Чому не кожен журналіст є журналістом формально

Фото: radiuscity.ru

Знову маємо напад на фотографа зі спричиненням тілесних ушкоджень, і знову попередня кваліфікація діяння не включає ст. 171 Кримінального кодексу. Напади на фотографів, операторів та просто людей із камерою чи фотоапаратом є одним із найпоширеніших видів конфліктних ситуацій, коли має місце перешкоджання збору інформації. Пропоную залишити за дужками обставини останнього нападу, розглянувши суто юридичні формулювання і практику щодо підстав притягнення до кримінальної відповідальності за перешкоджання професійній діяльності журналістів.

За Кримінальним кодексом України відповідальність настає за «умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» (ст. 171). З цього випливає, що особа, якій перешкоджають, має бути журналістом, і професійна журналістська діяльність осіб без відповідного формального статусу КК не захищається.

У законах України міститься два визначення терміна «журналіст»: одне в Законі «Про пресу» (ст. 25), друге в Законі «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (ст. 1). Сфера дії першого Закону охоплює вужче коло осіб-журналістів і ЗМІ, тому логічно, що визначення з другого Закону як загальне застосовується до всіх журналістів, які не працюють у пресі.

Але за визначенням із другого закону «журналіст – творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов'язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) – відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України». Саме «прив’язка» до класифікатора є однією з проблем визначення поняття журналіста і притягнення кривдників журналістів до відповідальності. До речі, держкласифікатор професій кілька років тому було оновлено, тому фактично визначення поняття журналіста зазнало деяких змін без внесення змін до закону, в якому воно міститься. Також варто зазначити, що в класифікаторі журналістську професію об’єднано з письменниками та редакторами, що свідчить про не зовсім коректне розуміння суті професії журналіста тими, хто створював і затверджував класифікатор.

Які ж назви посад журналістів визначає відповідний державний класифікатор? У Класифікаторі відсутній окремий поділ на журналістів, письменників і редакторів. Перелік починається з ведучого програми, потім іде: випусковий, драматург (!), журналіст, інокореспондент, коментатор (?), кореспондент, літературний співробітник (!), оглядач, письменник (!), кілька різновидів редакторів, члени редакції й редколегії – такий приблизний перелік робіт, які виконують журналісти, письменники й редактори. Як бачимо, фотографів та операторів у ньому немає.

У разі нападу на працівника ЗМІ (навіть не фотографа чи оператора) слідство почне з’ясовувати, чи належить такий працівник до журналістів згідно з класифікатором. І в слідства, ймовірно, виникне багато питань. Чи кожен член редколегії завжди є журналістом? Чи є журналістом коментатор? Слідчий для отримання відповідей на такі запитання може звернутися до фахівця. Але в адвоката нападника завжди буде дуже потужний аргумент проти інкримінування нападникові ст. 171 КК: звідки він міг знати, що нападає на журналіста, якщо навіть законодавство не дає чіткого розуміння, хто такий журналіст?

В Україні існує багато класифікаторів різних понять і речей, що є продовженням радянського підходу в правовому регулюванні. Загалом такий підхід базується на спробі законодавчо охопити, описати й врегулювати якомога більше суспільних відносин, що призводить до «випадання» з правового поля тих речей, які не можуть бути врегульовані законодавством або законодавче регулювання яких виявилося невдалим. Фактично це є різновидом позитивізму – підходу, за яким усі права й обов’язки визначаються державою, а не існують об’єктивно, незалежно від неї, випливаючи з природи відносин між суб’єктами та їхніх природних прав. Такий підхід характерний для ІІІ Рейху й Радянського Союзу, в яких він виявив себе в усій красі. На жаль, після розпаду СРСР правосвідомість чиновників виявилася не готовою відмовитися від цього підходу. І прив’язка законодавчого визначення поняття «журналіст» до класифікатора професій (як і норми Закону «Про держпідтримку ЗМІ й соцзахист журналістів щодо надання пільг певним категоріям останніх») – явний вияв радянської правової традиції.

Повертаючись до питання застосування ст. 171 КК, зазначимо: в кримінальному процесі будь-які сумніви тлумачаться на користь підозрюваного. Бувають випадки, коли нападників засуджують за цією статтею, але в цих випадках належність потерпілих до журналістів, імовірно, була очевидною або нападники були поінформовані про журналістський статус іншим чином.

Як один із варіантів хоча б часткового вирішення проблеми медіаюристи розглядають внесення змін до Кримінального кодексу шляхом додавання примітки з адекватним визначенням терміна «журналіст» до ст. 171 (охопивши, зокрема, фотографів та операторів). Незважаючи на те, що вказані законодавчі зміни вже практично виписані як законопроект і обговорювалися у робочих групах в органах влади, на внесення відповідного законопроекту представники влади поки що не наважуються. Теоретично така законодавча ініціатива могла б зацікавити представників опозиції, але поки інформаційний простір і парламент зайняті темою євроінтеграції, а самі опозиціонери, чесно кажучи, не дуже цікавляться суттю проблеми зі ст. 171 КК.

Насправді в Україні жодне виправлення законодавства не гарантує його якісного застосування. Але вирішення цього питання є одним із факторів, які в майбутньому можуть допомогти виправити ситуацію з безкарністю нападників на журналістів.

Роман Головенко, Інститут масової інформації

comments powered by Disqus