Тендітна Мімі розповідала щиро і дуже спокійно про речі, від яких холонула спина. У неї приємний голос – і в моїй уяві він ніяк не накладався на ту реальність, про яку вона говорила. Я слухала і думала не так про біль і страждання героїнь її фільму, як про неї саму і про те, чи змогла б я перепустити через себе стільки байт болю і страждань і зберегти при цьому таке самовладання.

Мирослава Чакарова, яку називають Мімі, приїхала в Україну, щоб презентувати тут свій документальний фільм-розслідування. Вона мала зустрічі зі студентами факультетів журналістики у різних вишах. А також 10 грудня взяла участь у церемонії нагородження переможців Другого конкурсу журналістських розслідувань, організованого спільно посольством США в Україні та сайтом «Українська правда».

«Десятиліття свого життя я присвятила тому, що вивчала найтемніші, найбільш небезпечні теми. Якщо ви запитаєте мене,чи, знаючи це все, я робила б цей фільм, то я відповім, що не впевнена, що займалася б цим, знаючи все те, що знаю», – сказала Мирослава Чакарова.

Фільм «Ціна сексу» – це профілі жінок Східної Європи, які  стали жертвами торгівлі людьми і потрапили в сексуальне рабство. Кожна з них пережила своє пекло на землі, пройшовши через борделі чи-то Західної і Східної Європи, чи-то Близького Сходу. І незважаючи на те, що їм вдалося втекти і повернутися додому, у них залишилися понівечені тіла та душі і невизначене майбутнє. Три головні героїні фільму – з Молдови, Болгарії та Придністров’я. «Я брала інтерв’ю у багатьох інших жінок. Але не всі включила у фільм», – розповідає Мирослава.

Як?

Розплутуючи клубок мафіозного трафіку торгівлі людьми, ця смілива жінка сама, без будь-якого супроводу, побувала у багатьох країнах, зйомки (у тому числі й прихованою камерою) велися у США, Греції, Молдові, Болгарії, Туреччині, Об’єднаних Арабських Еміратах. Вона часто сама ризикувала своїм життям. Власне це розслідування і стало частиною її життя.

«Я не маю журналістської освіти, журналістиці я навчалася на практиці», – розповідала вона. Мімі розпочала своє розслідування з того, що почала багато читати на тему, яка її цікавила. «Ви збираєте інформацію, потім зв’язуєтесь з різними організаціями на місцях. Але з такими організаціями більше проблем, бо вони часто зловживають коштами. – ділилася вона досвідом. – У них власний порядок денний. Ви, як журналіст хочете провести інтерв’ю. У них є три жінки, які усім дають інтерв’ю, і повторюють щоразу одну і ту ж історію. У такому випадку нема жодних емоцій. Мене така журналістика не приваблює. Я вирішила піти своїм шляхом».

Цей шлях виявився не таким простим. Але їй пощастило вберегти себе. Історія її фільму вражає не менше, аніж сам фільм:

«Коли я працювала з важливим для мене джерелом, то не завжди виймала камеру. Треба було посидіти, поснідати разом, а не робити свою роботу.

Є одна жінка, яку я не показую у фільмі. Я провела з нею два з половиною роки. І тільки потім вона відкрилася. Вона показала мені сліди від сигарет, які клієнти тушили на її тілі. Але я не змогла сфотографувати. Це була б погоня за сенсаціями. Я їй сказала, що не хочу фотографувати, ми будемо просто розмовляти.

Звичайно, що треба перевірити історії, які я чула. Я задавала ті ж питання ще раз і ще раз протягом довгого періоду часу. І з цього я могла судити, чи вони кажуть правду.

Історія першої дівчини, яку я зустріла і яку продали до Туреччини, була така неймовірна, вона розповідала ТАКЕ про те, що з ними роблять ці сутенери, що я думала, що це неправда. Я прикинулася жертвою трафіку, щоб можна було зустрітися із сутенером, який з неї знущався. Багато роботи я зробила під прикриттям, щоб дізнатися, чи це все правда. Я можу казати, опираючись на те, що пройшла я, що всі ці дівчата не брешуть».

Героїні фільму «Ціна сексу» не приховують своїх облич, вони такі ж відверті, як саме життя. Але їх довіру Мімі завойовувала довго і наполегливо. «Віку [одна із героїнь фільму] я знала чотири роки, перш ніж вона почала говорити на камеру», – розповідає авторка фільму.

Для неї важливо було, щоб глядач бачив обличчя її героїнь. Але це викликало згодом бурхливі дискусії: чи потрібно розкривати особу жертв? чи не принесе це для них шкоди? що буде з ними після фільму?

«Я багато з цього приводу сперечалася з представниками неурядових організацій, – говорить Мирослава Чакарова. – Але я витратила чимало часу, щоб знайти цих дівчат. Їх викрали, експортували, забрали документи. Якщо вони втікали, у більшості країн їх поміщали у в’язницю, а потім депортували до тих країн, звідки вони приїхали. Жінка повертається до родини і, якщо хоче висунути звинувачення [кривдникам, тим, хто її продав, а часто це бувають навіть близькі та рідні люди], то стає жертвою у своїй громаді, адже ті, хто її продали в рабство знають, що вона повернулася.

Усі жінки в цьому фільмі добре знали, що їх буде показано по всьому світі, вони прийняли таке рішення».

Ми часто в Україні сперечаємося на схожі теми. Історії Оксани Макар або дітей, які постраждали від педофілів, викликали хвилю критики на адресу медіа. Але очевидно, що гонитва за сенсацією і щире співпережиття та бажання змінити ситуацію на краще – надто різні мотиви, аби ставити їх в один рядок. Фільм Мімі – не сенсація. Фільм Мімі - оголена правда, яку ми часто воліємо не помічати, бо заглиблення в неї приносить неймовірний душевний біль. І відкриті обличчя дівчат – якраз те, без чого ця правда була б неповною, а історія – недоказаною.

Чи повинен журналіст настільки заглиблюватися у тему, щоб вона стала частиною його життя? І якщо це вже сталося, що може вберегти його від внутрішнього творчого вигорання та від  того, щоб не з’їхати з глузду через жорстокість та несправедливість? У мене нема відповідей на ці питання. Очевидно, кожен має свою відповідь.

Мімі зважилася пережити історії своїх героїнь разом з ними.

Чому?

«Цей проект, який зайняв 10 років, я присвятила своїй матері», – говорить Мирослава Чакарова. Історія її родини типова для родин із країн пострадянського світу. «Моя мати поїхала з Болгарії [після розпаду СРСР], коли їй було 45 років, а я була дитиною. Вона не говорила англійською. Вона почала нове життя як НІХТО», – продовжує вона розповідь.

Цей проект мав для Мирослави особливе значення:«Я почуваюся, ніби повернулася додому. Я живу у США, але я не полишала цього регіону. Моя мама запитала мене: “Треба було стільки багато років, щоб відійти від бідності, чому ж ти до неї повертаєшся?”. Але водночас вона нас вчила – ніколи не забувайте тих, хто там залишився. Тому, коли я повертаюся до Східної Європи, – це дуже важливо для мене».

«Ціна сексу» – фільм не лише про торгівлю людьми та проституцію. Це фільм про дві соціальні системи – комунізм та капіталізм – які й спричинили те явище, про яке йдеться у стрічці. І сама Мімі, і героїні її фільму добре пам’ятають почуття безпеки у радянський час, і пам’ятають, як їх життя змінилося, коли комуністична система рухнула.

«Ми були в радянські часи, як домашні тварини, що жили в клітці: коли ми хворіли, до нас приходив лікар, коли ми народжували дітей, про них піклувалася держава... Але не було свободи. Що ж сталося після розпаду радянської системи? Усе зникло і тварини опинилися посеред джунглів. Нам відкрили двері і сказали – виживайте. Декому вдалося, а декому ні» –  згадує журналістка.

Вона вважає, що про суспільство та його прогрес можна судити по тому, як воно ставиться до дітей, жінок та пенсіонерів. При цьому Чакарова не ідеалізує жодну із систем: «Я остання людина, яка б пропонувала вам соціалізм, але я також остання людина, яка буде вам пропонувати крайній капіталізм».

Що далі?

Мирослава Чакарова за свій фільм «Ціна сексу» отримала премію ім. Деніела Перла за 2011 рік, була удостоєна премії Нестора Альмендроса (Nestor Almendros Award) за мужність в рамках кінофестивалю у Нью-Йорку, організованого міжнародною організацією Human Rights Watch,  а також багато інших нагород. Сьогодні вона їздить різними країнами світу і розповідає про цей фільм.

«Мені дуже пощастило, бо я досягла своєї мети, – каже вона. – Ще й два роки не пройшло з випуску фільму, але я її досягнула. Моя мета була в тому, щоб уряди скористалися цією інформацією, щоб провести свої розслідування і змінити політику. Держдеп США запропонував показати цей фільм в різних містах світу. Офіс ООН також до мене звернувся декілька місяців тому, і я погодилась, бо це важливе місце для дискусій».

Але Мирослава прекрасно розуміє, що однією демонстрацією фільму можна мало що досягнути: «Я можу показати цей фільм в кожному селі на Балканах, у США, в Канаді… Цим я займалася останні два роки. Але однієї просвіти недостатньо. Якщо ви не запропонуєте людям у тих громадах [країн Східної Європи] можливості працювати, нічого не зміниться, бо рівень відчаю там дуже високий».

«Коли я отримувала нагороду за сміливість, пожартувала, що треба було дати мені нагороду не за хоробрість, а за злість. Адже ми можемо скаржитися, а можемо щось робити. Мій шлях протесту –  та робота, яку я можу робити, тобто фотожурналістика, зйомка фільмів, журналістські розслідування», –  таким бачить свій внесок у загальну справу  Мирослава Чакарова. Уряди країн Східної Європи, про які йде мова у фільмі, на жаль, не поспішають робити свій внесок.

Детальніше про проект можна дізнатися на спеціально створеному сайті The Price of Sex.

Весь фільм можна подивитися через сайт Академії Української преси.

Мирослава Чакарова – фотожурналіст.  Отримала ступінь бакалавра з образотворчих мистецтв у фотографії – San Francisco Art Institute і ступінь  магістра візуальних  наук в Берклі. 14 років викладала візуальний сторітелінг в Школі журналістики Берклі, а також – у Сенфордському університеті. Її численні виставки і документальні проекти як правило присвячені країнам  Південної Африки, Східної Європи, а також Кубі,  Кашміру, Ямайці. Її роботи з’являлися в National Geographic, The New York Times, The Sunday Times, CBS News, CNN World, BBC World та інших медіа.