадцятого століття людям доводилось запам’ятовувати величезні обсяги інформації. Вони могли цитувати напам’ять цілі книжки – сьогодні того, хто на таке спроможний, назвуть диваком.
Тоді прийшов тогочасний Марк Цукерберґ, Йоганн Ґутенберґ. Люди почали покладатись на друковану сторінку, й необхідність запам’ятовувати поступово відпала. Потенційна здатність до цього не зникла (що й довів Фоер, натренувавши свою пам’ять для того, щоб стати чемпіоном країни із запам’ятовування), одначе можливості нашої пам’яті переважно простоюють.
Часом воно того варте: я точно не відмовлюсь від задоволення, яке приносить мені моя бібліотека, задля можливості цитувати напам’ять «Міддлмарч» Еліота. Але Фоерова книга нагадала мені, що мисленнєвий прогрес людського роду триває зі змінним успіхом.
Мій батько, що вивчав машинобудування в Массачусетському технологічному інституті ще за часів логарифмічної лінійки, часто нарікав на те, що кишеньковий калькулятор, з усією своєю зручністю, погіршив математичні здібності нашого покоління. Багато хто з нас помічав, що GPS-навігатор погіршує орієнтацію на міських вулицях і, можливо, навіть пригнічує інтуїтивне відчуття потрібного напрямку. Набір на клавіатурі вбиває писання від руки. Твітер і ютьюб потроху відгризають шматки від нашої спроможності зосереджувати увагу. А ті рештки пам’яті, яких ми ще не позбулись завдяки Ґутенберґові, пожер ґуґл. Навіщо тримати щось у голові, якщо це завжди можна знайти за лічені секунди?
Роберт Бйорк, який досліджує людську пам’ять та здатність до навчання в Каліфорнійському університеті в Лос Анджелесі, помітив, що навіть дуже розумні студенти, добре обізнані на програмі Excel, не помічають важливих речей, які неодмінно побачили б, якби більше покладались на свою увагу, а не на програму. «Окрім випадків, коли необхідно вирішити якусь насущну проблему або прийняти рішення, люди дуже мало вчаться, - каже Бйорк. – Ми – не записувальні пристрої».
Фоер розповів мені, що Apple найняла провідного експерта з розробки прозорих панелей, використовуваних пілотами. Він підозрює, що корпорація працює над портативним пристроєм, що не потребуватиме дотику пальців чи клавіатури. Врешті-решт команди надходитимуть безпосередньо з мозку користувача. Apple це не коментує.
«У наступні півстоліття, - каже Фоер, - ми поступово ставатимемо справжніми кіборгами».
Ми фактично доручаємо комп’ютерній хмарі замінювати нам мозок. Чудово, що це звільняє багато сірої речовини для таких важливих речей, як «Веселий фермер» та «Інтерни». Але глибоко всередині я непокоюся: чи переможні нові технології не розмиють у нас суто людські характеристики? Нашу здатність рефлексувати, наше прагнення знаходити сенс, щире співчуття, почуття єдності, викликане чимось глибшим за належність до однієї політичної партії?
Найочевидніший недолік соціальних медіа полягає в тому, що вони є агресивним чинником відвертання уваги. На відміну від віртуального каміну чи парочки білоголових орланів, за якими ми спостерігали через веб-камеру, твітер не просто присутній поруч – він вимагає уваги та реакції. Він – ворог споглядання. Щоразу, як мій TweetDeck виводить на робочий стіл черговий твіт, я переживаю легкий викид допаміну, що відволікає мене від… від… чекайте, про що там я говорив?
Моя недовіра до соціальних медіа підкріплюється ефемерною натурою цих комунікацій. Це втілення приказки «в одне вухо влетіло, в друге вилетіло», яку моя матір уживала на позначення неспроможності нормально слухати.
Я навіть не впевнений, що всі ці нові інструменти є справді соціальними. Є щось явно штучне в цьому дружінні у фейсбуку, щось ілюзорне в фоловленні у твітері. Підслуховування розмови, що лине крізь цифровий натовп, найчастіше – незмістовної й надлишкової. Сперечатись у твітері – все одно, що слухати суперечку дошкільнят: «Я тобі кажу! Та ти не кажеш! Та я кажу! Та нє, не кажеш!».
Якось у порядку мазохістичного експерименту я надіслав твіт: «#TwitterMakesYouStupid. Обговорюйте». Це спровокувало кілька вибухів дотепності («Майте трохи поваги до наших публічних шкіл!»), пару банальностей («Залежить від того, кого фоловити»), припущення, що мій твітер зламав якийсь троль, повідомлення від дружини («Не знаю, чи твітер робить тебе дурним, але він змушує тебе запізнюватись на вечерю. Йди додому!»), а ще величезну кількість нечленороздільних вигуків («Гм, нє...», «Ню-ню!»). Майже всі, хто мав змістовну відповідь на мою невеличку провокацію, висловився поза твітером. У реальній дискусії інформація накопичується і впорядковується, а інколи навіть удається когось переконати. У дискусії в твітері бракує як власної думки, так і поваги до думки іншого. Робить нас твітер дурними чи ні, але він точно змушує деяких розумних людей скидатись на дурних.
Розумію, що наражаюсь на удар у відповідь від запеклих твітерян – від підтоптаних науковців, які підживлюють свою харизму, прославляючи будь-які новації, і від колег із The New York Times, які розробляють стратегію використання соціальних медіа для того, щоб розширити аудиторію видання. Тож наголошую, що твітер – чудовий інструмент: гучномовець для промоції, тенета для ловлі інформації, корисний засіб для організації будь-якого заходу, від зустрічі філателістів до революції. Він повертає інформаційному потоку чарівність несподіванки. Попри те, що я не надто активно користуюсь твітером і ще менше – фейсбуком, мені подобається бачити, як інші люди обмінюються посиланнями на те, що я написав. Навіть якщо я знаю, що врешті-решт мене затюкають.
Хиби соціальних медіа не турбували б мене так сильно, якби я не передчував, що фейсбуківська дружба та твітерне цвірінькання замінять справжній зв’язок і бесіду, так само як верстат Ґутерберґа замінив пам’ять. Усе те, від чого ми відучуємось із кожним твітом, - складність, гострота, терпіння, мудрість, близькість, - насправді важливе.
Армія цифрових кассандр, що пишуть про те, як цифрові медіа завойовують наші мізки, невпинно росте – Ніколас Карр, Джерон Леньєр, Ґері Смолл і Джіджі Ворґан, Вільям Паверс та багато інших. Я ж непокоюсь не так за мозок, як за душу. Найкраще ж причини мого занепокоєння сформульовані не науковцем, а митцем. У «Розчепленні» Меґ Волітцер є тужна цитата про спільноту, частиною якої допіру стала моя дочка. Вона описує їх так: «Покоління, що мало інформацію, але не мало контексту. Масло, але не хліб. Потяг, але не жагу».
