«Ми швидко забуваємо, яким чином діє фашизм, - пише Снайдер. - Як світла та яскрава альтернатива буденним обов’язкам, як прославляння цілком та очевидно ірраціонального замість здорового глузду та досвіду. Фашистська армія виглядає не як армія. До законів війни фашистам байдуже, а до людей ставляться як до другосортних. Після нецілеспрямованих захоплень земель прославляють імперію».

Окрім цих ознак, історик наводить ще низку: прославляння оголених чоловічих форм; одержимість гомосексуальністю із її одночасною криміналізацією та імітацією; відкидання лібералізму та демократії як обманних форм індивідуалізму; вивищування колективної волі над індивідуальним вибором; фетишизація славетних справ (тому що «справи – усе, а слова – ніщо»).

«Слова існують лише для того, щоб здіснювати справи, а далі – робити із них міфи. Правда не може існувати, а історія – ніщо інше, як політичний ресурс», - продовжує опис фашизму Снайдер, нагадуючи, що колись ці ідеї були дуже привабливими для європейців і насправді лише поразка у війні їх дискредитувала.

За словами історика, нині ці ідеї піднімаються у Росії, країні, що організовує свою політику довкола радянської перемоги у тій війні. При цьому, зазначає він, російська пісня має дивну привабливість у Німеччині, переможеній країні.

Тімоті Снайдер звертає увагу на те, що Москва була шокована плюралістичною революцією в Україні. Путін намагається представити Європі інший погляд на події та переконати усіх, що Україна й українці ніколи не були в історії, а натомість існували лише малороси.

«Але якщо Україна та українці не існують, тоді Європа та європейці також, – пише історик. – Якщо українці зникають з історії, тоді так само зникають найбільші злочини нацистіського та сталінського режиму. Якщо Україна не має минулого, тоді Гітлер ніколи не намагався створити імперію, а Сталін ніколи не практикував терору голодом».

Тімоті Снайдер нагадує, що укрїнська історія почалася тисячоліття тому і посідала визначне місце у європейському минулому. Він також зауважує, що приєднання українських земель до Радянського Союзу відбулося лише після того, як більшовки визнали, що з Україною треба поводитися як із визначеною політичною одиницею.

Історик пише про політику Сталіна щодо українців та замовчування голодомору, політику фашизму та антифашизму (нагадуючи, що 1939 року радянська влада сама ж підписала угоду із нацистами).

Автор також спростовує риторику щодо Бандери-фашиста та співпраці українських націоналістів із Гітлером. Він пояснює, що політична колаборація українців із німцями провалилася у червні 1941 році, коли їм не вдалося проголосити незалежність. Гітлер був незацікавлений у такій перспективі, багато лідерів українських націоналістів було вбито чи ув’язнено. І сам Степан Бандера майже до кінця війни пробув у таборі Заксенгаузен.

Історик коротко описує ставлення радянської влади до українців у повоєнні роки, у «брежнєвський період», а також період здобуття незалежності у 1991 році та прихід до влади Януковича.

З приводу подій 2013 року Тімоті Снайдер пояснює: «Вагання між Росією та Заходом стало неможливим». Росія зробила спробу втягнути Україну в Євразійський союз – і отримала неочікувану для себе відповідь. Намагання створити проросійську диктатуру в Україні призвело до відновлення парламентських законів, оголошення президентських виборів та повернення міжнародної політики у бік Європи, пише історик.

«Це зробило революцію в Україні не лише катастровою для російської міжнародної політики, але й випробуванням для путінського режиму у себе вдома, – пише Снайдер. – Слабкість путінської політики в тому, що вона не може врахувати дій вільних людей, які організовуються самі у відповідь на непередбачувані історичні події».

Російська пропаганда презентує Українську революцію як нацистський путч та звинувачує європейців у підтримці нацистів, оскільки така версія для Путіна є більш комфортною, зауважує автор.

Він каже також, що вторгнення Росії у Крим, Донецьк та Луганськ є викликом для європейської системи безпеки та для Української держави. Жодна достойна європейська організація не поїхала на «референдум» до Криму, але це зробила делегація німецьких популістів. Четверо її представників представляли ліву партію, а один – праву. «Промовиста комбінація», - каже автор.

Він погоджується, що можуть існувати деякі тривоги щодо правих в Україні. Однак він зауважує, що рейтинг «Свободи» менший за 2%, а кандидата у президенти від «Правого сектору» - менше 1%. Автор підсумовує, що підтримка правих в Україні загалом менша, ніж у більшості країн ЄС.

Завершуючи статтю, Тімоті Снайдер пише: «Україна не має історії без Європи, але і Європа не має історії без України. Україна не має майбутнього без Європи, але і Європа не має майбутнього без України. Впродовж століть історія України залишалася поворотною точкою історії Європи. Здається, це досі так. Звісно, як розгортатимуться події – залежить,і принаймні на деякий час – від європейців».