На якихось міжнародних зустрічах, наприклад, із представниками ОБСЄ я нічого не просила. Не просила навіть можливості працювати на тій стороні. Все, що я просила — це звільнення двох журналістів із полону «ЛНР» — Романа Черемського та Сергія Сакадинського. Поки я просила — час їхнього перебування там у різних підвалах — Ровеньок та Луганська — збільшувався на місяці.

Романа відпустили напередодні Нового року. Поки я пишу цю колонку, Сергій Сакадинський і досі сидить у підвалі. Непристойно довго вже сидить — 150 днів.

Він не значиться в офіційних списках полонених, а так зване МВС так званої Луганської народної республіки утримує його вже не як полоненого, а чи то як свідка, чи то як потерпілого. Потерпів він, як пояснюють в «МВС» «ЛНР» від рук таких самих —  «батальонів» «ЛНР», котрі його начебто незаконно утримували три з половиною місяці. «МВС» «ЛНР» тепер «захищає» його ще півтора місяці — без права повернутися додому та з можливістю побачення з дружиною один раз за весь час утримання.

За весь цей рік найбільше, що запам’яталося — це неможливість пересування. Тож і неможливість зйомок, і неможливість об’єктивно висвітлювати війну на сході України.

Попри жахливу цифру — 7 загиблих в Україні журналістів за 2014 рік, більше лякає цифра викрадених — 33 і 47 заарештованих, загалом 80. Саме за цієї цифрою ми опинилися на першому місці в рейтингу найбільш небезпечних країн для роботи журналістів за версією «Репортерів без кордонів». Чому ця цифра така жахлива? Тому що у випадку загибелі ти вже нічого не можеш зробити, коли журналіст потрапляє під артилерійський обстріл і гине — це жахливо, але, на жаль, на війні природно, а от утримування в підвалах бойовиків — це надія, страх, безсонні ночі рідних і редакцій, але і щось цілком неадекватне.

Я просиділа в підвалі «НКВС ЛНР» у Луганську неповних три доби, для мене це була вічність. Не уявляю, що пережили й переживають ті, хто відсидів, як Сакадинський — уже 150 таких діб.

Як я пізніше довідалася, нас із оператором обміняли на 8 полонених і 7 тон гуманітарної допомоги, що, за нормами міжнародного гуманітарного права, взагалі неадекватно — їжу на людей, але, тим не менш, це виявилось ефективним.

Саме страх викрадення й незаконного утримування, а не бойові дії призвели до того, що українські журналісти не працюють на територіях, контрольованих бойовиками «ДНР» та «ЛНР», тобто не можуть виконувати свою основну функцію — інформувати населення про те, що відбувається на частині української території, там, де взагалі мало що відомо про справжній стан речей. Інформація в основному надходить від російських журналістів, котрі можуть там вільно пересуватись, але при цьому більшість із них навіть не намагалась об’єктивно висвітлювати ситуацію, а одразу стала стороною конфлікту.

Втім, ще одним винуватцем неможливисті пересування я би назвала українську владу в особі Міноборони. Постійне намагання не допустити журналістів до військових, дивні акредитації або і взагалі принизливе ставлення, коли українських журналістів не допускають на місце обміну полоненими, натомість усі представники ЗМІ, котрі їдуть з боку «ДНР» на це саме місце обміну, можуть вільно працювати. Все це пояснюється благою справою — страхом зірвання обміну. При цьому весь час ми чуємо з усіх владних кабінетів про поразку в інформаційній війні.

Аби в цій війні перемогти, створюють Міністерство інформації; поки що як такого міністерства немає, але документи про його створення вже на столі урядових кабінетів, тож поки що журналістам у їхній роботі міністерство не перешкоджало. Поки що. Але сама ідея йог створення виглядає плювком в очі журналістському цеху.

Ну й наостанок: щойно дзвонить колега — оператор із міжнародного інформаційного агентства. Колега стоїть на блокпосту сепаратистів на в’їзді в те, що залишилося від Донецького аеропорту. Їхав колега з українськими «кіборгами». За якимись незрозумілими домовленостями на цьому блокпосту їх тепер постійно обшукують бойовики «ДНР». І от один із українських військових почав виштовхувати колегу, коли той намагався зняти момент обшуку. На захист журналіста прийшов бойовик «ДНР».

Підсумовуючи цей надзвичайно важкий, повний страху, болю, смертей, але абсолютно цікавий для журналістської професії рік, хочеться дечого побажати. Бажаю, аби Сергій Сакадинський повернувся на свята додому. Бажаю, щоб не чіпали журналістів. Це я не про кулю, міну чи град, це я про обмеження пересування й незаконні утримування. Це побажання не лише до бойовиків різних бандформувань, як би вони самі себе не називали, а й до українських військових.

Ну і ще: й не створися ти, Міністерство інформації.