Facebook: Гаразд, ви серед друзів… і гопників
У лютому 1996 року Джон Перрі Барлоу з Фонду Електронної Передової (Electronic Frontier Foundation) опублікував Декларацію Незалежності Кіберпростору. В ній він писав:
«Ми створюємо світ, до якого кожен може ввійти без жодних привілеїв або забобонів, пов’язаних із расою, рівнем добробуту, військовою потугою та походженням. Ми створюємо світ, де будь-хто будь-де може висловлювати свої погляди, хоч якими дивними вони є, не боячись, що його примусять мовчати або бути як усі».
Свобода, яку дає анонімність, була однією з багатообіцяючих переваг на початках інтернету. У кіберпросторі товстий пацан в окулярах, якого цькують у школі гопники, позбувається зайвої ваги і короткозорості, адже там цих категорій не існує.
Одначе тепер, коли Facebook за деякими параметрами став «популярнішим за Google», ця перевага майже повністю втрачена. Першопрохідці кіберпростору, які уявляли, що віртуальна та реальна ідентичності людини можуть існувати окремо, не врахували чинник Марка Цукерберґа.
У Facebook здатність змінювати особистості та приміряти маски суворо обмежена. Ваша особистість у Facebook регламентована тими самими чинниками, які визначають, хто ви є в реальному житті: як вас звуть, якої ви статі, де ви живете, скільки вам років, яка ваша сексуальна орієнтація, чи одружені ви й чи маєте партнера, які ваші політичні погляди, до якої конфесії ви належите, хто ваші друзі і який ви маєте вигляд… Як там щодо фантазій Барлоу про середовище, яке не змушує «бути як усі»?
Більшість суперечок щодо Facebook і особистої інформації стосуються того, чи добре компанія захищає цю інформацію, тримає її в секреті від інших користувачів, рекламодавців, хакерів, пошукових серверів, словом – від світу. Але є більш фундаментальне питання: навіщо людині надавати так багато інформації про себе Facebook?
Мотиви, з яких компанія запитує користувачів соціальної мережі про всі ці речі, досить типові: дотепер маркетологи витрачали масу часу й грошей, збираючи інформацію такого роду. А тепер уся вона в руках Цукерберґа і Ко, й може бути продана рекламодавцям. Чому ми так охоче віддаємо її? Що це дає нам?
Відповідь Цукерберґа на друге запитання мала би бути приблизно такою: що більше Facebook знає про вас, то краще він зможе задовільнити ваші потреби. Торік він писав у блозі компанії:
«Тепер, якщо ви залоговані у Facebook і заходите на сайт інтернет-радіостанції Pandora вперше, радіо може відразу розпочати програвати пісні виконавців, які вам подобаються. Поки ви слухаєте музику, Facebook покаже вам ваших друзів, яким подобаються ті самі пісні, що й вам, і ви зможете подивитись, які ще композиції вони вподобали».
Почасти ця ідея непогана, але ж вона зводить нанівець одну з найважливіших функцій радіо – відкривати слухачам музику, якої вони та їхні друзі дотепер не знали. У всесвіті Цукерберґа немає місця для когось на зразок Джона Піла (ведучий популярної музичної програми на радіо ВВС1, «першовідкривач» багатьох музичних виконавців).
Звісно, Цукерберґ намагається заступити не шоу Джона Піла, а пошуковий сервер. Якщо йому це вдасться, рекомендації Facebook замінять пошукові результати Google і стануть головним гідом наших подорожей Мережею. Це навряд чи можна вважати зміною парадигми, радше спрощенням – те, що зараз займає два кроки, зводиться до одного. Із пошуковим сервером ви більш-менш уявляєте, що хочете знайти, перш ніж починаєте шукати (є й підказки у формі списку, що випадає, коли ви починаєте набирати свій запит). Цукерберґ хоче зробити ці підказки більш нав’язливими та безпосередніми, із прямими посиланнями: робота, яку ви зараз доручаєте Google, буде вже зроблена.
Що ж до першого запитання – чому люди так спокійно довіряють свої дані Facebook – то пояснення почасти в тому, що сайт створює ілюзію перебування серед друзів. Успіх Facebook засвідчує, що більшість людей почуваються затишніше, сприймаючи інтернет як продовження свого реального життя, де кожна річ і кожна особа, з якою вони можуть стикнутись, їм уже знайома.
Це все чудово, але це означає, що товстим пацанам в окулярах тут також загрожують гопники.
Томас Джонс, The Guardian
Ілюстрація - http://casinoblog.viaden.com