У серпні 2016 року ще одна європейська неурядова структура (проект схожого документа від організації The European Values вже розглядали) спробувала комплексно поглянути на проблему здійснення Росією інформаційної війни проти європейських країн. Центр аналізу європейської політики (CEPA, Польща) спільно з Legatum Insistute (Лондон) підготували досить масштабну доповідь «Виграючи інформаційну війну: технології та контрстратегії в протидії російській пропаганді в Центральній та Східній Європі»  (Winning the Information War: Techniques and Counter-Strategies in Russian Propaganda). Скорочений виклад рекомендацій публікував MediaSapiens.

Як зазначають автори, їхні рекомендації «включають у себе тактичні, стратегічні та довготермінові пріоритети, спрямовані частково на протидію кремлівській дезінформації, а також на посилення медіа в демократичних суспільствах та для навчання аудиторій».

Варто зазначити, що автори доповіді ґрунтовно підійшли до проблеми й порушують цілу низку актуальних питань, які сьогодні дискутують і в Україні. Та ще й дискутують досить жорстко. Не концентруючись на загальнотеоретичній частині, яка насправді досить цікава, зосередимося на рекомендаціях авторів доповіді.

Тактичні

Перша група рекомендацій – тактичні (тобто такі, які потрібно застосовувати вже нині).

Вони стосуються системного аналізу дезінформації. Однак мова йде не просто про виявлення фейків чи їх деконструкцію, а про виявлення ширших причин їхньої ефективності: «Хто насправді дивиться RT? Де? Як довго? І чому?.. Якою мірою повідомлення Кремля для німецької аудиторії відрізняється від аналогічного повідомлення для шведської чи польської?» Це справді важливо, оскільки неможливо зрозуміти, як працювати зі складними аудиторіями, на які ефективно діє деструктивна пропаганда, якщо ви цю аудиторію погано знаєте: «Прокремлівський прихильник у Нарві (Естонія) може бути мотивований (підтримувати Росію. – Авт.) чимось зовсім іншим, аніж прокремлівський прихильник в Одесі (Україна)». Щоправда, рекомендації, які пропонують автори із цього питання, видаються занадто узагальненими (хіба що для соціальних мереж чітко вказано на необхідність пошуку осіб, популярних серед поляризованих груп, які могли би бути залученими до розбудови довіри між такими групами).

Друга група рекомендацій – забезпечення якості медіа. Автори доповіді досить щиро визнають, що медійні регулятори в ЄС слабкі та що вони мають невеликий досвід роботи в умовах санкцій чи запровадження дійсно серйозних обмежень. Це, до речі, підтверджують й окремі положення статті «Регулювання в медійній сфері: іноземний досвід». У ній наочно показано, як деякі європейські регулятори «пасують» навіть у значно чіткіших та однозначних питаннях. Коли ж ми ведемо мову про протидію «вишуканішій» російській пропаганді, то тут багато регуляторів (передусім європейських) можуть, дійсно, не знайти потрібної відповіді.

Однак пропоноване рішення звучить хоч й оригінально, та, найімовірніше, буде малоефективним, – створення своєрідного аналогу «Венеціанської комісії» під егідою Ради Європи для медіа. Тобто певного «надрегулятора», який допомагатиме «слабким» (таким, які не можуть дати собі раду) своїми порадами, приписами тощо.

З одного боку, ідея розумна та в дусі подальшої тіснішої внутрішньої інтеграції ЄС (випадок із Великобританією тут залишимо за дужками). Однак дієвість цієї структури багато в чому залежатиме від її оперативності й здатності швидко знаходити консенсус щодо неоднозначних справ (а там на розгляді більшість буде саме таких). Показово, що навіть та структура, яку пропонують узяти за приклад («Венеціанська комісія»), далеко не завжди вирізняється оперативністю. Коли ж ми ведемо мову про реагування в медіапросторі, то різноманітних «затримок» може бути ще більше.

Пропозиція перевести такий контроль на рівень НУО справді цікава. Та одразу виникає питання: які їхні повноваження не просто для моніторингу контенту (тут проблем не виникне), а для утвердження тих чи інших рішень? Наприклад, в Україні поки що всі подібні спроби саморегуляції медіа були дуже неоднозначні, хоча Європа має й вдалі приклади функціонування таких структур.

Наступна складова – державне реагування. Показово, що тут автори як таких рекомендацій не дають, лише констатують: «Західні уряди мають знайти конструктивний шлях для взаємодії з медіа та НУО». Але виникає питання форми такого «шляху». Тут же згадано пропозиції щодо реконструкції Інформаційного агентства США або створення Центру інформаційного аналізу та реагування (такого собі «американського «Мінстеця»), або поліпшення системи стратегічних комунікацій.

Проблема в тому, що ідеї пошуку (і не тільки в цьому документі) ефективного механізму державного реагування на ворожу пропаганду часто не враховують кілька принципових моментів. По-перше, різний стиль і культура функціонування державних структур, а також специфічні політичні практики, притаманні тим чи іншим державам. По-друге, сама система державного управління, яка істотно відрізняється від держави до держави. Те, що може підійти для США (де президент очолює виконавчу владу), може виявитися цілком не придатним для ЄС як єдиної структури. Зате може бути запозичено на рівні окремих держав. Вочевидь, насправді єдиного правильного рішення в цьому питанні найближчим часом знайти не вдасться (звісно, це в тому разі, якщо позиція того ж таки ЄС кардинально не зміниться щодо статусу його відносин із Росією), і кожна держава сама шукатиме найприйнятніші для себе рішення.

Схоже, на сьогодні стратегічні комунікації видаються найбільш адекватною загальною рамкою такого реагування, яка не передбачає тотальної та неприємної для бюрократії перебудови систем державного управління, зате дозволяє сконцентрувати інформаційно-комунікативну діяльність держави (її комунікативних ресурсів) у потрібному напрямку, поєднуючи її з діяльністю НУО.

Водночас автори дослідження звертають увагу на ще одну проблему такого реагування: демократичні держави в принципі не можуть бути так само ефективними в роботі в медіапросторі (у частині формування єдиних картин світу), як авторитарні уряди. Це посилюється перманентною проблемою – послаблення довіри до влади в демократичних суспільствах у цілому. Тож, на думку авторів дослідження, вихід – більше прозорості урядів та ефективніше використання ними доступної їм інформації: доказів фінансових злочинів, відео таємних воєнних операцій, аудіоперехоплення. Насправді із цих трьох параметрів, хоч як дивно, найбільшою мірою контрпропагандистський ефект зазвичай мають саме аудіоперехоплення, адже суто внутрішньо аудиторії морально готові, що політики отримують гроші з різних джерел та що воєнні операції (також і таємні) відбуваються. Однак саме аудіозаписи зазвичай змушують людину повноцінно усвідомити стан речей.

Наступна рекомендація – деконструювання дезінформації. Ідея загалом цікава й важлива: утворення міжнародних структур (на кшталт Global Witness чи Transparency International), які могли б займатися відстежуванням російських дезінформаційних кампаній (також і за допомогою сучасних інформаційних технологій) і «руйнувати міфи» для тих ключових аудиторій, які здатні сприймати аргументацію, що ґрунтується на фактах. Цікаве питання тут у тому, про які цільові аудиторії тут реально йдеться? Тобто чи справді «логос» здатний руйнувати «емоційне»? Якщо бути чесними, то видається малореальним вплинути «логічною аргументацією» на тих, котрі готові вірити пропаганді. До речі, автори дослідження хоч і обережно, але також зауважують цю проблему: «Сьогодні руйнування міфів, або фактчекінг, який здійснили мейнстрімні газети, досягне лише дуже невеликої аудиторії, і, найімовірніше, не тієї, яку Кремль вибрав як ціль».

Це не означає, що цього робити не треба. Як то кажуть, gutta cavat lapidem. Однак і переоцінювати цей інструмент також не варто. Слід зрозуміти, що всі ці механізми міжнародного (або й національного) підрахунку фейків та їх деконструкції матимуть дійсно серйозне практичне значення лише в одному випадку: якщо сукупність таких даних спричинятиме якісь наслідки для об’єкта дослідження. Тобто насправді ми кажемо про нові механізми міжнародного права, застосування яких було б прямо пов’язаним із результатами таких систематичних досліджень і мало практичні наслідки для тієї ж Росії.

Наступне – робоча група з історичної травми. Насправді правильніше було б назвати це діяльністю з конструювання власних наративів і деконструкції тих, якими здійснює свою пропаганду Кремль. Росія справді ефективно працює з метаісторіями, уписуючи в їхній контекст як свої дії, так і дії своїх супротивників. Без їх деконструкції інформаційно перемогти Росію буде надзвичайно складно (якщо взагалі можливо, адже, за великим рахунком, інформаційна перемога – це і є утвердження власного наративу).

Проте виключно деконструювання не може бути сенсом такої діяльності: має бути запропоновано власні стратегічні наративи, які зможуть пояснити ситуацію краще й точніше, ніж це робить Росія. Тут, на відміну від попереднього пункту, ми стикаємось якраз із чистою проблемою інтерпретацій. Ця проблема сьогодні надзвичайно актуальна для України. Наш стратегічний наратив перебуває в процесі формування, хоча окремі його елементи не стільки сформулювали, скільки «відчули» українські громадяни. Але держава (а багато в чому саме державі належить першість у впроваджені таких наративів) не може керуватись відчуттями – вона потребує чіткіших та конкретніших формулювань, приписів і завдань. І тут, дійсно, співпраця України та ЄС була б надзвичайно цікавою й корисною для обох сторін.

Пропозиція застосовувати механізми соцмереж (наприклад, згадано досвід Facebook щодо дерадикалізації ультраправих груп і джихадистів) для аналогічної «непрямої терапії» жертв кремлівської пропаганди хоч і цікава, та не зовсім є зрозумілим, як саме такий механізм може бути застосовано (щоправда, ідея таргетизованого надання контенту потенційно «ненадійним» групам та окремим особам, дійсно, важлива й потребує подальшого опрацювання). Це ставить зовсім інше, масштабніше й цікавіше завдання – застосування інструментарію тих же BigData для виявлення таких жертв пропаганди, їх масштабного опосередкованого вивчення та на базі цієї інформації – розробки стратегій впливу. І Україна була б максимально зацікавлена брати участь у таких проектах.

Стратегічні рекомендації

Перша з них – наново винайти суспільне мовлення для потреб ХХІ століття. Цікава ідея, яку автори трактують досить неоднозначно. Вони справедливо вважають, що у фрагментованому медіапросторі саме сильні та незалежні суспільні мовники, які дотримуються журналістських стандартів, можуть стати своєрідними «стовпами» – джерелами інформації, яким громадяни найбільше довірятимуть. Тут традиційно виникає питання: надійними «стовпами» для кого? Адже тим, хто вибирає пропаганду, об’єктивність не дуже потрібна. Ті, кого цікавить саме фактаж і виваженість у подачі інформації, найчастіше знаходять для себе такі джерела. Але справді такі «стовпи» потрібні, оскільки вони зберігають ті стандарти журналістики, з якими ми не хочемо розставатися (однак це, на жаль, може стати вимогою часу).

Щоправда, нова концепція суспільного мовлення, на думку авторів, має передбачати більше соціальних та громадських питань у його порядку денному (як це робить українське «Громадське»). Приклад «Громадського» наводять самі автори доповіді. І тут виникає дуже багато запитань, передусім – як автори розуміють проблему «винайти наново суспільне мовлення»? Схоже, що насправді мається на увазі зробити нинішні суспільні мовники європейських країн динамічнішими та оперативнішими, ніж вони є нині. Приклад «Громадського» тут найбільш неоднозначний. Дискусія, розгорнута сьогодні в українському суспільстві саме навколо того, як ті чи інші питання висвітлює «Громадське», напевно, навіть корисніша європейцям, аніж українцям. Окрім того, якщо всередині українського суспільства (унаслідок достатньо жорстких дій, також і державних структур) установилась певна спільна позиція щодо подій на сході України, то для Європи така спроба «залучити громадськість» може виявитися досить неоднозначним кроком, оскільки в межах «жорсткого дотримання журналістських стандартів» може відкритися доступ на ці канали й російським (проросійським) пропагандистам, яким також буде потрібно надавати слово. Тож ця ідея хоч і цікава, але опрацьовувати її треба максимально обережно й продумано.

Ще одна рекомендація – створення своєрідної «хартії блогерів», підписанти якої добровільно зобов’язуються дотримуватись певних етичних стандартів. А за це їх активніше підтримуватимуть уряди й фонди у своїй діяльності, і особливо – у встановленні своєрідних транснаціональних спільнот довіри. Остання формуватиметься також і через участь таких блогерів, журналістів та інших медійних працівників у міжнародних програмах обмінів, у межах яких вони зможуть доносити виваженішу й точнішу інформацію про події, що відбуваються в їхній країні.

Видається, що такі сподівання авторів доповіді на «конструктивне співробітництво» блогерів істотно перебільшені. Логіка, з одного боку, зрозуміла: «нові лідери суспільної думки», які дотримуються класичних стандартів журналістики, були б, дійсно, корисним та важливим інструментом для досягнення зазначених цілей. Однак багато в чому проблема полягає в тому, що стати цими «новими лідерами» вони змогли не тому, що дотримувалися зазначених стандартів, а скоріше, навпаки, тому, що вони часто були не політкоректними, не дотримувалися стандартів висвітлення подій, укладали в них дуже багато особистого (суб’єктивного). І зміна цієї поведінки невпинно впливатиме на їхній статус. Сподіватися, що їх удасться «поставити в стійло» класичних журналістських стандартів, було б навіть трохи наївно. І, напевно, не дуже результативно.

Що справді важливо в цьому сенсі, то це вести з ними постійний діалог і шукати адекватні форми співпраці. Насправді в Україні це частіше вдається, аніж не вдається, хоча багатьом учасникам дискусій із цього приводу здається інакше. І мова навіть не про славнозвісних «порохоботів» (яких ніхто не бачив, але вони «десь є»), адже складно не помітити, що сьогодні український сегмент Facebook майже суцільно проукраїнський (і навіть «ольгінські тролі» не дуже дають собі із цим раду). Зате питанням є, як працювати з тими соцмережами, які а) дійсно популярні серед російськомовних громадян (також і молоді) та б) частково контрольовані російськими спецслужбами. Ось тут пошук відповіді є надзвичайно складним і потребує докладного опрацювання.

Справді важлива пропозиція – виробництво якісного російськомовного розважального контенту. Автори зазначають, що багато країн Східної Європи (Молдова, частково Україна й навіть окремі країни Балтії) перебувають під істотним впливом російського телебачення не тому, що всім подобається його форма подачі новин, а тому, що Кремль створює дійсно цікавий та якісний розважальний контент, який і приваблює глядачів. А ідеологічна складова вже йде «в пакеті» із цим контентом. Тож ідея розумна і правильна: створювати російськомовний контент, який би міг замінити заідеологізований російський. Тому наднаціональні структури, окремі уряди й фонди мають фінансово підтримати ті медійні структури в європейських державах, які вироблятимуть такий якісний російськомовний контент.

Для України подібне – надважливе завдання. Щоправда, вони стикатимуться з бажанням (а подекуди – законодавчими вимогами) дедалі більшої кількості українських медійників створювати українськомовний контент, а також із новим витком питань про «мовний захист медіапростору». Однак маємо раціонально розуміти, що розпочинати масштабне спеціальне мовлення для окупованих територій українською малоперспективно. Зважаючи на реальні фінансові спроможності України залучити міжнародну допомогу в цьому питанні – критично важливо.

Насправді до цієї ж пропозиції можна віднести й дві наступні. Перша з них – утворення російськомовного новинного хабу. На думку дослідників, основна проблема в тому, що сьогодні не існує повноцінного достовірного новинного російськомовного агентства, що сприяє своєрідній монополії на новини в російськомовному сегменті. Подолання цієї проблеми – важливий крок на шляху до протидії російським дезінформаційним кампаніям. Для України це, дійсно, також актуально, оскільки не поодинокі випадки, коли навіть солідні українські медіа передруковують новини з російських пропагандистських ресурсів, не маючи (або не шукаючи) альтернативи.

Друга пропозиція із цього ж блоку – суспільне мовлення російською, пілотний проект якого було запущено в Естонії. Це цікавий та важливий досвід, який автори дослідження пропонують усіляко підтримати. Але якщо вести мову про українські перспективи такого проекту, то вони були б украй неоднозначні. Передусім через можливий суспільний спротив. Тим більше що навіть із запуском звичайного суспільного мовлення повсякчас виникають проблеми, і явно не з вини Зураба Аласанії. І хоча очільник уряду запевняє, що з нового року все запрацює, однозначності в цьому питанні немає. Водночас, якщо ми знову повертаємося до ідеї спеціального мовлення для Донбасу, то там така російськомовна редакція могла би бути цілком доречною.

Довготермінові

Перше завдання – це медіаосвіта. Із цим важко не погодитися, навіть зважаючи на певні межі виховання критичного підходу до сприйняття інформації. Адже такий критичний підхід формується не в стерильних умовах відсутності інших поглядів, а в певному культурному, освітньому чи навіть соціальному просторі, де певні глибинні установки ще довгий час впливатимуть на сприйняття інформації. Однак це справді те, що має бути підтримано постійно.

Друге – перегляд політики взаємодії рекламодавців та європейських виробників медіаконтенту з російськими медіаресурсами. Як правильно зазначають автори доповіді, створюється парадоксальна картина, коли завдяки тому, що реклама розміщується на російських каналах, їм продають найновіші розважальні формати й таким чином фактично спонсорують російську кампанію дезінформації. Ця ситуація вочевидь не є нормальною й потребує істотного перегляду. Для України ця ж ситуація має інший вимір: українські телеканали самі закуповують російські медійні продукти й формати, з одного боку, сприяючи поширенню російських ідеологічних установок, а з другого, зменшуючи можливості замінити ці формати іншою продукцією (як національною, так і європейською).

Підсумки

Загалом, порівнюючи між собою цей звіт і документ, підготовлений The European Values, слід зазначити, що хоча обидва вони стосуються начебто одного й того самого питання, однак підходять до нього з різних позицій.

Чеський документ, вочевидь, радикальніший та, якщо так можна висловитися, наступальний. Багато з його положень, якби їх можливо було реалізувати, справді істотно допомогли б у боротьбі з пропагандою. Але проблема саме в тому, що в багатьох випадках це майже неможливо: надто серйозних політичних трансформацій він вимагає від європейського політикуму.

На противагу цьому, документ Центру аналізу європейської політики намагається істотно не виходити за межі чинних ініціатив, подекуди просто уточнюючи їх або спрямовуючи. Однак це породжує й певну половинчастість у пропонованих рішеннях: проблеми ставлять правильно, а от рішення формують у дусі «так, щоб майже нічого не змінювати». Там же, де пропоновано потенційно радикальні зміни, автори, схоже, не дуже прораховували потенційні негативні наслідки таких ініціатив і те, до чого вони можуть призвести. Узагальнюючи, можна констатувати, що якість порушених питань у цьому документі не завжди відповідає новаторству в пошуку відповідей на них. Проте це є й перевагою, оскільки більшість із них, дійсно, можливо вирішити, а подекуди їх і так вирішують.

Наскільки документ Центру аналізу європейської політики може бути корисний Україні? Питання неоднозначне, хоча Україну в ньому згадано дуже часто, і в позитивному контексті. Проблема в тому, що більшість із рекомендацій мають яскраво виражений пан’європейський характер, тобто більшою мірою вони стосуються дій наднаціональних органів, а не урядів. У цій системі відносин Україна – сторонній гравець (не повністю, але значною мірою). Водночас переважна більшість цих рекомендацій є такими, до яких Україна була б зацікавлена приєднатися в разі їх виконання. Принаймні – до всього того, що стосується виробництва контенту, фінансової підтримки суспільного мовника, застосування сучасних технологій для пошуку жертв пропаганди.

Однак щодо таких речей, як створення «медійної Венеціанської комісії», проблеми наративів тощо є великі сумніви, що такі проекти будуть справді ефективними й дієвими. Принаймні поки що «важкість» бюрократичного реагування на будь-які кризові ситуації з боку наднаціональних структур ЄС не дають надій на інше. Національні структури все ще є значно мобільнішими та активнішими в цьому плані.