MediaSapiens продовжує підбивати медіапідсумки року. Ми вже публікували аналітичний матеріал «Оцінка ефективності дій органів влади в сфері інформаційної безпеки в 2014-15 рр.», сьогодні публікуємо статтю Борис Бахтєєва, у якій він аналізує інформаційну політику та висвітлення виборів у ЗМІ.  

Минулі місцеві вибори, надто ж якщо враховувати перспективу децентралізації, поставили руба питання інформаційного супроводу як самого процесу виборів, так і діяльності органів центральної влади та місцевого самоврядування. Ба більше: вони з очевидністю перевели ці питання до розряду питань національної безпеки — без жодного перебільшення. Бо від того залежатиме керованість, а то й цілісність держави.

Почнімо зі ЗМІ. Насмілюся припустити: нинішня ситуація з обранням міського голови Кривого Рога значною мірою стала можливою внаслідок загальновідомої поведінки загальнонаціональних медіа. Бо дуже ймовірно, що команда «вчорашніх» добре знала й передбачала: загальнонаціональні ЗМІ не приділятимуть належної уваги виборам у місті, що не є обласним центром; місцеві ЗМІ давно вже «приборкано» — а отже, тишком-нишком там можна буде робити все, що заманеться. Якби ситуація в Кривому Розі привернула увагу загальнонаціональних ЗМІ не постфактум, не у свинячий голос, якби її ретельно відстежували від самого початку — радше за все, й розвивалася б та ситуація зовсім по-іншому.

Те саме сталося й із Маріуполем — десятим за чисельністю населення містом України: провал виборів у цьому місті мав ефект грому серед ясного неба, й кілька днів ЗМІ витратили на те, щоб розібратися в деталях, що саме там сталося й чому. Протягом цієї паузи ЗМІ, віддані «Опоблокові», щосили маніпулювали, спотворюючи реальну картину, й нагнітали ненависть. Якби загальнонаціональні ЗМІ відстежували ситуацію від самого початку, того бути не могло б, і навіть більше: якби не ця «пауза ненависті» — хто знає, якими стали би результати виборів у цьому місті, коли вони все ж таки відбулися.

От же дивина: навіть після завершення виборів та оголошення їхніх результатів доводилося бачити чимало матеріалів про те, які політичні сили очолили обласні ради й міськради в обласних центрах, до яких сил належать обрані міські голови обласних центрів. Жодного разу не траплялося матеріалів про те, як минули вибори, скажімо, в Дніпродзержинську — місті, трохи меншому за Чернівці та Рівне й трохи більшому від Кіровограда й Івано-Франківська.

А є ж іще Кременчук — менший за Івано-Франківськ, але більший за Тернопіль. Є Біла Церква, зіставна з Луцьком. Є Краматорськ, Слов'янськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Нікополь, Павлоград, Кам'янець-Подільський — істотно більші за Ужгород або зіставні з ним. У загальнонаціональних ЗМІ їх ніби не існує — аж поки не вибухне скандал, як у Павлограді.

Існують регіони, існують регіональні центри, де й сконцентровано все життя країни, — таку нехитру філософію сповідують наші ЗМІ. Ніби їх із головою накрило світоглядом спочилої в бозі Партії регіонів. Але ж коли йдеться про місцеві вибори, статус міст узагалі не має значення — саме через те, що вибори місцеві! Навіть Київ у даному разі — просто місто Київ, а вже потім столиця! Такий «жорстко субординований» світогляд відповідає сумнозвісній «владній вертикалі», але навряд чи має дуже багато спільного з демократичною концепцією місцевого самоврядування.

І ще: даруйте, але в усьому цьому вбачається певна таблоїдність. Скандал, протистояння, коли чуби тріщать — оце лише й привертає увагу. Скандал — це подія, вибори самі по собі за таку не вважаються; поки ситуація не «дозріла» й не вибухнула — про неї й згадувати нема чого. Чи саме такою є функція ЗМІ в розвинених демократичних країнах?

ЦВК заборонила передвиборчу агітацію в тому-таки Маріуполі. Здавалося б, не те що до рішення суду, а просто негайно ЗМІ мали би поставити руба питання, яке лежить на поверхні: чи мала право ЦВК, яка не є правотворчим і правовстановчим органом, диктувати не передбачені законодавством правила широкому загалові громадян — та й узагалі будь-кому, окрім своїх підлеглих? Чи мала право видавати де-факто поправки до законів — або хай навіть тлумачення законів, а чи лише внутрішньовідомчі інструкції? Чи не перевищила вона своїх повноважень? То чи поставили ЗМІ ці запитання? От коли в місті почалися акції протесту, коли ситуація перейшла до розряду «екшн» — тоді це стало подією, про яку вже стало варто розповідати. А час, дорогоцінний у даному разі, сплив.

Висвітлення виборів та передвиборчого періоду. Оскаженіла самореклама партій та кандидатів на самій межі фриковості: телеролики, білборди... Чи мали виборці хоч якусь інформацію, альтернативну до цієї, рекламної? З альтернативних джерел? Чи підказували їм ЗМІ: оце — брехня, оце — нездійсненні обіцянки-цяцянки, оце — прямий підкуп, оце — нефаховість та невігластво, оце — взагалі маячня й дуристика? Чи нагадували історію попередніх обіцянок тієї або іншої політичної сили — під час попередніх виборів? А це, до речі, й мала би бути функцією суспільного (чи громадського) телебачення й радіо, та й приватних ЗМІ в демократичній країні, де ці ЗМІ не відробляють замовлення власників і не обслуговують їхніх цьогомоментних інтересів, а роблять суспільство «поінформованим, отже озброєним»!

Але ні: виборці залишалися сам-на-сам із вивалюваною на них агітаційною локшиною. Насмілюся припустити: саме це стало однією з причин низької явки на вибори — бо виборці вже не вірили роликам і білбордам, не вірили казковим обіцянкам, але не мали й не могли знайти об'єктивної інформації. Не мали на чому базувати свій вибір. І, цілком може бути, ганебно низькі результати в Києві того ж таки думчевського «Руху за реформи» та інших популістських сил стали прямим наслідком низької явки, бо то саме їхні потенційні виборці проігнорували вибори. Може бути, низька явка стала черговим свідченням політичного дорослішання суспільства: люди, що раніше голосували наосліп, навмання, нині робити цього не стали. А чи, до речі, багато ґрунтовних матеріалів про причини низької явки вам траплялося?

А я знаю кілька випадків, коли цілком розумні й освічені люди (не в Києві) голосували, скажімо, за опоблоківця на посаду мера, за «Самопоміч» до міської ради та за «Свободу» до обласної ради. Чим вони пояснювали такий, м'яко кажучи, нестандартний букет? Браком нерекламної інформації — от чим: про кого бодай щось не надто негативне знали — за того й голосували.

Вибори засвідчили: відсутність заборони політичної реклами перетворилася на одне з головних гальм реформування й розвитку України — бо оновлення влади відбувалося за цілком старими процедурами, що ускладнюють та спотворюють волевиявлення. За таких умов ЗМІ могли хоча би протидіяти тому — але з цією функцією не впоралися.

А де ті самі кияни могли дізнатися, як поводилася та або інша політична сила до виборів — як і за що голосувала її фракція в міськраді, наприклад? Ні, звісно ж: існує сайт міськради. От тільки скільки виборців стануть туди заходити, а тим паче шукати архівні матеріали й робити вибірки? Робити вибірки зі старих матеріалів, бути по-доброму злопам'ятними — це робота ЗМІ. А інформації, якої не треба шукати спеціально, яка була б у загальному інформаційному потоці, — катма.

Та й узагалі: коли ми кажемо «київські ЗМІ» — найчастіше маємо на увазі загальнонаціональні. Брак суто міських медіа, що висвітлювали б міські проблеми (й не лише ДТП, надзвичайні ситуації та «куди піти на вихідні»), стає дедалі очевиднішим. Столична функція повністю розчавила міську сутність Києва — в медіасфері вже точно.

Нинішній стан ЗМІ значною мірою не перешкоджає, а сприяє формуванню влади на старих, ще кучмістських, засадах. Під час проведеної 26 листопада за ініціативи часопису «Український тиждень» і за модерування Юрія Макарова публічної дискусії Ханне Северинсен нарікала: біда України в тім, що її громадяни звикли чекати, поки правила поведінки їм спустять згори, від влади — замість самим диктувати владі бажані для них правила. Але де й у який спосіб їх диктувати? Соцмережі? Їхні роль та функцію не варто переоцінювати: для комунікації суспільства з владою вони навряд чи так уже годяться.

Отут і варто перейти до інформаційної політики влади — й, ширше, до політики взагалі. Бо, ухвалюючи саме такий закон про місцеві вибори, політики мали передбачити: повернення хай і до вдосконаленої (а чи просто ускладненої?), але мажоритарки неодмінно реанімує й притаманні саме їй, мажоритарній системі, інформаційні вади, як-от засилля пустопорожньої реклами, підкупи тощо, жбурляння бюджетними й олігархічними грошима. Саме ті вади, через які свого часу мажоритарну систему було визнано такою, що має більше мінусів, аніж плюсів.

У будь-якому разі, який-небудь високий представник влади (Президент, прем'єр-міністр, голова парламенту?) неодмінно мусив би виступити з детальним роз'ясненням нового закону. Бо, за моїми власними спостереженнями, чимало людей і справді вважали, що вибори є класично мажоритарними: вони просто не знали, що можна голосувати за партію, яка не висунула в даному окрузі конкретного кандидата. Не беруся сказати, якою мірою, але результати волевиявлення це спотворило.

Було б бажано, якби в публічних дискусіях стосовно цього закону теж брали участь найвищі особи держави. Адже вважається, що ці вибори були пропорційними з відкритими списками. Під час згаданої вже дискусії журналіст Денис Казанський схвалював цей закон, вважаючи, що в такий спосіб виборці формують списки партій, Ханне Северинсен цим способом була здивована. І справді: чи формують виборці списки партій, якщо кожен конкретний виборець щодо кожної партії не має вибору й змушений голосувати за одного-єдиного кандидата від уподобаної партії, що балотується в даному окрузі? Якщо популярний кандидат від партії може програти, бо йому дістанеться несприятливий округ, а нікому не відома канцелярська мишка — перемогти в легкому для партії окрузі? Чи тим самим втілено саму ідею пропорційних виборів із відкритими списками?

Отут хотілося б зауважити: саме зараз, по гарячих слідах, час обговорювати майбутню систему виборів, бажані її вдосконалення — й політикам, і медіа. А не так, як у нас заведено — напередодні наступних виборів. Бо перед наступними виборами й нинішній досвід потьмяніє в пам'яті, й часу вдосталь уже не буде — бо треба мерщій ухвалювати закон. І просто зараз було би більше шансів, що учасники обговорення братимуть до уваги стратегічні, а не ситуативні міркування.

Утім, коли Петро Порошенко в кількох публічних виступах не приховував радості: на нас чекають чотири роки без виборів, — сприймалося це в один-єдиний спосіб: вибори є надлишковою процедурою, яка тільки заважає. Боюся, в демократичних країнах Порошенка не зрозуміли би. Яку громадянську свідомість, яку політичну зрілість транслював тим самим Президент суспільству — щодо цього теж є дуже великі сумніви.

Натомість після того, як було зірвано планові вибори в Маріуполі та Красноармійську, Президент був просто зобов'язаний тут само, негайно виступити й роз'яснити хоча би свою власну позицію. Бодай задля того, щоб уникнути звинувачень у навмисному зірванні виборів — а такі звинувачення, як ми пам'ятаємо, не забарилися. Чергового разу ми спостерігали вельми дивну ситуацію: нібито й Президент, і прем'єр-міністр демонструють мало не взірцеву публічність — за кількісними показниками. А от якість цієї публічності є якоюсь невиразною: присвячуючи свої виступи другорядним, партикулярним темам і аспектам, обидва демонструють граничну неповороткість, коли йдеться про теми гарячі й надважливі, коли відлік іде на хвилини.

Отже, місцеві вибори принесли вкрай неоднозначні результати. Цілі регіони виявилися очолюваними не просто опозиційною політичною силою, а неприховано ворожою не лише до української влади, а й часом до України. Політичною силою, яка гребувати засобами не звикла. З давніх-давен доводилося чути від жителів Криму й Донбасу: немає каналізаційних люків — от який поганий Президент; не світять ліхтарі на вулицях — от яка нікудишня київська влада; погано ходить транспорт — та вони ж там, у Києві, лише крадуть. Про те, що «лише крадуть», а чи просто ані про що не дбають, десь набагато ближче, ті самі донбасівці не замислювалися: «Та ні, Ахметов цього робити не може, Ахметов — за народ!» (цитата з реальної розмови). Саме такий стан речей призвів у кінцевому підсумку до війни.

І немає сумніву: ті самі люди й надалі списуватимуть свою некомпетентність, свою байдужість, а то й свої злочини на центральну владу. Саме її, київську владу, вони виставлятимуть винуватцем усіх лих. А децентралізація дасть цим людям до рук іще більше повноважень, іще більше коштів. А чимало донбаських районів настільки постраждали від воєнних дій, що місцевими бюджетами не обійдуться й потребуватимуть коштів від державного бюджету, й коштів чималих. А це ж яка спокуса! А чимало донбасівців є настільки ментально далекими від Києва та України, що ані про яку децентралізацію й не знатимуть.

Київська влада має єдиний вихід із ситуації — ретельне й детальне інформування. Про стан речей. Про витрати. Про те, куди й скільки коштів спрямовано. Причому має це бути інформування, адресоване широкому загалу. Щоби кожний житель Донбасу знав: стільки-то коштів було, стільки-то стало; стільки-то відправлено, стільки-то надійшло. Бо в іншому разі вона, київська влада, буде цапом-відбувайлом, і до неї зростатиме ворожість.

А для цього потрібно, щоб у контрольованих опоблоківцями регіонах (та й не лише там) були вільні, незалежні й об'єктивні, а не лише кишенькові місцеві ЗМІ. І щоби з'явилися вони якомога скоріше. Інше питання: чи здобудуть вони вдосталь аудиторії, вдосталь довіри в регіонах, де звикли слухати й чути лише Партію регіонів, де будь-яку критичну до неї інформацію звикли апріорі вважати за неправду? Навіть у найкращому разі на це знадобиться час. А отже, часу на розгойдування немає. Лічильник увімкнено, й тільки від оперативності дій влади та від фаховості ЗМІ залежить, чи не перетворяться контрольовані «Опоблоком» регіони на нові осередки ворожості, а то й на нові не підконтрольні Києву території.