Автор – Дмитро Крапивенко, «Український тиждень»

Причина перша: онлайн перемагає.

Подивитися кіно чи весь серіал без реклами в будь-який зручний час – перевага безсумнівна. Ледь не кожен український юзер може сьогодні дозволити собі закачати чималий відеофайл. Але річ не лише в техніці. Мережа поступово, але впевнено знищує монополію телебачення. Як на розваги, так і на інформацію. Жодне гумористичне шоу не здатне конкурувати з Youtube, як жодне реаліті-шоу – з соціальними мережами. В інтернеті немає потреби чекати на час випуску новин – вони завжди під рукою в режимі онлайн.

Переконливо виглядає американська статистика: якщо в 2005-му, за даними Forbes, пересічний мешканець Штатів проводив із пультом у руці понад 12 годин щотижня, при цьому в інтернеті «висів» щонайбільше 9 годин, то в 2010-му ці показники істотно змінилися на користь он-лайну: понад 13 годин у мережі й дещо менше перед телевізором.

Причина друга: для «біомаси».

Часом з-поміж попси, політичного гавкання на телебаченні виринає щось ніби розумне чи бодай пізнавальне. Принаймні так здається з анонсів. Коли починаєш дивитися таку передачу, то спочатку намагаєшся терпляче пережити інтродукцію, що складається з фактів, які відомі тобі ще зі шкільної програми, потім вислуховуєш експертів, у словах яких теж не знаходиш нічого, окрім банальщини та буденщини, потім кілька доволі сумнівних версій і вже спостерігаєш титри. Інколи людям потрібні роки для до того, щоб збагнути, що не варто очікувати від телебачення чогось розумного. Адже у своїх обрахунках телевізійні маркетологи орієнтуються на рейтинговість, масовість видовища, бо це гарантує прибутки. Тож годі дивуватися, що на екранах стільки примітиву, криміналу і псевдоемоцій.

Якщо ж людина як глядач не готова до споживання сенсацій про безпохмільну горілку, магів-екстрасенсів чи сімейних драм із життя поп-зірок, то рано чи пізно вона втрачає інтерес до телебачення. 

Причина третя: російщина. 

Російська експансія нині помітна чи не в усіх сферах нашого життя. Але на телебаченні вона є такою відчутною, що навіть п’ятирічні діти в україномовних родинах часом спантеличують батьків запитаннями: «А чому в телевізорі все російською?» Справді, телепродукту з РФ на наших каналах аж надміру, дійшло до того, що в день річниці Голодомору в програмі загальнонаціонального каналу може значитися відверто антиукраїнський треш, як-то «Ми з майбутнього-2».

Продюсери українських телеканалів пишаються невпинним зростанням власного продукту. Однак у більшості передач помітні меншовартість і колоніальні реверанси. Достатньо поглянути на будь-яке талант-шоу – там у журі обов’язково сидять guest stars із Росії. 

«Російські фільми і серіали, яких так багато на нашому телебаченні, – це примітивний сюжет, бездарні актори й дуже часто намагання скопіювати якийсь західний взірець. До того ж постійна пропаганда «великої і могутньої» Росії, – каже Наталія Заїка, спеціаліст із комунікації Київської школи економіки. – Концерти російської попси і шоу теж дивитися неможливо. Одні й ті самі люди, які співають(розповідають) одне й те саме. У гумористичних передачах на зразок «Прожекторперісхілтон» чи Comedy club дуже часто глузують з України. Я вважаю, що такі програми взагалі не можна демонструвати, тому не дивлюся телебачення».

Причина четверта: брак часу. У мешканця великого міста до восьмигодинного робочого дня зазвичай додається ще півтори-дві години на дорогу, тож особистого часу залишається небагато – чотири-п’ять годин увечері. Про це свідчить така статистика: за даними компанії GfK, у містах із населенням понад 50 тис. люди щодня витрачають на телебачення 3 години 54 хвилини, тоді як мешканці менших населених пунктів – 4 години 8 хвилин. 

«Не вистачає часу на телебачення, – каже Богдан Логвиненко, український блогер. – Щоразу, коли зі мною ділиться хтось своїми враженнями від переглянутого «Шустер Live» чи якогось іншого болота, щиро дивуюся. Не можу зрозуміти, як може бути цікавою перепалка чинуш, які мають обмежений словниковий запас і говорять постійно про одне й те саме».

Причина п’ята: вияв протесту. Люди, здебільшого молоді, що прагнуть якось виокремитися з маси, завжди схильні до оригінальних витівок. Хтось пристає до доктрини чайлд-фрі (рух, спрямований на відмову від народження дітей), фриганізму (крайнім виявом якого є принципове харчування зі смітників) чи ще якихось екзотичних вчень. Публічна відмова від телебачення також виглядає явищем такого порядку. Це стає виявом протесту, нонконформізму, незгоди з суспільними стереотипами. 

Цей протест не є таким уже безглуздим, як може здатися на перший погляд. Коли в країні запроваджується цензура, то телебачення стає першою жертвою. За часів Леоніда Кучми траплялися опозиційні газети, але критикувати президента з великого екрана було неможливо. Підцензурність телебачення дається взнаки і сьогодні: важко не помітити тенденційності теленовин у таких гігантів ефіру, як «Інтер», чи позбавлення ліцензій нелояльних до влади каналів.

Хтось висловлює цей протест тихо і просто не бере до рук пульт від телевізора. А найрішучіше налаштовані активісти навіть вдаються на акцій на кшталт «убий у собі телевізор» чи «жити, а не дивитись», кульмінацією яких є показове знищення стареньких «зомбоящиків».

Причина шоста: допомога духовному ворогу. Відмовлятися від телевізора змушують також релігійні переконання. У світових релігіях не існує чітких заборон щодо телебачення, хоча священики у своїх проповідях часто закликають людей менше витрачати часу на перегляд телебачення. 

«Кумири, зірки, хіти телебачення – це антиподи християнських цінностей. Глядача вводять у світ цінностей двадцять п’ятого учасника групи «Поющіє труси», – каже Роман Кульчинський, перекладач, який вважає себе ортодоксальним християнином. – телебачення виховує середньостатистичну біомасу, яка мріє не про спасіння, а про великий капітал і перепустку до світу поп-культурної еліти. Для дітей телебачення із часом стає вчителем «житейської премудрості», а в батьків краде спілкування зі своїми чадами. «Яскраво запаковані цінності» телебачення переможуть у боротьбі з сімейними цінностями або зовсім явно, або на підсвідомому рівні».

Причина сьома: розвага нещасних. Не так давно в журналі Social Indicators Research вчені університету Мериленд опублікували результати свого 30-річного дослідження: люди, які почуваються нещасливими, найбільше часу проводять перед телевізором. Статистика така: соціально активні люди, що зазвичай почуваються щасливими, знаходять час на спорт, книги і громадську діяльність. Тоді як нещасливі не знаходять, чим себе зайняти, і проводять перед телевізором на 20% більше часу.

Цікаво, що ті, нещасні, які приносять увесь свій вільний час у жертву телебаченню, не отримують від цього задоволення. Вони дивляться телевізор від неспроможності підшукати альтернативу цьому заняттю. Таку поведінку мерилендські вчені тлумачать як подібну до наркотичної: тимчасове задоволення, яке заповнює надлишок часу і відчуття невдоволення як наслідок.

Для українців телебачення – також супутник нещастя. За даними GfK, за перші п’ять місяців 2009-го телеперегляд в Україні зріс на 7,2%. Цей період збігся з початком кризи, падінням доходів громадян і різким зростанням безробіття.

Чи є життя без телебачення?

Тиждень з’ясував, чому творчі люди відмовилися від українського телебачення

«Це ж оглуплення глядачів!»

Василь Герасим’юк, поет

Я не дивлюся телевізор, у мене вдома його немає. Іноді я дивлюся в інтернеті «Культуру», іноді «5 канал», деякі передачі «Першого». І це все. Наше українське телебачення, по-перше, не українське. По друге, ці численні ток-шоу неможливо терпіти. Це ж оглуплення глядачів! Там абсолютно немає чого дивитися. Нашу «Культуру» транслюють у кабельному режимі, а в Польщі це один із найпрестижніших каналів. У Хорватії взагалі два таких канали. Я дивлюся польську «Культуру» й завжди дивуюся, наскільки це сильний і дивовижний канал. Натомість українське телебачення найнижчого рівня з-поміж можливих. Коли з’явився «1+1», він хоча б дублював нормальні фільми нормальною мовою, поки там працював поет Станіслав Чернілевський. А тепер там демонструється така сама попса, як скрізь. Кіно абсолютно неможливо дивитися. Культурних програм узагалі немає. Безкінечні серіали. У мене глухе й понуре неприйняття нашого телебачення. 

«Цей техзасіб залишився у минулому столітті»

Олександр Ярмола, лідер гурту «Гайдамаки»

У мене особисто вже п’ять чи шість років немає телевізора, я від нього відмовився. Коли переїжджав з однієї квартири на іншу, просто викинув його, а нового не купував. У мене був беушний німецький телевізор, який я придбав за кордоном ще на початку 1990-х. Весь час думав, що коли він поламається, то викину його. Але він не ламався. Тому я позбувся його. Цей техзасіб залишився у ХХ столітті. Усі «Гайдамаки» відмовилися: хтось під час переїзду викинув, у когось він ще стоїть за інерцією, але вже не вмикається. Ми навіть не знаємо, що там показують. Приходимо на інтерв’ю і трошки в шоці буваємо від того, що там бачимо. Інтернет – набагато вільніше джерело інформації. Ось тільки бажано, щоб українці володіли не лише українською та російською, а й англійською мовою. Вона надає ширший доступ до інформації. Що більше інформації через себе пропускаєш, то краще можеш за допомогою внутрішньої логіки виокремити з неї об’єктивну.

«Телевізор їсть ложкою дитячий мозок»

Олесь Санін, кінорежисер 

Я вже з рік зовсім не дивлюся телебачення. У мене вдома три телевізори, але вони не мають антени й використовуються як монітори. Чи почнеться завтра ядерна війна, дізнаєшся і в інтернеті. А цікавості до якихось програм вже давно не виникає. З інтернету качаю фільми, навчальні програми для дітей. З погляду виховання дітей, телевізор їсть ложкою їхній мозок, нехай краще книжки читають. Відмовитися від телевізора легше, ніж від куріння. Це психіатричний алкоголізм. Ще один член сім’ї, який у тебе забирає життя. Навіщо? У мене дуже багато друзів, які вимкнулися з розетки. Якщо запитують: «А ти бачив оце?», кажу: «Ні». І все, інша тема для розмов дуже легко знаходиться. Якщо щось справді цікаве, його дуже легко знайти в інших джерелах і з задоволенням переглянути. Ми живемо у фантастичній піратській країні, доступ до всього поки що є, тож із цим жодних проблем немає. У моїх друзів, керівників продакшнів, які займаються виготовленням телевізійних програм і реклами, просто немає на телебачення часу. Не думаю, що від цього вони стали гіршими фахівцями. 

«Мене шляк трафляє, коли його дивлюся»

Місько Барбара, фронтмен гурту «Мертвий півень», актор театру «Арабески»

Я належу до того числа снобів, які не можуть дивитися українське телебачення. На щастя, кабель дає можливість дивитися History Сhannel, Animal Planet чи BBC. Ну і фільми, яких багато. Час від часу знову переглядаю новини на «5 каналі», але потрапляю на них переважно під час перемикання каналів. Від українського телебачення відмовився, тому що не можу. Мене шляк трафляє, коли його дивлюся. Мене дратує все: тотальна непрофесійність, тотальна продажність, брехливість – усі противні слова одразу в голову лізуть. Суспільство не мусить бути залежне від телевізора. Безперечно, його дебілізуючий вплив досить потужний. Це такий дебілізатор тепер. Щоразу більше людей доходять того самого висновку. Молодь його не дивиться і правильно робить, від нього відмовляється все більше старших людей. Безперечно, є ця звичка, вихована ще в радянському союзі, коли всі по струнці о дев’ятій годині «смотрят програму «Время». Але вже хоча б трошки більший вибір. Є кілька каналів, на яких коли-не-коли промайне якась думка.

«Український тиждень»