Контекст

Третього вересня 2012 року тодішній Президент України Віктор Янукович, відкриваючи 64-й Всесвітній газетний конгрес і 19-й Всесвітній форум редакторів, зробив у своєму виступі промовисту обмовку. «Закликаю журналістів тримати високу етичну планку, додержуватися принципів об'єктивності та політичної заангажованості», — сказав він. Ця обмовка визначає не лише ставлення Віктора Януковича та його оточення до мас-медіа та розуміння їхньої ролі, а й загалом ставлення українських політичних еліт, незалежно від партійної приналежності, протягом багатьох років.

Медійна система України формувалася під тиском постійних політичних трансформацій. Провідні телеканали України, як і великі медійні холдинги, створювалися в середині 90-х років минулого століття, коли легітимізувалися фінансово-промислові групи (нині їх називають олігархічними), що накопичили первинний капітал далеко не завжди чесним способом. Ці групи за роки незалежності зміцніли й виросли, стали впливати на багато процесів у країні, фактично відбулося зрощення бізнесу й політики. Медіа, скуплені чи створені цими олігархічними групами, стали інструментом у політичній боротьбі: чи то для захисту / утримання при владі, чи то для боротьби з опонентами / конкурентами, чи для шантажу одне одного і влади [Діана Дуцик. Політична журналістика. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 138 с.].

Деякі західні експерти роблять хибні висновки, що основний тиск на медіа та їхню редакційну політику в Україні здійснює влада (не важливо, про який політичний період ідеться). Проте вони упускають той момент, що ключові медіахолдинги, до яких входять найбільші телеканали (телебачення, за всіма соціологічними дослідженнями, поки що залишається основним джерелом суспільно-політичних новин для українських громадян), належать олігархам, які мають свої бізнесово-політичні інтереси, часто конкурують між собою, а також одночасно підлаштовуються під поточну політичну кон'юнктуру й самі формують її. Таким чином, зокрема й у медіапросторі, створюється умовний плюралізм, або, за визначенням Карозерса, «безформний плюралізм», у якому «конкуренція між політико-економічними групами та їхніми політичними надбудовами існує не як визнана всіма гра, а як стратегія виживання в певному середовищі. До того ж існування кількох центрів влади, що змагаються між собою за повноваження і вплив, створює постійну напругу і конфронтацію» [Мацієвський Ю.В. У пастці гібридності: зиґзаґи трансформації політичного режиму в Україні (1921‒2014): монографія /Ю.В.Мацієвський. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2016. — 552 с.]. Власне, це й не дозволило жодній владі вибудувати жорстку вертикаль управління медіаресурсами в Україні. Спроба Віктора Януковича та його найближчого оточення монополізувати медійний простір у період 2010–2014 років зазнала краху з початком Революції гідності.

Тож у 2014 рік, рік Революції гідності, рік російської анексії Криму та початку війни Росії проти України на Донбасі, Україна входила зі змішаною (за типом власності) системою медіа. З одного боку, це кілька великих олігархічних медіагруп, які мають великі аудиторії, а отже визначають тренди на українському медіаринку. З іншого боку, це загниваюча система державних медіа. Третім гравцем можна вважати сукупність невеликих медіа (як традиційних, так і онлайн), які належать дрібним власникам чи самим редакційним колективам, але які через свої невеликі аудиторії, часто низьку якість та загальну розрізненість не можуть суттєво впливати на зміну середовища в цілому.

За три роки, з 2014-го по 2017-й, відбулися серйозні зміни на ринку державних ЗМІ: фактично держава відмовилася від власності на медіа. Після прийняття закону «Про суспільне телебачення і радіомовлення» у 2014 році почалася трансформація державної НТКУ (з усіма філіями) на суспільного мовника. Також у 2015 році було прийнято закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», який передбачає роздержавлення цього типу медіа (нині триває перший етап реформи).

Проте незмінною залишилася олігархічна система медіа і ключові олігархічні медіагрупи. Зокрема найбільші з них (інформація станом на червень 2017 року) [див. тут і тут]:

• InterMediaGroup (кінцевий власник Дмитро Фірташ, частку істотної участі зберігає Валерій Хорошковський, незважаючи на заявлену угоду про продаж, Сергій Львочкін має лише 9 % акцій);
• «1+1 media» (кінцевий власник Ігор Коломойський, частку істотної участі має також Ігор Суркіс);
• «Медіа Група Україна» (власник Ринат Ахметов);
• StarLightMediaіз телеканалами СТБ, ICTV та Новий (власники Віктор Пінчук та Олена Пінчук);
• UMHgroupмає найбільшу лінійку друкованих ЗМІ та радіоканалів (власником є оголошений у розшук олігарх Сергій Курченко).

Також не можна не згадати кілька телеканалів, які в той чи інший спосіб упливають на політичний дискурс у країні: це 5 канал, власником якого залишається чинний Президент України Петро Порошенко; це «112 Україна», який не відкрив кінцевого бенефіціара, а тому існує чимало чуток щодо того, кому він належить.

Не вписуються в цю олігархічну систему координат новостворені самим журналістами й підтримані західними донорами «Громадське ТБ»та «Громадське радіо». Але вони недостатньо потужні, щоби конкурувати з олігархічним медіа.

Незважаючи на прийнятий у 2015 році закон про прозорість медіавласності, реальні власники деяких медіа досі залишаються в тіні.

Таким чином, в умовах олігархічної медійної системи та відсутності сильного суспільного мовника — з одного боку; гібридної війни, яку веде проти України Росія — з іншого, важливим є контроль за якістю новин центральних телеканалів. Адже, як було зазначено, телебачення залишається основним джерелом суспільно-політичних новин для громадян України. Так, за результатами соціологічного опитування, проведеного з 3 по 12 грудня 2016 року Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) на замовлення ГО «Детектор медіа», 87,1 % респондентів назвали центральні українські телеканали основним джерелом новин про стан справ у країні; на другому місці з великим відривом — онлайн-ЗМІ — 40,7 %. Політики та влада часто використовують можливості телеканалів впливати на суспільство.

Професійна складова: як у новинах порушують стандарти і які теми замовчують

ГО «Детектор медіа» вже багато років моніторить якість новин центральних та регіональних телеканалів. Наша організація розглядає моніторинги не лише як інструмент підвищення якості новинного контенту, але й як інструмент підвищення медіаграмотності населення, що мало би сприяти його спроможності опиратися медійним маніпуляціям та впливам.

Про методологію

Моніторинг проводиться на підставі розшифровок текстів новинних випусків. Оцінюються основні (підсумкові) випуски новин у прайм-таймі (подача новин у неосновних — ранкових, денних чи нічних — випусках не досягає найширшої аудиторії).

Моніторинг відстежує:

1) матеріали, що мають ознаки замовності (цензури),

2) замовчані в новинах важливі теми,

3) дотримання телеканалами стандартів інформаційної журналістики:  балансу думок, оперативності, достовірності, відокремлення фактів від думок, точності й повноти подачі інформації.

Із детальним описом методології можна ознайомитися на сайті MediaSapiens (osvita.mediasapiens.ua) у розділі «Методологія» .

Ключові тенденції 2014–2017 роки

У цьому звіті — зведені результати моніторингів щоденних теленовин центральних телеканалів із найбільшою аудиторією за період із 2014 по травень 2017 років: «1+1», «Інтер», «Україна», ICTV, CTБ, 5 канал. В інфографіку для порівняння включено дані по «UA: Першому» (детально про якість контенту суспільного мовника читайте в наступному розділі цього аналітичного звіту).

Точкою відліку в цьому звіті обрано події кінця 2013-го — початку 2014 років. 21 листопада 2013 року український уряд на чолі з Миколою Азаровим вирішив призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію з ЄС. Це призвело до початку протестів у Києві на Майдані, а згодом і в інших містах. 29 листопада на Вільнюському саміті тодішній Президент Віктор Янукович відмовився підписувати Угоду. Це рішення посилило громадські протести. Проте точкою невороття стало жорстоке побиття протестувальників — активістів та студентів — підрозділом МВС «Беркут» у ніч із 30 листопада на 1 грудня, після якого на вулиці Києва на знак протесту вийшли тисячі людей. Протистояння з чинною владою тривало три місяці й завершилося втечею Віктора Януковича до Росії та зміною президентської та парламентської влади. Роль медіа (як негативна, так і позитивна) в цей драматичний для України період оцінено й проаналізовано ще недостатньо.

Отже, моніторинги ГО «Детектор медіа» за 2014–2017 роки демонструють низку тенденцій.

1. У 2013 році, до подій на Майдані, найбільшим порушником професійних стандартів був державний Перший національний; на цьому телеканалі експерти виявили найбільшу кількість матеріалів із ознаками замовності (джинси). Найкращі показники продемонстрував 5 канал, який тоді, як і сьогодні, належав Петру Порошенку.

2. Найбільше порушень професійних стандартів зафіксовано в періоди високої політичної активності:

• січень 2014-го (в цей період тривали розстріли на Майдані в Києві під час Революції гідності; Верховна Рада з грубими порушеннями регламенту приймає диктаторські «закони 19 січня», які обмежують свободу слова, вводять поняття «іноземний агент», «екстремістська діяльність» та ін.);
• жовтень 2014-го (в країні відбуваються позачергові парламентські вибори; традиційно під час виборів у медіа збільшується кількість замовних матеріалів (джинси), які піарять ті чи інші політичні партії й окремих політиків);
• жовтень 2015-го (в країні відбуваються місцеві вибори);
• лютий 2017-го (виняток із правил, оскільки в цей місяць не було особливо активних політичних подій, проте телеканали, власниками яких є представники попередньої команди Віктора Януковича, активно «розганяли» тему недієздатності парламенту, налаштовуючи суспільство на можливі дострокові вибори).

3. Лідерами антирейтингу (тобто найбільшими порушниками стандартів) протягом усього вказаного періоду залишаються телеканали, власниками яких є колишні вихідці з оточення Віктора Януковича — «Інтер» та «Україна». Під час протестів на Майдані їх випереджав лише державний на той час Перший національний, але з початком його перетворення на суспільного мовника після зміни влади в 2014 році його новини стали якіснішими й майже вільними від замовних матеріалів.

4. Найбільше маніпуляцій та порушень стосувалося теми висвітлення протестів на Майдані в 2014 році. Перший національний (державний), «Інтер» (власники Дмитро Фірташ / Сергій Львочкін), «Україна» (власник Рінат Ахметов) подавали інформацію грубо незбалансовано на користь тодішньої влади та Президента Януковича. Натомість «1+1» (власник Ігор Коломойський), 5 канал (власник Петро Порошенко) відверто стояли на позиціях протестувальників, тож порушення балансу тут відбувалося в інший бік, хоч і не так відверто й не в такій кількості, як це було на провладних телеканалах [див. тут і тут]. Така редакційна політика цих телеканалів повністю корелювалася з політичною позицією їхніх власників. Фірташ, Львочкін, Ахметов — вихідці з команди Януковича, тоді як Коломойський і Порошенко стали в опозицію до тодішнього Президента.

5. Риторика Першого національного, «Інтера» та «України» змінилася на нейтральну буквально за кілька днів після втечі Януковича з країни та призначення в. о. Президента Олександра Турчинова. Це ще раз підтверджує тезу про здатність політичних еліт (зокрема й олігархів-медіавласників) мімікрувати і швидко підлаштовуватися під політичну кон'юнктуру заради виживання.

6. Чи не єдиними виборами за останнє десятиліття, коли телеканали практично не джинсували ні на чию користь, були вибори Президента в 2014 році. Хоча аналіз новин того періоду показав, що журналісти виявляли симпатію до Петра Порошенка.

7. Із початком анексії Криму українські канали несвідомо підігрували російській пропаганді, називаючи російський військових то «невідомими», то «зеленими чоловічками», то «самообороною Криму», фактично вживаючи маніпулятивні терміни, нав'язані Росією.

8. Із початком розгортання подій на сході телеканали повторюють помилки висвітлення анексії Криму, вживаючи щодо сепаратистів нейтральну термінологію.

9. Потужна критика влади загалом і водночас абсолютно некритичне висвітлення діяльності Президента Петра Порошенка та прем'єр-міністра Гройсмана стають трендами 2016-2017 років [див. тут і тут]. Це дає підстави припускати ймовірність домовленостей цих осіб із великими медіавласниками в обмін на ті чи інші преференції.

10. Упродовж усього періоду власники телеканалів використовують новинні ефіри для зведення рахунків із політичними опонентами чи бізнес-конкурентами. Особливо показовою була війна між групами Фірташа / Льовочкіна та Коломойського, які з'ясовували стосунки прямо в ефірах новин своїх телеканалів, чи то через конфлікт навколо компанії «Укратранснафта», чи то довкола банку «Приват» [див. тут і тут].

11. Після введення заборони російських телеканалів ретрансляторами меседжів російської пропаганди часто стають українські телеканали. Лідером тут є «Інтер». Проросійська позиція проявляється найбільше у висвітлення тем, пов'язаних із декомунізацією, подіями на Донбасі та позицією Росії. Так, «Інтер» найбільше транслював проросійських меседжів про шкоду економічної «блокади Донбасу». Також канал веде цілеспрямовану кампанію (як і російські медіа) щодо звинувачень українського керівництва в корупції, замовчуючи при цьому теми корупційного оточення Путіна або своїх власників, адже один із них — Дмитро Фірташ — арештований в Австрії саме за корупційними звинуваченнями; у США його звинувачують у спробі за допомогою хабарів на загальну суму 18,5 млн доларів отримати дозволи на видобуток титану в Індії.

Політична складова: як редакційна політика корелюється з інтересами власників телеканалів

Відомий соціолог та розробник теорії інформаційного (мережевого) суспільства Мануель Кастельс у роботі «Влада комунікації» зазначав, що найважливіше джерело упливу сьогодні — це трансформація людської свідомості. І саме медіа як головні постачальники повідомлень та символів найбільше впливають на свідомість людей. Цим активно користуються політики та олігархи всього світу. Україна — не виняток. Проте за відсутності потужних, популярних альтернативних джерел інформації, наприклад, суспільного мовлення, основні телеканали країни часто формують нерелевантну картину дійсності. Інтерпретація подій набуває більшого значення, ніж сама подія, форматуючи уявлення суспільства про цю подію чи особу. Власники каналів постійно зловживають медіавладою в процесі відстоювання своїх бізнесово-політичних інтересів, нав'язуючи відповідне бачення подій та процесів, а суспільство ще не навчилося цьому протистояти.

Моніторинги, які здійснють експерти ГО «Детектор медіа», показують чітку кореляцію між інтересами великих медіавласників-олігархів і тією редакційною політикою, яку проводять їхні канали. Тут покажемо це на прикладах чотирьох великих медійних груп.

• Група «Інтер» і її власники Дмитро Фірташ та Сергій Льовочкін

Дмитро Фірташ, один із найбагатших олігархів України, був співзасновником скандальної газорозподільної компанії «РосУкрЕнерго», а нині перебуває під арештом в Австрії за звинуваченнями в корупції. Його партнер Сергій Льовочкін — виходець із Партії регіонів, екс-глава Адміністрації Президента Віктора Януковича, нині член «Опозиційного блоку».

Телеканал «Інтер» є провідником політичних позицій «Опозиційного блоку» з моменту його створення після втечі Януковича. Депутати від цієї політичної сили присутні майже щодня в новинах телеканалу й коментують усі події в Україні, зокрема частими коментаторами виступають Юрій Бойко, Олександр Вілкул [див. тут і тут]. Наприклад, у травні 2017 року «Опозиційний блок» зайняв перше місце за піаром серед інших політичних сил: 41 сюжет (із них 34 — на телеканалі Інтер», сім — на каналі «Україна»). Іншим політичним силам «Інтер» не надає стільки ефіру. Також у певні періоди в новинах каналу з'являлися сюжети, що просували нові політичні проекти Сергія Льовочкіна — Партію розвитку й інституту «Нова Україна».

В ефірі телеканалу часто з'являється й сам власник Дмитро Фірташ (Сергій Льовочкін — дуже рідко). Його арешт в Австрії подавався як політичний. Звісно, телеканал ніколи не розповідав про статки свого власника та корупційні звинувачення США проти нього.

«Інтер» разом із телеканалами Віктора Пінчука та Ріната Ахметова входять в умовну коаліцію, яка виступає проти іншого олігарха — Ігоря Коломойського. У новинах цього телеканалу часто є сюжети, спрямовані чи то особисто проти Коломойського, чи то проти його оточення, чи проти його бізнесу (проти групи «Приват» до націоналізації «Приватбанку» або проти «Укрнафти»). У цих матеріалах — відверто звинувачувального характеру — повністю відсутній баланс думок, велика кількість грубих журналістських висновків та оцінок, багато фактів, не підтверджених джерелами [див. тут і тут]. «Війни олігархів» також мають і політичну складову. Адже Коломойський і під час подій на Майдані, й під час анексії Криму та початку російської агресії на Донбасі, зайняв відверто патріотичну позицію, на відміну від, наприклад, Ріната Ахметова, який загравав із сепаратистами, чи представників «Опозиційного блоку», яким доводилося виправдовуватися за розстріли на Майдані.

Ще одним постійним об'єктом критики телеканалу «Інтер» є «Народний фронт», і в першу чергу персонально екс-прем'єр-міністр Арсеній Яценюк та міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Так, у травні 2017 року проти цієї політичної сили в ефірі новин телеканалу вийшло 16 сюжетів, і по дванадцять — у квітні та березні. Власники телеканалу та згадані політики періодично обмінюються взаємними звинуваченнями в публічній площині. Так, Фірташ вважає, що з боку міністра внутрішніх справ Авакова відбувається залякування каналу і що телеканал не транслює жодних проросійських новин, а він сам не впливає на редакційну політику. Тим не менше, тональність і представлення «Народного фронту» в новинах «Інтера» абсолютно корелюється з позицію його власника.

• «1+1 media» і власник Ігор Коломойський

Ігор Коломойський починаючи з 2014 року зайняв проактивну патріотичну, часом навіть радикальну позицію, й такими ж були новини його телеканалу «1+1». Після призначення Коломойського губернатором Дніпропетровської області в березні 2014 року (він був на цій посаді рік — до березня 2015 року) його медіа активно висвітлювали його діяльність як губернатора. Він також став персонажем російської пропаганди, у якій був уособленням «радикального укропа», який дірвався до влади.

Відтак і сам Коломойський, і «1+1» називали інших олігархів, зокрема Ріната Ахметова та його коло, винуватцями війни на Донбасі.

Коломойський також активно використовує свої медіа для просування своїх політичних інтересів чи захисту бізнесу.

Так, наприклад, «1+1» активно захищав партнера й соратника Коломойського — бізнесмена Геннадія Корбана, коли того заарештували за обвинуваченням у створенні організованої злочинної групи, викраденні голови Державного земельного агентства Сергія Рудика. 31 жовтня 2016 року телеканал присвятив цій події майже весь випуск новин, у якому звучали коментарі з критикою Петра Порошенка за арешт та на підтримку самого Корбана.

Відставка Коломойського з посади губернатора, арешт Корбана — це змінило лояльну на початку позицію каналу до чинної влади на критичну. Фактично Коломойський через свої медіа веде війну на кількох фронтах, захищаючи бізнес і власні інтереси, — проти влади та проти низки інших олігархів, у першу чергу групи Фірташа — Бойка — Льовочкіна.

Націоналізація «Приватбанку», який належив Ігорю Коломойському, в 2016 році лише посилює ці тенденції в ефірі «1+1». Канал, висвітлюючи цю тему, опускає причини націоналізації, пов’язані зі станом самого банку, акцентуючи увагу на інформатаках і тиску на групу. Також телеканал критикує тодішню голову НБУ Валерію Гонтарєву.

Традиційно в новинах «1+1» виходять сюжети, які захищають бізнес-інтереси його власника, наприклад, на ринку авіаперевезень: канал виступав проти приходу в Україну дешевих лоукостів, очевидно тому, що Коломойський є власником МАУ — фактично монополіста в Україні на ринку авіаперевезень.

• StarLightMedia і власник Віктор Пінчук

Останні роки олігарх Віктор Пінчук, який є зятем колишнього Президента Леоніда Кучми, намагається не займати такої відверто опозиційної позиції до нинішньої чинної влади, як власники «Інтера» та «України».

Це відбивається і в ефірах новин трьох телеканалів групи: ICTV, СТБ, Нового. Вони теж намагаються зберігати нейтралітет і — порівняно з «Інтером» та «Україною» — краще дотримуються професійних журналістських стандартів, хоча канал ICTV в певні періоди зловживає піаром окремих політичних сил чи політиків, як-от «Опозиційного блоку» або прем'єр-міністра Володимира Гройсмана.

Проте ці телеканали за кожної нагоди піарять самого Пінчука та його родину і всі його проекти, політичні та культурні, як-от український сніданок у Давосі. Щоправда, цього, 2017 року після скандальної колонки Віктора Пінчука у The Wall Street Journal, у якій він запропоновував піти на компроміс із Росією, зокрема провести вибори в ОРДЛО та відмовитися від ЄС і НАТО, верхівка українського політикуму проігнорувала цей захід. Проте телеканали Пінчука забули про це сказати.

Активно телеканали Пінчука висвітлюють і діяльність його тестя — Леоніда Кучми, який є учасником мінської переговорної групи. Фактично він часто коментує події, пов'язані з ситуацією на сході України, навіть якщо для цього немає серйозних приводів.

У деяких моментах ситуативно позиція Віктора Пінчука перетиналася з позицією Ріната Ахметова, зокрема у протистоянні з Ігорем Коломойським. І тоді телеканали ICTV та «України» синхронно критикували останнього, як-от у випадку з блокуванням добровольчими батальйонами транспорту з гуманітарною допомогою Фонду Ахметова в 2014 році.

• «Україна» і власник Рінат Ахметов

Рінат Ахметов — чи не найбагатший олігарх України з одіозним іміджем, який вважався «господарем» Донбасу, був одним із основник спонсорів Партії регіонів та людиню, яка мала великий вплив на Віктора Януковича. Очевидно, що після втечі останнього Ахметов опинився в дуже незручному становищі, проте прийняв низку хибних рішень, які дорого коштували не лише йому особисто, але й країні в цілому.

Політична позиція Ріната Ахметова на початку війни на Донбасі, який фактично підтримував сепаратистів та закликав «услышать Донбасс», відбилася й у новинах телеканалу «Україна». Найбільше маніпуляцій та інтерпретацій (які корелювалися, зокрема, з меседжами російської пропаганди) було в ефірі телеканалу в 2014 році, коли розпочалася анексія Криму, а згодом і російська агресія на сході України. Так, в ефірі не раз надавали слово учасникам сепаратистських мітингів із російськими прапорами, а журналісти закликали «наладить диалог с Юго-Востоком» і навіть поширювали фейкові новини про «спаленого заживо беркутівця» у Львові та інші російські міфологеми.

Нині телеканал «Україна», як і «Інтер», активно просуває інтереси «Опозиційно блоку» та загалом представників колишньої Партії регіонів.

Щодня в новинах телеканалу є один чи навіть кілька (рекордом було дев'ять сюжетів в одному випуску) сюжетів із піаром Фонду Ріната Ахметова та гуманітарної допомоги, яку надає Фонд охопленому війною регіону [див. тут, тут і тут]. Проте жодного разу журналісти телеканалу не сказали в ефірі, що їхній власник також несе частину відповідальності за драматичні події, які розгорнулися на сході країни.

Висновки

Моніторинги основних загальнонаціональних телеканалів, що їх регулярно здійснює ГО «Детектор медіа», наочно демонструють: приватні телеканали на перше місце ставлять не інтереси суспільства, а лише інтереси своїх власників, що призводить до викривленого представлення дійсності. Саме це в комплексі зі зниженням якості новин призвело до значного падіння довіри до центральних українських телеканалів в останні роки, що підтверджували різні соціологічні дослідження. Так, за результатами соціологічного опитування Фонду «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва», динаміка довіри до українських ЗМІ негативна, відбулося падіння: від +26 % у 2010 році до +2 % у 2015-му.

Очевидно, в умовах агресивного інформаційного простору, в яких перебуває останні роки Україна, та при домінуванні олігархічних медіа на ринку, є велика потреба у прискоренні реформи каналів системи суспільного мовлення. Паралельно має відбуватися активне просування медіаграмотності серед різних суспільних верств. Це мало би підвищити запит суспільства на якісний контент і спонукало би телеканали орієнтуватися більше на потреби аудиторії, а не лише власників.