Про кількісні показники такої деградації, думаю, не треба навіть детально розводитися: вони очевидні. На популярних телеканалах закриваються чи не найкращі – водночас і найвидовищніші, і найінтелектуальніші – програми, а їхніх авторів випихають кудись на інформаційні задвірки; на зацілілих іще політичних ток-шоу все вужчим і вужчим стає коло запрошуваних політиків та експертів; натомість кількість телефільмів і серіалів «вітчизняного» (якщо, звісно, вважати вітчизною Москву) виробництва, в яких усіма можливими і неможливими засобами стверджується належність Малоросії до «русского мира», зростає і зростає (хоча, здавалося б, куди далі…). Паралельно закриваються друковані видання, причому далеко не з найгірших, падає наклад зацілілих друкованих ЗМІ, припиняють існування чи «заморожуються» вже достатньо розкручені інтернет-ресурси. Цей процес стосується як центру, себто Києва, так і регіонів.

Причин такої кількісної деградації, як видається, декілька, і вони не зводяться до спільного знаменника. Тут і невпинне падіння купівельної спроможності абсолютної більшості громадян, і намагання певних політичних кіл (як усередині країни, так і за її межами) певним чином переформатувати масову свідомість, і тиск з боку владних структур, які ох як не полюбляють навіть натяків на опозиційність і вільнодумство – etc, etc, etc. Наявні тут і нові тенденції, пов’язані з докорінною зміною політичної ситуації в країні, коли деякі олігархи починають «скидати» ЗМІ, власниками яких вони є, з балансу своїх бізнес-структур, що за нинішніх обставин веде до закриття цих ЗМІ. Логіка в цих учинках є: якщо в нинішній владній системі геть усе монополізувала одна-єдина політична сила, якщо вона здатна змусити будь-якого представника великого бізнесу використовувати мас-медіа, які належать йому, на своє благо, то навіщо самому олігарху годувати ці ЗМІ? За Кучми і за Ющенка вони могли й не раз серйозно ставали в нагоді власникові, «топлячи» його конкурентів чи захищаючи підприємства олігарха не лише від рейдерів, а й від державних органів. Тепер такі речі неможливі: хто спробує почати з консолідованою владою бойові дії у своїх медіа, неминуче зазнає тяжких утрат у бізнесі, а то й узагалі позбудеться його.

Що ж стосується якісної деградації, то її виявів також вистачає. За 17-18 липня я зіткнувся з кількома воістину жахливими її виявами (і це при тому, що катастрофічно не мав часу – буквально на півгодини ввімкнув телевізор і переглянув в інтернеті лише кілька газетних статей). В одній серйозній газеті журналіст, котрого дехто вважає чи не провідним міжнародником країни, вжив поняття «міністр МЗС». Ґвалт! Я не дивуюся, коли різноманітні таблоїди називають Юрія Луценка «екс-міністром МВС», але ж хоч хтось мусить тримати рівень… А в інший газеті, також із претензією (хоча відчутно менш умотивованою) на серйозність, фантаста Володимира Владка назвали «Володимиром Лозком», а його знаменитий свого часу роман – «Агронавтами Всесвіту». Добре, що хоч не агрономами… А з іншого боку, невже ж ніхто в тій газеті не читав міфу про аргонавтів? Що ж стосується телебачення, то один із провідних каналів «порадував» у своїх новинах повідомленням про спробу німецької Феміди притягти Івана Дем’янюка до відповідальності в іще одній кримінальній справі; у цій новині йшлося, зокрема, про те, що Дем’янюк начебто в роки війни був «наглядачем у баварському концтаборі». Невже ж Баварія була у Другій світовій воюючою стороною, ще й концтабори будувала? Ясна річ, новинарі хотіли сказати, що то був нацистський (або німецький) концтабір, розташований на півдні нинішньої ФРН, але… Хотіли, як краще, а вийшло – як хай не завжди, але дуже часто.

Зауважу ще раз: я навмисно беру тільки грандів, а не щось апріорі дрібне та другорядне. А якщо у грандів таке можливе, то чого ж вимагати від інших у сенсі якості?

Можна, звісно, ремствувати на погану підготовку молодих журналістів, що поєднується з цілеспрямованим нищенням нинішнім керівництвом Міністерства освіти, науки, молоді та спорту одного з кращих у країні осередків такої підготовки унаслідок позбавлення Києво-Могилянської академії державного замовлення на магістерську програму з журналістики. Можна співчутливо взяти до уваги не найкращі умови роботи вітчизняних «акул пера, клавіатури і телекамери» – їх б’ють депутати всіх рівнів і працівники закордонних посольств, їх кладуть обличчями в багнюку охоронці Найголовнішого Персонажа, їм платять далеко не такі гроші, як у сусідній Польщі чи не такій уже й далекій Литві. Все це буде справедливим – як, утім, і те, що мало хто із сьогоднішніх журналістів здатен напружуватися та перенапружуватися. Цього, мабуть, теж не вчать, а даремно. Без уміння (саме вміння, бажання тут замало) в разі потреби викладатися на 105% якісної праці не буде, хоча, звісно, заробити грошики при нагоді вдасться…

Ще одна складова якісної деградації українського медіапростору – моральна. Йдеться не тільки про готовність певної (точно сказати важко, наскільки великої, але, безсумнівно, значної) частини журналістського корпусу писати й говорити те, чого від них вимагають господарі. Зрештою, така публіка існує в будь-якій країні, питання тільки в її вазі всередині журналістської спільноти та суспільній впливовості. Важливішою за це виглядає майже повна відсутність корпоративної солідарності з неполітичних проблем у журналістському середовищі. Теоретично така солідарність має включати і підтримку тих, кому місяцями не платять грошей та безпричинно звільняють з роботи, і бойкот політиків і чиновників, котрі по-хамськи поводяться з «акулами пера» (не кажучи вже про «героїв» нападів на журналістів), і критичну, якщо не сказати більше, настанову стосовно своїх колег, котрі здійснювали чи здійснюють на догоду владі цензуру в підпорядкованих їм колективах. Зрештою, складовою журналістської солідарності повинна була би бути й така непроста матерія, як спільне обстоювання українських національних інтересів (попри, ясна річ, різне розуміння таких інтересів симпатиками різних ідеологічних напрямів). Але теорія за вітчизняних обставин має надзвичайно мало спільного з практикою, і свічення того можна наводити десятками, якщо не сотнями й тисячами…

Можуть заперечити: про яку таку деградацію йдеться, якщо, за даними різних соціологічних центрів, українські громадяни довіряють ЗМІ нарівні з церквою – і значно більше, ніж політичним партіям та державним інституціям? Це справді так, більше того – ці показники стабільні впродовж тривалого часу (виняток – перша половина 2005 року, коли рівень довіри до державних інституцій і низки політичних сил ледь не зашкалював). Але поставимо елементарне запитання: а скільки в такому рейтингу довіри заслуги самих мас-медіа? Чи головна причина тут – нікчемність партійно-політичних і державних інститутів, поєднана з психологічною потребою людей вірити хоч комусь?

Отож і виходить, що загальна картина медіапростору України вельми сумна. І зайвим свідченням цього є беззастережне – після усунення всіх реальних конкурентів – домінування на столичному (і, думаю, не тільки на ньому) ринку новітнього (а тому, ясна річ, «жовтого») варіанту газети «Правда», за яким стоять грубезні гроші та потужний адмінресурс, – але де можна зустріти таку купу ляпсусів і ляпів, що її подибаєш не в кожному провінційному виданні.

Що ж, такі веселі часи настали. Втім, за рівнем деградації державно-суспільних структур Україна, як свідчать міжнародні експертні оцінки, ще не скотилася на рівень Росії – Білорусі – Казахстану. Є куди падати – але є ще те, відштовхнувшись від чого можна спробувати подолати процеси падіння.