Працюючи регіональним координатором Інституту масової інформації та експертом у медіамоніторинговому проекті, я провела 2014 рік у спостереженнях за якістю роботи львівських газет і сайтів. Підбиваючи підсумок року, не переходитиму на особистості, адже більшість проблем, описаних нижче, притаманні всім або більшості засобів масової інформації регіону. Й усі можна вирішити, якщо захотіти.

Проблеми засобів масової інформації Львівщини не є унікальними: можливо, в них побачать знайомі мотиви журналісти Рівненщини, Вінниччини чи Полтавщини. Більшість із них є актуальними вже не перший рік, хоча виправити їх, за бажання медіавласників, головних редакторів, журналістів, командної роботи та стратегії розвитку, можна.

По-перше, місцеві видання не пишуть про Львів і Львівську область. Якщо це перебільшення, то зовсім невеличке. Переглянувши провідні сайти й газети регіону (не лише ті, що входять до моніторингової вибірки Інституту масової інформації), ви пересвідчитеся, що серед їхніх топ-тем — хіба половина місцевих.

Цьому є логічне пояснення: Майдан, захоплення Криму та війна на Донбасі природно відтіснили львівські події з фокусу місцевих ЗМІ. Люди прагнуть тримати руку на пульсі, а головні події зараз пульсують східніше від Дніпра. Зосередитися лише на місцевих подіях у такий час було б вузьколобістю.

Проте в читача залишається потреба знати про те, що відбувається на сусідній вулиці, а не за тисячу кілометрів. Зрозуміло, що події у Львові можна давати в загальноукраїнському, європейському, світовому контексті. Та чи багато людей заходить на львівські сайти, щоб прочитати новину про Семена Семенченка, імпорт природного газу чи паризькі мітинги? Це важливі новини, суспільну вагу яких не слід недооцінювати, проте будьмо щирі: для регіональних видань перепости з «Української правди» та прес-релізи політичних партій і органів влади мають меншу цінність, аніж унікальний місцевий контент — актуальна, своєчасна і свіжа інформація про події регіону.

Це стосується також інформаційних агенцій, суспільно-політичних і культурно-розважальних видань. Навіть у місцевих друкованих тижневиках вагому частину публікацій становлять якщо не замовні матеріали, то передруки з інтернету, які навіть побіжно не стосуються міста й області. Окремі вкладки з місцевими новинами, час від часу — інтерв’ю з мешканцями Львова та Львівщини, нечасті розслідування — чи можуть вони показати життя області й міста?

Друга тенденція, яка останнім часом посилюється — відсутність актуальності. Хоч як кортить місцевим ЗМІ тиражувати варіації на тему Степана Бандери, насправді він не стоїть на порядку денному пересічного львів’янина. Попри свою ілюзорну історичність, місто не є застиглим, як воскова фігура з музею Тюссо: воно змінюється, змінює пріоритети, викидає коники й не завжди позитивно, але дивує. Женеться за модою, приміряє яскраві й трохи кічеві обновки, піддається масовій істерії. Тож коли «розумні» медіа пропонують цілодобово розмірковувати над долею нації й творити смисли, вони демонструють, наскільки далекими є від реального життя.

Місцеві медіа мали б розвиватися разом із містом, хоч і зберігаючи традиції, що дозволяють спільноті самоідентифікуватися. Вдалий баланс між традиціями й новаціями може створити інформаційний простір, який не лише відображатиме, але й творитиме.

Йдеться про розширення схем, у яких журналісти звикли працювати. До наявних, здавна напрацьованих зручних схем звикли й журналісти, й читачі. Проте сьогодні чимало видань уже не встигають за своєю аудиторією, а деякі з них і не хочуть устигати. 

Чи означає це, що медіа мають поступатися тим порядком денним, який прагнуть формувати для своєї аудиторії, й повністю підлаштовуватися під запити аудиторії (яка може прагнути, наприклад, слізних історії чи сенсацій)? Однозначної правильної відповіді на це питання не існує, проте кожне видання, безперечно, мусить розуміти, чим живуть його читачі й чого шукають у медіях. Слоган однієї з радіостанцій  — «Слухайте. Думайте» — доречний для сучасних регіональних редакцій: їм варто більше слухати свою аудиторію й розуміти, як можна з нею взаємодіяти, що їй можна дати і що від неї взяти. Використовуючи всі можливості, включно з соціальними мережами, для поглиблення цього розуміння.

Третя проблема, яка впадає в око: молоді журналісти не хочуть працювати в регіональних ЗМІ. Випускники факультетів журналістики охоче беруться за першу-ліпшу роботу, яку їм вдається отримати, проте плинність молодих кадрів у регіональних ЗМІ є величезною. Бачу це по студентах Школи журналістики Українського католицького університету, де я працюю: рідко хто затримується на одному місці довше, ніж на півроку. Й проблема не лише в амбіціях, які спонукають підкорювати якщо не світ, то столицю, але також у невисоких зарплатах і сумнівних перспективах витратити молоді літа на переписування партійних прес-релізів.

Ми підійшли до четвертої негативної тенденції — засилля копіпейсту. Механічна републікація прес-релізів унаслідок банальної ліні, прагнення докладати якомога менше зусиль до наповнення видання, не витрачаючи часу на пошук і адаптацію новин, поширена в більшості онлайн-видань. Тут у Львові немає нічого особливого: від цієї зарази не убезпечене жодне видання в Україні.

Та іноді за таким підходом до наповнення ресурсу простежується комерційна, політична чи корпоративнадоцільність. Джинса — реклама, замаскована під редакційні матеріали — є звичною практикою для більшості регіональних видань і, звісно, не додає їм якості. Хоча часом веселить: ніколи не забуду, як побачила в рубриці «Політика» одного зі львівських тижневиків рекламу клініки, яка займається лікуванням геморою.

Поки що джинсовики порушують стандарти й принципи журналістської етики абсолютно безкарно. Хочеться сподіватися, що в 2015-му будуе ухвалено зміни до законодавства, які однозначно поставлять приховану рекламу поза законом і визначать міру справжньої, а не лише моральної, відповідальності за неї як для журналістів, так і для медіа.

І остання прикра тенденція — використання засобів масової інформації у політичній боротьбі. Ця проблема гостро відчувається і в обласному центрі, і в маленьких містечках. Особливо перед парламентськими виборами було очевидно, що для багатьох медіавласників — політиків, чиновників і бізнесменів із політичними інтересами та амбіціями — ЗМІ є лише інструментом досягнення власних цілей у політичній грі. У разі необхідності медіаресурс можна використовувати як для самореклами й покращення власного іміджу, так і для боротьби з опонентами.

Нестабільна ситуація в країні та невизначеність щодо дати місцевих виборів призвели до того, що використання ЗМІ в політичних цілях не припинилось і після парламентських виборів. Єдиний шанс змінити цю ситуацію — самоорганізація журналістської спільноти, її згуртованість та рішучість у відстоюванні свого права працювати за стандартами.