Випробування теледебатами

Випробування теледебатами

00:00,
25 Жовтня 2012
2656

Випробування теледебатами

00:00,
25 Жовтня 2012
2656
Випробування теледебатами
Випробування теледебатами
В Україні відсутня культура теледебатів між кандидатами в Президенти. У США часто саме теледебати визначають результат виборів.

Навіть не пригадую, чи відбувалися під час перших в Україні президентських виборів 1991 року теледебати між кандидатами на найвищу державну посаду. У 1994-му такі дебати були. Під час  виборів 1999 року було декілька ефірів, подібних до теледебатів між кандидатами, усі вони мали вельми маніпулятивний характер і підігрували Кучмі. З теледебатів 2004-го запам’ятав хіба що «чисті руки» Віктора Ющенка та «вухо» (мовою телевізійників – пристрій, який вставляють у вухо ведучому чи учаснику ток-шоу, через який він чує підказки режисера – MS) Віктора Януковича. А найбільше запам’яталося, як під час президентських виборів 2010 року Юлія Тимошенко вела диспут у телестудії не з політичним суперником, а з його тінню на порожньому стільці. Віктор Янукович уникнув теледебатів, що само по собі мало б викликати підозру й недовіру. Однак більшість виборців в Україні поставилася до цього байдуже чи навіть не звернула на це уваги.

Якби подібне вчинив кандидат у президенти США, то про те, щоби стати господарем Білого дому, йому довелося б забути. Втім, подібна ситуація апріорі неможлива у суспільстві, рушійною силою розвитку якого є змагальний дух.

Від Кеннеді до Рейгана

У вересні 1960 року в Чикаго, у місцевій студії CBS, відбулася подія, що увійшла в історію як віха національного політичного життя і як точка відліку, від якої телебачення почало відігравати в ньому ключову роль. Під час виборчої кампанії в перших у США і в світі дебатах зійшлися у жорсткому протистоянні віце-президент республіканець Річард Ніксон і сенатор-демократ Джон Ф.Кеннеді.

Виборці знали Ніксона завдяки високій державній посаді та попередній участі у загальнонаціональних кампаніях набагато краще, ніж Кеннеді, зірка якого тільки-но сходила на політичному небосхилі. Ніксона вважали досвідченим державним діячем, а Кеннеді був відомий переважно як виходець із привілейованої багатої родини, до того ж як католик, що здавалося нездоланною перешкодою на його шляху до політичного Олімпу в переважно протестантський країні.
 
Опитування вказували, що Ніксон лідирував із різницею 50 до 44 відсотків виборців, згадує спеціальний радник майбутнього президента Теодор Соренсен (Theodore Sorensen) у книзі Kennedy Harper &Row, Publishers, New York, p. 168. Кеннеді усвідомлював, що передусім потрібно було домогтися, щоби його краще знали за іншими ознаками, а не за конфесійною належністю. Понад 500 промов, прес-конференцій та заяв, які він виголосив у 45 штатах, могли сприяти успіху. Та навіть найчисленніші натовпи, які він збирав, становили лише маленьку частку всіх виборців. Розриву в голосах на користь Ніксона не вдавалося скоротити. «Проблему могло вирішити телебачення. Його (Кеннеді. – MS) cтиль ідеально пасував для цього медіа», – зазначає Соренсен.
 
Одразу після того, як з’їзд Демократичної партії висунув сенатора кандидатом у президенти, він охоче прийняв пропозицію національних телерадіомереж узяти участь у дебатах й одразу кинув виклик віце-президенту. Не дослухавшись до порад провідних республіканців і президента Двайта Ейзенгаурера, Ніксон дав згоду. Досвідчений полеміст переоцінив свої можливості, не підозрюючи, що тим самим прокладає шлях до перемоги конкурентові.
 
Мільйони американців уперше побачили на екранах телевізорів двох суперників віч-на-віч. Контраст був разючим: життєрадісний, сповнений енергії, рішучості та доброзичливості Джон Ф. Кеннеді та похмурий, нервовий Ричард Ніксон, який з’явився в телестудії, не вилікувавши травми, й справляв враження відлюдькуватого мізантропа.
 
Чотири раунди дебатів, особливо перші з них, вирішальним чином вплинули на результати виборів, пише Соренсен. Це знав Ніксон. Це знав Кеннеді. Це знали їхні радники та партійні лідери. Це засвідчували перші післявиборчі та всі інші опитування. Перші дебати дивилися чи слухали близько 70 млн американців – дві третини дорослого населення країни. Це була найбільша виборча аудиторія в історії.
 
У кінцевому підсумку Джон Ф. Кеннеді домігся важкої перемоги. За нього проголосували приблизно на 100 тис. виборців більше, ніж його за його суперника (49,72 відсотка проти 49,55 відсотка). Аксіомою вважається те, що без теледебатів Джон Ф. Кеннеді не став би наймолодшим із обраних та одним із найулюбленіших президентів США, який відіграв важливу роль у драматичні моменти новітньої національної та світової історії. Прикметно, що більшість американців, які стежили за теледебатами по радіо, вважали переможцем Річарда Ніксона, чи, принаймні, що вони закінчилися внічию.
 
35-й господар Білого дому був прихильним до української справи. У листі з нагоди освячення площі у Вашингтоні під пам’ятник Тарасові Шевченку він зазначав «багатий внесок» барда України «у світову культуру» та назвав його творчість «благородною часткою нашої (американської. – MS) історичної спадщини». (Антін Драган. Шевченко у Вашінгтоні. – «Свобода». В-во Українського Народного Союзу, 1984, стор. 14). Саме завдяки зусиллям Кеннеді та Папи Римського Іоанна XХІІІ було звільнено з сибірської неволі єпископа Української греко-католицької церкви, кардинала Римо-Католицької Церкви Йосипа Сліпого.
 
Серед низки президентських теледебатів у США, за якими я спостерігав зблизька, мені найбільше запам’яталися ті, що відбулися у 1980 та 1984 роках. Тоді справжнім тріумфатором був Роналд Рейган. Він однаково блискуче виступив у двох різних іпостасях – спочатку як колишній губернатор найбагатшого в країні штату Каліфорнія, а згодом – як господар Білого дому.

Візуально виникає спокуса сприймати теледебати-1980 передусім як першокласне телешоу. Тим більше, що головною дійовою особою в них був колишній голлівудський актор. Насправді ж американці стояли тоді перед серйозним вибором: кому з претендентів у президенти довірити державне кермо? Америка переживала тривожні часи: економічну депресію, інфляцію, безробіття. Драматизм ситуації посилювала ісламська революція в Ірані, захоплення заручниками американських дипломатів у Тегерані.

Вперше за тривалий час маятник політичного життя в Америці різко колихнувся від лібералізму в бік консерватизму. На зламі епох теледебати-1980 стали ареною боротьби двох концепцій. На противагу політиці Картера, що обернулася катастрофою в Ірані, Рейган запропонував проводити зовнішньополітичний курс «із позиції сили». У внутрішній політиці він відкинув, як мотлох, пропоновані опонентом федеральні програми соціальної допомоги. Він висунув рецепти виходу з кризи, на яких традиційно ґрунтувалися розвиток і міць Америки: приватну ініціативу, зменшення податків та обмеження урядового втручання як стимулів розвитку економіки. Програма, начерк якої кандидат від Республіканської партії оприлюднив під час дебатів, згодом стане відомою як «рейганоміка».

Кому могли повірити телеглядачі – скутому, розгубленому і пригніченому невдачами президенту Картеру, що нагадував нудного проповідника, чи харизматичному, артистичному Рейгану, який вільно тримався перед камерами, викладав думки просто й дохідливо? Риску під теледебатами підвело його заключне звернення безпосередньо до телеглядачів: «…Запитайте себе, чи вам живеться краще, ніж чотири роки тому?». І після цих слів – низка інших запитань, що спонукали до роздумів і рішень. Телевізійну дуель-1980 дивилися понад 80 мільйонів глядачів – рекорд, не перевершений до сьогодні.

Під час теледебатів-1984 у Рейгана були всі козирі: економічне зростання, піднесення престижу США на міжнародній арені та перемога американських атлетів на літніх Олімпійських іграх, які він особисто відкривав. Його суперник – колишній віце-президент Волтер Мондейл вирішив розіграти єдину карту, яка здавалася йому козирною. У першому раунді дебатів він уїдливо натякнув на «вік президента», якому вже виповнилося 73 роки. Однак Рейган зреагував блискавично. «Ідеї нашого опонента надто застаріли», – заявив він.

Під час другого раунду дебатів дипломатичний кореспондент Baltimore Sun Генрі Г’юїт (Henry Hewitt), що, як і більшість американських журналістів, симпатизував претенденту-демократу, нагадав Рейгану, що той — «найстаріший президент в історії Америки». Підтекст запитання він висловив відверто – чи, бува, не завадить це ухвалювати рішення у драматичних ситуаціях? «Я не робитиму вік предметом обговорення під час цієї кампанії. Я не маю наміру скористатися у політичних цілях молодістю та недосвідченістю свого опонента», – відрізав великий комунікатор.

На відео видно, як аудиторія в захваті регоче з дотепу Рейгана. Мондейлу, який через ведмежу послугу свого прихильника спіймав облизня, лишилося тільки сміятися за компанію.

1980 року Рейган переміг на виборах у 44 штатах, здобувши підтримку 489 виборників проти 49, які проголосували за Картера. Щоправда, різниця в голосах виборців була не такою значною (50,9 відсотка проти 41 відсотка). Та слід врахувати, що Рейгану довелося боротися на два фронти: протистояти на виборах й вести дебати ще й з конкурентом із Республіканської партії – лібералом Джоном Б. Андерсоном (John B.Anderson), який отримав 6,7 відсотка голосів виборців. На виборах 1984 року Рейган домігся абсолютної перемоги у 49 з 50 штатів. Мондейлу дістався (та й то з перевагою лише у 3800 голосів виборців) тільки рідний штат Міннесота, а також округ Колумбія. Такого успіху не домагався жоден інший президент США.

Коли міркуєш над тим, що спільного між двома великими президентами Америки – демократом Джоном Ф. Кеннеді та республіканцем Роналдом Рейганом, приходиш до головного висновку: це почуття патріотизму, який вони збуджували в серцях співвітчизників. Заклик 35-го президента США став відомим: «Мої співвітчизники американці, не питайте, що ваша країна може зробити для вас, спитайте, що ви можете зробити для своєї країни». 40-й президент США втілював у життя свій курс, спираючись на традиційні американські цінності.

Ось кого обирали американці президентами, масштаби особистостей яких висвітлило телебачення.

До речі, в переддень розпаду «імперії зла» Рейган виявив себе як найбільш проукраїнський із американських президентів. Саме в період його перебування в Білому домі українська громада мала реальний вплив на державну політику США. Вона вийшла на один рівень із діаспорами країн Балтики, анексії яких Радянським Союзом Вашингтон ніколи не визнавав. 1984 року Рейган підписав закон, що санкціонував створення президентсько-конгресової Комісії з дослідження голоду в Україні. Він домігся від Горбачова звільнення з радянських концтаборів в’язнів сумління, серед яких були й українці.

Програна ставка — Білий дім
 
Кардинальне питання: чи існують закономірності та взаємозв’язок між теледебатами та кінцевими підсумками президентських виборів у США?
 
1976 року в першому раунді теледебатів переміг чинний президент-республіканець Джералд Форд. Його дебют проти губернатора Джорджії демократа Джиммі Картера виявився настільки успішним, що йому вдалося потіснити конкурента-фаворита. Їхні шанси на перемогу зрівнялися.

Однак у другому раунді Форд припустився грубої політичної помилки. «Радянський Союз не панує у Східній Європі і за адміністрації Форда ніколи не пануватиме», — стверджував він. Ця некомпетентна заява обійшлася йому дорого. Від Форда відсахнувся великий масив виборців, передусім вихідців із Центральної та Східної Європи. З незначною перевагою голосів переміг Картер.

На виборах 1988 року кандидат у президенти від Демократичної партії губернатор Массачусетса Майкл Дукакіс сам загнав себе у глухий кут. Модератор запитав його: «Губернаторе, якби Кітті Дукакіс зґвалтували й убили, ви б підтримали винесення смертного вироку кілеру без права на амністію?». Прихильник скасування смертної кари заплутався у відповіді й виявив нещирість. Телеглядачі сприйняли Дукакіса як безпорадну особу, котрій зась керувати державою.

Невдалими виявилися теледебати 1992 року з губернатором Арканзасу Біллом Клінтоном для Джорджа Буша-старшого, який балотувався на другий термін. Його біографія державного й політичного діяча була унікальна: голова Національного комітету Республіканської партії, директор ЦРУ, постійний представник США при ООН, посол у Китаї, господар Білого дому. Проте з’ясувалося, що він не знає простих житейських речей, скажімо, як покупці розплачуються в крамницях. До того ж він постійно поглядав на годинника, немов би на дебатах йому нудно.

Якщо заглибитися в причини поразки Джорджа Буша-старшого на виборах, то серед головних із них стала участь у президентських перегонах (зокрема, і в теледебатах) незалежного кандидата, екстравагантного мільярдера Росса Перо, який отримав підтримку 18,9 відсотка голосів консервативного електорату. По суті, він відібрав їх у чинного тоді президента. Та психологічні подробиці теж відіграють суттєву роль. Мільйони телеглядачів були шоковані манерами Джорджа Буша-старшого, сприйнявши їх як вияв неповаги до себе. Після цього високі матерії та його колишні заслуги для них нічого не вартували.

Джордж Буш, Росс Перо і Білл Клінтон на теледебатах

Самовпевнений, менторський тон віце-президента Алберта Гора, якого вважали фаворитом у дебатах із Джорджем Бушем-молодшим 2000 року, викликав негативну реакцію телеглядачів. Хоча за рівнем компетенції в державних справах він переважав свого суперника, вони надали перевагу «своєму хлопцеві» – губернатору Техаса. Зрештою, Джордж Буш-молодший виграв найсуперечливіші в новітній історії США президентські вибори. Щоправда, за рахунок 537 голосів виборців у штаті Флорида, завдяки рішенню Верховного суду та американській виборчій системі, яка визначає переможців не за числом голосів виборців, а за кількістю голосів колегії виборників.

Простежується закономірність: господарем Білого дому, як правило, стає кандидат, котрий перемагає в теледебатах. Цей шлях пройшов демократ Білл Клінтон, завдавши поразки своїм республіканським суперникам: 1992 року – президенту Джорджу Бушу-старшому, а 1996-го – сенатору Роберту Доулу. Це саме стосується й Барака Обами, який 2008 року переміг у теледебатах республіканця Джона Маккейна.

Винятком став Джордж Буш-молодший, який 2004 року зазнав поразки в телеефірі від демократа Джона Керрі і, попри це, був переобраний президентом.

По-американськи та по-українськи

Президентські теледебати у США не є ані конституційною, ані будь-якою обов’язковою законодавчою нормою. Однак із 1960 року з ініціативи національних телерадіомереж, правничо підтриманої Конгресом і тодішнім господарем Білого дому Двайтом Ейзенгауером, нині вони стали невід’ємною часткою президентського виборчого процесу.

Щоправда, після великих дебатів виникла пауза. Під час виборчих кампаній 1964, 1968 і 1972 рр. їх не проводили. Теледебати було поновлено на виборах 1976 року, і відтоді вони відбуваються безперервно.

Їх проводять із доброї волі та за взаємною домовленістю кандидатів у президенти. Для претендентів на найвищу державну посаду це важливий шанс вплинути на частину електорату, яка не має партійних та ідеологічних уподобань і остаточно не визначилася, за кого голосувати. Для виборців це можливість придивитися до кандидатів, оцінити їхній характер, розум та співчутливість – риси, які найбільше цінують американці, та зробити власний вибір.

Диспути, під час яких політичні опоненти обговорюють найгостріші проблеми внутрішньої та зовнішньої політики, влаштовує Комісія з президентських дебатів – КПБ (Сommission on Presidential Debates). Їхній формат варіюється від відповідей на запитання модераторів до спілкування з аудиторією. Теледебати відбуваються також між кандидатами у віце-президенти, хоча вони викликають значно менший інтерес.

Впливові журналісти, які представляють четверту владу, що започаткувала теледебати, відіграють як модератори особливо важливу роль. Вони без погодження з КПБ і з кандидатами в президенти та їхніми командами остаточно вирішують, які запитання прозвучать в ефірі з числа безлічі тих, що надходять до них від громадян через інтернет та соціальні мережі. А будь-які вияви упередженості чи професійних збоїв в ефірі з їхнього боку неминуче стають темою публічної критики, як це відбувалося й під час цьогорічних теледебатів.

У широкому розумінні президентські теледебати втілюють притаманну розвиненому демократичному суспільству взаємозалежність між громадянами та владою. До постарадянської України це не має реального стосунку. Самопроголошена «еліта», що вийшла з партійно-комсомольської номенклатури, об’єднавшись із криміналітетом, опікується єдиним – збереженням створеного нею неофеодального олігархічного ладу. Замість взаємозалежності між владою та громадянами існує лише однобічна залежність. Більшість українців, які животіють за межею бідності, є, по суті, об’єктами, а не суб’єктами виборчого процесу. За відсутності сформованого середнього класу та впливового громадянського суспільства можновладці користуються на виборах своїм випробуваним інструментарієм – адмінресурсом, підкупом, масовими фабрикаціями, новими посулами взамін невиконаних старих обіцянок.

Та якби навіть президентські дебати в Україні з якогось дива почали відбуватися, чи справило б це суттєвий вплив на результати виборів? Якщо згадати про порожній стілець у телестудії під час теледебатів 2010 року і підсумок виборів, виникає великий сумнів.

Я не можу погодитися з поширеним твердженням, що президентські теледебати – явище суто американської політичної культури. Започатковані у Сполучених Штатах, вони, що менш відомо, поширилися й утвердилися у демократичному світі. Звісно, оминувши пострадянський простір.

Корумпованому з гори до низу, без традицій державності, українському пострадянському суспільству ще далеко до того, щоб запроваджувати реальні тести на демократію, про один із яких ішлося у статті.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Дебати Ніксон-Кеннеді / www.taday.ru
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду