Державна інформаційна безпека: чому віз і нині там?

Щоби підштовхнути цей процес, ГО «Телекритика» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США та партнерства НСЖУ організувала експертний круглий стіл «Державна політика в сфері інформаційної безпеки»

В обговоренні взяли участь медіаексперти, політики, представники Міністерства інформаційної політики, Держкіно та галузевих громадських організацій. Про що говорили під час цього зібрання — читайте нижче. Зазначимо, що учасники дискусії, на жаль, були налаштовані радше на констатування проблем, аніж на озвучування пропозицій щодо їхнього вирішення.

У порядку денному було зазначено шість питань до обговорення:

  1. Забезпечення доступу громадян України до українських ЗМІ.
  2. Заборона трансляції російських телеканалів: виконання, ефективність, наслідки.
  3. Заборона російського кінопродукту: виконання, ефективність, наслідки.
  4. Концепція інформаційної безпеки: можливі наслідки проекту з погляду національної безпеки та збереження демократії.
  5. Нагальні потреби в сфері інформаційної безпеки: що не зроблено і яких заходів має бути вжито.
  6. Аналіз комунікаційної політики влади. Комунікація щодо реформ. Узгодженість комунікаційної політики між різними відомствами.

Круглий стіл відкрила модератор дискусії, виконавча директорка ГО «Телекритика» Діана Дуцик, яка презентувала підготовану експертами «Телекритики» аналітичну записку щодо стану мовлення в регіонах, прикордонних із РФ. У записці, зокрема, йшлося про те, що російські телеканали можна приймати на ефірні антени в Чернігівській, Харківській, Сумській, Донецькій та Луганській областях. Водночас у жителів окупованих територій немає доступу до українських каналів.

Роман Шутов, Микола Княжицький, Діана Дуцик, Тетяна Попова

Тетяна Попова, заступниця міністра інформаційної політики:

З усіма цими проблемами ми знайомі. Кілька разів ми зустрічалися з представником Чернігівської ОДА з цього приводу. Плідно працюємо з Донецькою й Луганською ОДА. Відносно Харківської області до нас не зверталися, але ми знаємо, що там є проблеми. На Сумську область ми заклали в постанові за березень 2015 року посилення українського передавача в Шостці. Кабмін проголосував за це ще 22 липня, але грошей Концерн РРТ не отримав досі. Тому вони не можуть вирішити цю проблему ні в Чернігівській, ні в Сумській області. В Донецькій та Луганській областях така сама ситуація: ми змогли увімкнути передавачі малої потужності для ДонТРК та УТ-1 («UA: Перший».  Ред.), які мовлять на тих частотах, на яких мовлять у Донецьку LifeNews та «Оплот». Але проблеми це не вирішило. Треба включати потужні передавачі, на які ми досі не отримали грошей.

Там ще є тендерна закупівля. Не зрозуміло, навіщо: постачання цієї послуги може здійснити тільки Концерн РРТ  але вони мають витримати процедуру. 27 жовтня відкривають конверти і, сподіваюся, після того зможуть увімкнути передавачі.

Крім цього, є проблеми в Херсонській області: з кримського Красноперекопська мовлять п’ять російських каналів. Ми двічі зустрічалися з представниками Херсонської ОДА, надали їм свої пропозиції стосовно того, що можна зробити. Вони самі вирішуватимуть, що саме вони хочуть мовити і який варіант постачання передавачів їм слід обрати.

В Запорізькій області через Донецьку телевежу в деяких місцях також проблеми. Але тут основна проблема  не стільки відсутність мовлення українських каналів, скільки мовлення російських. І основне тут  щоби спецслужби працювали над технологіями глушіння. Наскільки мені відомо, вони над цим працюють, але нехай краще вони вам про це розкажуть.

Одеська область також має проблеми  через Придністров’я. Ми запропонували двом приватним каналам безкоштовні передавачі вздовж кордону з Придністров’ям. Вони офіційно відмовилися. Причина в тому, що вони мають докупити фідер-антену, а, може, через рік не буде ефірного мовлення.

Олексій Мацука, голова правління ГО «Донецький інститут інформації»:

Слід розуміти, що ми живемо в пострадянському просторі. В нас дуже розвинене архетипічне мислення. 85 % українців отримують інформацію з телебачення. Зв’язок Донецька з центром інформації в Києві зараз перервано. Тобто прокремлівські політтехнологи, які там зараз працюють, досягли мети порушення архетипу отримання інформації з центру в Києві. У той же час ті сигнали, які ми туди відправляємо, не сприймаються ними як сигнали з центру: ми для них більше не є центром. У якості центру вони сприймають Москву. Що ми можемо запропонувати як центр? Це питання дискусійне. Я пропоную зробити окремий круглий стіл щодо адекватного інформаційного наповнення й передачі сигналу для громадян України, які називаються мешканцями окупованої території. Це близько 5 млн людей. Жодне окреме ЗМІ не зможе впоратися з формуванням даних на запит цієї аудиторії. Тому зусилля мають бути консолідовані.

Олексій Мацука

Ми маємо робити не глобальні кроки, а дуже маленькі й сконцентровані на конкретних речах. Наприклад, вимагати від угруповання «ДНР» відкриття корпунктів українських ЗМІ в Донецьку.

Або навіть не корпунктів, а пунктів збору статистичної інформації по житлових будинках щодо народжуваності та смертності. Таким чином ми, зокрема, зможемо показати нашу зацікавленість у тому, що відбувається там з українськими громадянами.

Андрій Лисенко, речник Адміністрації Президента з питань АТО:

Ті зусилля, яких докладають сьогодні наші державні органи в сфері інформаційної безпеки, можна назвати надзусиллями. Ті кошти, які мають бути виділені, не виділяються  це вже злочин з боку тих, хто їх мав виділити. Про це треба говорити і, можливо, навіть звертатися до криміналістики.

Питання інформування полягає не лише в налагодженні теле- і радіоканалів. Можна інформувати навіть тих людей, які переїжджають через пункти пропуску. На цих пунктах можна роздавати друковану продукцію.

Андрій Лисенко

Потрібен центр, де б акумулювалася та оброблялася ця інформація та видавалася мешканцям.

Потрібно казати людям, які живуть на тих територіях: допомога готова, лише потрібні умови  як тільки звільнять території, ми почнемо вам допомагати.

Щодо телебачення та радіо, яке працює для бойовиків: треба було би порушити кримінальні справи проти керівництва цих ЗМІ. Ми все одно туди повернемося й треба, щоби люди знали, що просто так їм це не зійде з рук.

Микола Княжицький

Микола Княжицький, народний депутат:

Російська агресія прийшла туди, де був ґрунт для того, щоб її сприйняли. Якщо ми говоримо про забезпечення доступу до українських ЗМІ, то є технічний доступ і є бажання дивитися. В радянські часи люди слухали ВВС, «Радіо Свобода», тому що це був якісний продукт. Якщо ми хочемо, щоби нас слухали на окупованих територіях, то що заважає державі зробити якісну російськомовну радіостанцію? Я, вибачте, «Радіо Весті» вмикаю, тому що воно якісне. Мене вивертає від частини того, що вони роблять і чим маніпулюють, але там є багато якісного продукту. А чому не зробити такого самого, тільки проукраїнського радіо?

Вийти на середніх хвилях  не проблема. Поставити потужні УКХ-передавачі, щоби накрити цю територію,  не проблема.

Коли ми забороняли російський кіносеріальний контент, існував суспільний запит на те, щоби принаймні не прославляти російських силових структур. Але сталося так, що було внесено поправку, яка заборонила весь контент, починаючи з часу агресії. І спочатку телеканали сприйняли це негативно, але на останній презентації «#КіноКраїни» вони вже казали: слава Богу, що прийняли цей закон  вони збільшили кількість виробництва, а продюсерам немає часу відпочити. Тобто ефект був набагато позитивніший із погляду українського виробництва, ніж я міг собі уявити.

Закон про підтримку кіно- й телевиробників був написаний ще раніше, але він навіть зараз має менші шанси пройти, ніж ще один закон  про Інститут української книжки. Індустрію кіновиробництва треба підтримати, але потрібно розібратися, що саме є індустрією. Українські телеканали  це ніяка не індустрія. Індустрія  це те, що заробляє гроші. Оскільки всі наші канали глибоко збиткові й утримуються олігархами задля політичного впливу, то назвати це індустрією не можна.

Ми подали законопроект про Кіноінститут. Є альтернативний проект, поданий телеканалами. В обох проектах є можливість підтримки як кінофільмів, так і серіалів.

Галина Петренко, заступниця шеф-редактора «Телекритики»:

У 2014 році топ-шістка українських телеканалів показала 29 тис. годин художнього контенту, включно з повторами. З них 55 %, тобто 15,6 тис. годин  російського художнього контенту. Зараз телеканали та кіновиробники в законопроекті № 3081-1 просять закласти на підтримку кіно- й телевиробництва 0,2 % від витрат Держбюджету минулого року. Коли трошки раніше вони просили 0,1 %, це була цифра $250 млн на п’ять років. За ці кошти протягом п’яти років індустрія зможе зняти 75 масових фільмів і 5 тис. годин серіалів. А було, повторюся, 15,6 тис. годин на рік, хоча не всі вони потрапили під заборону.

Заборона частини російського контенту зменшила його кількість у три-чотири рази. Але питання, чим його заміщати. Наразі рекламний ринок дозволяє заробити на рекламі в прайм-таймі максимум $10 тис. Серію серіалу не можна зняти за $10 тис. Можна зняти за $20 тис., але продукт виглядатиме дуже скромно. Проблема в тому, що російські канали при цьому продовжують бути некодованими на супутнику й українські глядачі можуть почати перемикатися з менш цікавих українських телеканалів на цікавіші російські.

Дмитро Лиховій, Галина Петренко

Друге питання, що українські канали не будуть дуже довго про це думати. Вони кажуть, що це бізнес і якщо вони не заробляють гроші на українському ринку, то знову розпочнуть активне українсько-російське спільне виробництво. Тобто зніматимуть серіали на два ринки на замовлення російських телеканалів. Ми всі розуміємо, що «Первый канал» або канал «Россия 1» не замовлятимуть нашим продакшнам серіалів, у яких українців, наприклад, буде показано розумними людьми. Радше за все це буде така продукція, коли щось знімуть на вулицях Одеси, яку замаскують під російське місто, на адмінбудівлях висітимуть російські прапори, а вулицями ходитимуть російські поліцейські. Звісно, для показу в Україні окремі сцени перезнімуть, зокрема, через те, що в нас зараз не можна показувати російських поліцейських. Але загалом для українського інформаційного простору картина виглядатиме сумно.

Сергій Неретін, заступник голови Держкіно:

Треба розділяти кіно- й телеіндустрію. Скільки в цьому році було українських фільмів у кінотеатрах? Близько п’яти. Фільм «Брати» зібрав 200 тис. грн. Із них 100 тис. грн. забирають кінотеатри, 50 тис. грн.  дистрибутор і 50 тис. грн. повернулося продюсеру. Але оскільки продюсер має віддати частину Держкіно, то йому залишається 25 тис. грн. із фільму, на який було витрачено $1,5 млн. Тобто я про всяк випадок раджу забути про те, що в нас є українське кіно для кінотеатрів. Його немає й ніколи не буде. Чому? Тому що Голівуд  це велика франшиза, вони можуть собі дозволити випускати по п’ять фільмів щотижня, й ці фільми потім по всьому світу збирають касу.

Звісно, ми будемо випускати фільми для кінотеатрів. Можливо, це буде авторське кіно. Можливо, ми цього року спробуємо запустити глядацьке кіно. Але воно не здобуде касових зборів і не вплине на ринок.

«Поводир» зібрав рекордну касу  16 млн грн. Там зійшлося багато факторів: близько 30 % бюджету цього фільму було витрачено на його просування. Це, до речі, велика проблема: ми зараз боремося за те, щоби включити в бюджет кінофільмів витрати на промо.

Так що, в принципі, серіали  наше все. Мені здається, що, на жаль, треба вкладатися в них. Зараз між каналами йде певна гонитва: ICTV запустив вісім серіалів, «Інтер»  три чи чотири, «Україна»  два, в «1+1» також два чи три у виробництві. Це поки що їхні гроші. Але Олександр Богуцький цього тижня просив у Держкіно дозвіл на те, щоби поставити в ефір «мильну оперу» «Син батька народу» про сина Сталіна. Аргумент був такий, що це просто мелодрама. Її, до речі, виробила Film.ua в Україні минулого року. Експертна рада переглянула чотири серії. Це справді мелодрама, але десь образ Сталіна виринає, десь  поганий українець, який розмовляє суржиком. Була запекла дискусія: давати чи ні цьому фільму прокатне посвідчення. Вона не закінчена, але підсумок такий: на жаль, немає чого ставити на українські екрани. Не готова була індустрія до цього закону, який зараз заборонив 400 найменувань. Вихід поки що  тільки державна підтримка.

Сергій Неретін, Катерина М'ясникова, Дмитро Золотухін

Катерина М’ясникова, виконавча директорка Національної асоціації мовників:

Радіостанції, на відміну від телеканалів, самі почистили музичний ефір у багатьох випадках. Радіокомітет зараз почав займатися розвитком музичної індустрії. Ми тісно співпрацюємо з продюсерами. В нас є 20–25 виконавців, які видають приблизно до 30 нових пісень на рік  і все. Тобто в нас немає індустрії. Музичне роялті в нас  це фактично пасивний дохід, на який платиться більше грошей, ніж із інших трудових доходів. У нас ПДВ справляється з квитків на відміну від, наприклад, Росії. Наші музиканти не мають можливості заробити достатньо, щоб інвестувати в себе, тому що, наприклад, адвокат може бути суб’єктом підприємницької діяльності, а продюсер  ні. Ми маємо думати про те, яким чином зробити так, щоб наші музиканти могли розвиватися.

Влітку ми зробили конкурс «Український формат», під час якого вісім радіостанцій розміщували впродовж дня твори молодих музикантів. Було 1200 пісень, із яких ледь-ледь обрали вісім. І коли ми запитали продюсерів, чи готові вони брати цих молодих музикантів у розкрутку, вони сказали: «Ні, нам це невигідно».

Тобто в нас що з кіно-, що з теле-, що з радіоіндустрією: наш музичний ринок був дуже орієнтований на російський. Тому що гроші ми заробляли в Росії  на корпоративах, концертах  і зараз ми маємо щось із цим зробити. І допомогти може лише державне стимулювання, іншого, на жаль, ми не зможемо придумати.

Костянтин Квурт, голова правління МГО «Інтерньюз-Україна»:

Державна машина не адекватна часові й складності завдань, які стоять перед нами. Більше того, державна машина є антисуспільною.

Ми маємо домовитися про бачення. Ми всі розуміємо, що все в цій країні  не тільки ринки інформаційні, а й ринок озброєнь, ринок сиру, м’яса — були заточені на Російську Федерацію. Але прийшли такі часи, коли багатьом усе-таки стало зрозуміло, що, як каже прислів’я, краще з розумним втратити, ніж із дурнем знайти. Це квінтесенція відносин України й РФ. Хто ще не перебудувався  а таких є багато в інформаційній сфері,  той має припинити працювати в ній.

Костянтин Квурт

Без того, щоби переглянути телевізійну панель, нічого не буде. Без того, щоби зробити медіалюстрацію, теж нічого не буде. Тому що саботаж зараз є шаленим і він буде продовжуватися. І цей процес буде не менш складним, ніж, наприклад, люстрація в прокуратурі.

Дмитро Золотухін, радник міністра інформаційної політики:

Ідея створення Концепції інформаційної безпеки та призначення відповідальним Міністерства інформаційної політики, на мій погляд, виявилася цілком виправданою. 2014 рік показав, що говорити про те, що органи сектору національної безпеки й оборони України можуть якимось чином зробити гідну відповідь на інформаційну агресію та інформаційну окупацію з боку Росії, не приходиться: вони фізично не в змозі опрацювати виклики в сфері інформаційної безпеки та здійснити гідну відповідь на них.

Основний принцип, закладений у концепцію, полягає в тому, що головною відповіддю на інформаційні виклики є створення й поширення контенту. Тобто замість того, щоби використовувати рестриктивні інструменти, які, на наш погляд, не мають гідної ефективності, потрібно замислюватися над тим, що державна позиція й державна суб’єктність у сфері створення й поширення контенту всередині країни та за її межами є пріоритетом, у тому числі в контексті інформаційної безпеки.

На сьогодні формат документа є видозміненим, у нього внесено правки після громадських обговорень, певні пункти вилучено або додано, а структура зазнала деяких змін. Напередодні на базі «Інтерньюзу» ми провели підсумкову зустріч у форматі експертної ради. Фактично зараз експертна рада здійснює передачу цих напрацювань до міністерства. Міністерство буде опрацьовувати цей проект документу не з погляду змістовної частини, а з погляду формальної юридичної. Далі цей проект документ має бути подано на розгляд Кабміну.

На цьому робота не зупиняється. Основним її результатом я вважаю те, що ми, по-перше, запустили широкі дискусії щодо цього документа, які підтвердили, що найкраща відповідь на виклики інформаційної безпеки полягає не в забороні, а в створенні системи розвитку інформаційного простору України. Держава має бути суб’єктом цього процесу, максимально сприяти й використовувати можливості державного та приватного партнерства,  застосовувати для цього в тому числі фінансово-бюджетні інструменти, які можуть бути використані в рамках державних програм.

Роман Шутов, програмний директор ГО «Телекритика»:

Я сумніваюся, що концепція відповідає викликам. Ми повинні змінити наш підхід до поняття безпеки: мовляв, безпека  це не заборона чи обмеження, а розвиток. Тут ми можемо припуститися помилки, підмінивши поняття політики інформаційної безпеки державною інформаційною політикою взагалі. Якщо ми говоримо, що безпека це розвиток, чим тоді відрізняється державна інформаційна безпека від державної інформаційної політики? Я не хочу применшити позитивні сторони тієї концепції, яка вийшла, але вона виводить нас на пріоритети державної інформаційної політики. Функції МІП там сформульовані як діяльність в інформаційній сфері, а не в інформаційній безпеці. І з того переліку з десяти державних програм, який передбачає концепція, вісім стосуються державної інформаційної політики: доступу до інтернету, підтримки вітчизняного виробництва тощо.

Роман Шутов

Я не вважаю, що органи сектору національної безпеки й оборони не спрацьовують. Давайте подивимося: може, ці органи просто погано працюють?

Як має виглядати система інформаційної безпеки? Є суспільство, яке розвивається й живе. І є загрози, які можуть цьому розвитку завадити. Є якась структура  орган, сукупність органів,  яка відстежує, що відбувається з цим суспільством, і в якийсь момент, якщо відчуває, що відбувається щось загрозливе, натискає «червону кнопку». Цієї системи в Україні 25 років не було. По-перше, потрібно передбачити її створення. А по-друге, потрібна методологія. Потрібне чітке визначення, що ми розуміємо під ризиком.

Дмитро Лиховій, Польсько-український портал:

Пригадую, як я служив в армії: ключове слово там було «намахали». Це ставлення мобілізованих, які представляють суспільство, до керівництва армійського зокрема і до влади загалом. Це, як на мене, дуже важлива проблема, яка ілюструє оці провали комунікаційної політики в тому сенсі, що люди залишаються непоінформованими щодо елементарних питань. Насправді все це вирішується дуже просто: було би бажання розказати людям ті речі, які їх цікавлять. Я за те, щоби була якась інформаційна платформа, яка містила би відповіді на те, що зробила влада,  конкретні реформи, які мають місце.

***

За результатами експертної дискусії буде розроблено та оприлюднено систему кроків, яка може стати своєрідною дорожньою картою для розробки державної політики в сфері інформаційної безпеки.

Також під час дискусії почалося обговорення створення контенту для мешканців окупованих територій, із приводу чого ГО «Телекритика» найближчим часом організує окремий круглий стіл.

Фото - Ольга Власюк та Олександр Ковальонок

Проект здійснюється за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

comments powered by Disqus