Автор - Рой Пітер Кларк, Poynter.org

Можете назвати мене ретроградом чи важким на підйом: я не маю сторінки на фейсбуку, скептично ставлюся до презентацій у PowerPoint, моя улюблена технічна новинка – це стара добра книжка. От хіба що айфони змінюю вчасно. Та мушу визнати: цю статтю я пишу від руки.

Проте кілька місяців тому, коли друзі з Poynter Online виклали подкасти, у яких ішлося про мою книжку «Інструментарій письма» (Writing Tools), на iTunes U, сталося дещо феноменальне (яке старомодне слово!). Вони, подкасти, ледь не одразу стали лідерами зі скачування: файли завантажили собі майже мільйон користувачів. О дивний світ новий…

А відтак я, будучи вже більш-менш упевненим, за підтримки своїх набагато молодших колег із Poynter, наважився завести собі твітер. Зрозуміти, що там до чого, виявилося просто, і от нині в мене вже 170 фоловерів (яких я волію називати читачами) і кількадесят твітів.

Моєю першою метою було не виховати собі нового читача і не бути в курсі останніх подій, - а вдовольнити свою зацікавленість короткими повідомленнями.

Отже, з твітером користувача @RoyPeterClark усе ясно. Формат повідомлень, не довших за 140 символів, дозволяє постити щоразу по одному довгому реченню. Або по два-три коротких. Або якийсь набір прийнятих в інтернеті абревіатур і лінк. Скажімо так: твіти, як і вірші-хайку, - це не те, що прийнято називати масштабним письмом. Але деякі дописувачі розкриваються саме в цьому жанрі. А кожен жанр - і це вам підтвердить будь-який англійський студент – має свої вимоги і свій потенціал. Тож доведеться мені опановувати те, що можна хитренько так назвати «твітер-граматикою».

Не всі розуміють, у чому сенс твітера. Колись радіоведучий Джим Роум передбачив, що повсюдне захоплення цим «улюбленим сайтом спортсменів» доволі швидко перегорить. І додав, що не може дочекатися цього дня, бо такі ресурси як твітер «відкидають мову у розвитку назад років на сто». Малися на увазі сленгові скорочення, покликані стиснути повідомлення до 140 символів. А ще Роум добряче висміяв егоїстично-самозакохані звіти про найтривіальніші буденні події, як-от: «Сиджу на дивані. Подушка якась грудкувата. Життя – лайно».

Звісно, мова реєстраційних номерів укупі з засиллям псевдоінтелектуальної маячні не могли не вплинути на стиль коротких повідомлень у сучасній онлайн-комунікації. Та чи є сенс у наших презирливих заявах на адресу твітера і йому подібних ресурсів, - що вони, мовляв, гальмують розвиток мови (так, наче це взагалі можливо)? Чому б не спробувати дослідити потенціал цих нових форм спілкування й самовираження, що розвиваються за безпосереднього впливу нових технологій? Зрештою, колись новою технологією було письмо як таке, потім – друкарський верстат. Без них я не почав би писати книжок, що теж свого часу стали революційним явищем в історії.

То чи існують насправді мовні закони «суто для платформ коротких повідомлень», доступних зараз не тільки з інтернету, але й майже з будь-якого мобільного телефону?

У мене є знайомий, університетський викладач, - його донька за один лише місяць розіслала друзям 13 тисяч текстових повідомлень. Якщо припустити, що одне повідомлення забирає, скажімо, 15 секунд, то виходить, що дві години на день у кращому випадку вона, власне, есемесить (слово, до речі, відсутнє в активі вордівського спелчекера). Це такий особливий стиль життя, що разюче нагадує маніакальну пристрасть. Якось ми з дружиною бачили з вікна машини молодого чоловіка. Він їхав на велосипеді, зовсім не тримаючись за кермо – однією рукою клацав щось на телефоні, в іншій тримав немовля 3-4 місяців.

Та попри всю цю пандемію надсилання-отримання повідомлень, дослідження виявляють ось що: здебільшого молодь не вважає це повноцінним читанням чи письмом. Для них це радше щось на кшталт сучасного телеграфу. Це й нагадало мені про деякі телеграфні повідомлення, що суттєво вирізняються з-поміж решти змістом і мовою. Найвідоміші й найцікавіші з них зафіксовано у книжці Лінди Розенкранц «Телеграма!» (Telegram!) і статті Сема Робертса у The New York Times:

- Семюел Морзе, винахідник телеграфу, у першому в історії повідомленні 1844 року написав: «Що Бог учинив».

- 15 квітня 1912 року: «SOS SOS SOS CQD CQD. Титанік. Ми стрімко тонемо. Пасажирів розміщають у рятувальних шлюпках. Титанік».

- Марк Твен, із Лондона, 1897 рік: «Повідомлення про мою смерть є надзвичайним перебільшенням».

- Едвард Теллер, коментуючи перший вибух водневої бомби: «Хлопчик!»

- Журналіст, намагаючись з’ясувати у відомого актора його вік: «Скільки вам містере Ґрант?»

- Відомий актор, у відповідь журналістові: «А скільки не шкода». (В оригіналі це звучало так: How old Cary Grant? – Old Cary Grant fine. How you?)

- І, мабуть, найлаконічніший обмін повідомленнями за всю історію – між автором і видавцем, щодо обсягів продажів нового роману. Автор: «?» Видавець: «!»

Найдовша з цих телеграм – та, що надійшла з «Титаніка», – містить усього близько вісімдесяти символів. На цьому тлі стандартне повідомлення у твітері може здатися величезною багатослівною, майже романною формою.

Коли я тільки починав вести твітер, то якось запостив хайку: «Застрягла на березі/ зграйка дрібних мечохвостів,/ нещаслива в коханні». І ще такий вірш: «Дитячий велосипед,/ такий зворушливий,/ чекає дощу,/ непорушний,/ відбивачі ловлять світло,/ а світла нема й нема». І, мабуть, найвідоміший міні-вірш в історії американської літератури, авторства Вільяма Карлоса Вільямса: «Як багато залежить/ від/ тачки з червоними колесами/ у дощовій воді/ і білих курей/ поблизу». Усі три легко вміщаються у 140-символьний шаблон.

Мораль цієї байки в тому, що невеликий обсяг електронного листа, поста в блозі, текстового повідомлення чи того ж твіта геть не заважає наданню якісної інформації, наведенню переконливого аргументу, цитати, іронічного вислову чи жарту. Тож ці форми комунікації аж ніяк не мусять бути масовим звалищем слів, як і всі ті види коротких повідомлень, що існували десятиліття й століття до них.

Я попросив своїх фоловерів назвати користувачів, які, на їхню думку, регулярно постять найцікавіші і найбільш творчі дописи. Серед названих був і автор з Мангеттена, @fomerlyCwalken, що дуже нагадує актора Кристофера Вокена. Проте його твіти стосуються зокрема й сусідів:

- «На дорозі лежить мертва білка. Місіс Лейбовіц боїться, що її могла вбити якась компанія. Чекає інформації з новин від FOX».

- «Мене не запросили на собаче весілля. В житті ще не чув нічого тупішого. Церемонія відбудеться у Whiskers (альтернативна організація з охорони здоров’я тварин – прим. перекл..)».

- «Сусідський малий часом ганяє в костюмі Супермена. Але я все одно думаю, що це він. Хоча без окулярів сказати важко».

Користувач @JasonPontin ділиться з читачами своїми власними новинами з Кембриджа, штат Масачусетс, а ще – нотатками, схожими на міні-колонки:

- «Про суспільство можна судити за: а) його ставленням до гомосексуалів та євреїв; б) кількістю в’язнів; в) кількістю вбитих ним людей».

- «З розмови двох типових зануд із цапиними борідками, підслуханої біля офісу Genzyme: “Наші ділові щоденники – це заспокійлива брехня для начальства”».

Найпікантнішими виявились загадкові, поетичні твіти Дон Денбі з Сан-Франциско, яка пише під ніком altissima:

- «отже: садова ділянка, оповита туманом, на місці колишньої дюни. Напівдика. Мангольд, колись покинутий, розрісся й нагадує велетенського кальмара. А огірки ще в зародку».

- «і розгортається музика - скреготливий голос ніни сімон після ночі біля багаття в Сономі. Кораблі пропливають затокою, ніби смички по струнах».

- «Корейський економіст на поромі вже замучив мене своїми улюбленими поп-піснями. Простягає мені навушника, підспівує Queen».

Що здається мені особливо прикметним – то це різні манери письма, різні стилі, ба навіть різні жанри, якими послуговуються всі три дописувачі. Це й репортажі, і анекдоти, і міні-оповідання, і описи, і навіть свого роду авторські колонки. Голос кожного автора чути дуже виразно, він звертається до своєї аудиторії, до читачів, що вже формують собою певну спільноту. Одні пишуть повними реченнями, інші – уривчастими й фрагментарними.

Хіба ж можна сумніватися в тому, що мова в забрудненому океані, ім’я якому – Інтернет (що він раніше вважався «інформаційним автобаном»), має просто необмежені можливості? От наприклад, я зараз саме скачав собі програму, що дозволяє читати всі п’єси Шекспіра з айфона. Геть усі книжки, наявні в Бібліотеці Конгресу, певно, можна буде прочитати в такий самий спосіб іще за мого життя. Але не цим у першу чергу відома онлайн-комунікація, а швидким, абревіативним, телеграфічним (а часом навіть телепатичним), «смайловим», вільним способом спілкування. Такий неформальний стиль має свої, цілком формальні закони – а проте більшість онлайн-авторів воліють цього не розуміти.

Poynter.org