Вахтанг Кіпіані відомий як своєю роботою в пресі, на телебаченні, а тепер і в інтернеті (він очолює сайти «Історична правда» – проект холдингу «Українська правда» - та «Владометр»), так і активною громадянською позицією. Вміння бути «незручним» для влади й власників не раз коштувало йому роботи на провідних телеканалах, однак це не відбило в журналіста бажання прямолінійно висловлювати свою думку про те, що відбувається в країні. Ми зустрілись із Вахтангом на відкритій лекції, яку він читав у Таврійському національному університеті. Після лекцію авто мав нагоду запитати журналіста про те, як він оцінює відносини між владою та медіа, перспективи боротьби журналістів за свої права, і чи запрацює нове законодавство про доступ до інформації.

 – Вахтангу, нині багато хто обговорює результати першого року роботи Віктора Януковича та його команди. На ваш погляд як журналіста та медіаексперта, як позначився цей рік на відносинах між владою та ЗМІ?

– Рік Януковича представники кожної професії оцінюють по-своєму: підприємці мають одні рахунки до нього, політики – другі, правозахисники – треті. З мого журналістського погляду, Янукович виправдав найгірші сподівання. З досвіду спілкування з колегами знаю – ми нічого доброго не чекали, й так воно і сталося.

Сказати, що цього року було прийнято якісь рішення, які покращили становище преси, не можна. Розмови про громадське мовлення, які вела заступник глави адміністрації президента Ганна Герман, як і передбачалося, нічим не закінчилися.

Представники Гуманітарної ради при президентові, яка нібито вела цю тему, заявили, що розробили свій варіант законопроекту, але їх було зупинено окриком з Банкової: «Но-но, що за самодіяльність? Президент сам вирішить, що буде правильним».

На телеканалах запроваджено м’яку, повзучу цензуру – паперових інструкцій немає, але при цьому регулярно (про це свідчать результати моніторингів) важливі події не потрапляють до ефіру. Таких випадків сьогодні вже десятки, й немає підстав уважати, що кожна редакція сама вирішує не показувати певну важливу подію.

Останній випадок трапився тиждень тому, коли президент ужив у своєму виступі слово з лексикону кримінальників. «Інтер» та інші загальнонаціональні канали цього не показали. Звісно, я не вважаю сам факт ляпу «суспільно важливою інформацією», каналам самим вирішувати, але дуже дивно, що провідні телекомпанії, які люблять жовтизну і інфотейнмент, проігнорували цей ляп.

Як і раніше, багато претензій щодо ігнорування запитів до органів влади, порушення права на доступ до інформації. Не можна сказати, що ситуація в цьому плані стала гіршою, ніж було, – думаю, це продовження багаторічної традиції.

– Невже немає позитивних моментів?

- Президент пообіцяв європейським партнерам України і власним громадянам підписати Закон «Про доступ до публічної інформації», який лобіювали громадські організації, правозахисники, журналісти, об’єднані в рух «Стоп цензурі!». Здоровий глузд та колективна робота народних депутатів із різних фракцій дозволили ухвалити доволі якісний документ. Янукович витримав непристойно довгу паузу і, нарешті, підписав цей закон. Тож не лише в журналістів, але й у небайдужих членів суспільства з’явився інструмент, який допоможе активніше вимагати від влади звіту про те, чому щось робиться, а щось – ні. На цьому весь позитив закінчується. До того ж, закон навряд чи виконуватиметься належним чином, адже влада поводиться із суспільством як слон у посудній лавці: робимо все що хочемо, і ваша думка нас не цікавить. Це лякає, адже саме з цього починалися російський і білоруський варіанти тоталітаризму.

– Днями Комітет захисту журналістів (CPJ) оприлюднив звіт щодо стану свободи слова в Україні. В ньому також є слова про те, що події в Україні розвиваються за російським сценарієм. Чи вважаєте ви оцінку КЗЖ об’єктивною, чи, можливо, вони все ж трохи перебільшують?

– Те, що ми йдемо російським шляхом – з цим погоджуюсь. Дуже смішний приклад, який показав, що для нашої влади є прикладом «поведінки»: щойно Януковича обрали президентом, новини почали показувати його зустрічі з чиновниками за кремлівським зразком, коли через маленький стіл один навпроти одного сидять глава держави й прем’єр-міністр, мило спілкуючись. Причому слів їхніх ми не чуємо – «глухий паркет». В українській традиції раніше такого не було. Це запозичення викликає сміх: навіщо так? Ми маємо іншу політичну традицію, іншу систему, змагальність в усьому, різні партії, погляди, регіони, політичні інтереси. Тому тупо копіювати російську модель – контрефективно. Смак путінізації й лукашенкізації посилюється. Влада нікого не чує, бо розмовляє з суспільством у мегафон.

– Але ж тепер влада визнає свої помилки й «перегини», наприклад, із затриманням опозиційних політиків. Янукович каже, що йому ситуація з Тимошенко не подобається. Можливо, влада змінить своє ставлення й до засобів масової інформації…

– Щодо затриманих опозиціонерів: десятки людей сидять, навіть ті, хто поблизу не стояв – це система залякування будь-яких громадянських активістів. Можна згадати історію з Оленою Білозерською: у правоохоронців немає жодних підстав уважати, що вона учасник радикальної групи, що підпалила офіс Партії регіонів. Вона перша написала про це, оприлюднивши відеоролик із ютуба. Спецслужби повинні шукати тих, хто злив відео в інтернет, а не того, хто використав цю інформацію.

Це гра на залякування: частина суспільства лякається, частина стає більш радикальною. Таким чином, на мій погляд, влада підігрує правим – «Свободі», яка має прекрасні можливості з доступом до телеефірів, де розповідає про антиукраїнську владу й розгойдує ситуацію ще сильніше.

Не треба думати, що влада розбереться: вона зобов’язана не робити таких дурних помилок, як затримання десятків молодих людей без достатніх підстав. Влада повинна ловити за руку справжніх злочинців. Якщо саме встановлення пам’ятника Сталіну незаконне, юридично його взагалі не існувало, про що заявив мер Запоріжжя Олександр Сін, якщо влада не зробила нічого, щоб попередити це правопорушення, то хіба логічно переслідувати тих, хто пошкодив те, чого не було? Не можна залишати цю ситуацію просто так, дарувати її владі, бо далі буде тільки гірше.

– Рух «Стоп цензурі!» діє мирним шляхом, відмовившись від вуличних маніфестацій. Це значить, що потрібно вести організаційну роботу, намагатися м’яко тиснути на владу, а час гучних заяв і рішучих дій закінчився, чи навпаки – ще не настав?

– Насправді все залежить від ініціативи. Наприклад, 14 лютого в Києві учасники «Стоп цензурі!» обклеїли суцільний зелений паркан навколо Майдану валентинками з добрими побажаннями. На жаль, сердечка протрималися на огорожі з півгодини, потім міліція їх позривала.

Вулиці акції були, є і будуть. А тепер рух «Стоп цензурі!» готує поїздки регіонами та вищими навчальними закладами із проектом «Під PRESSом». Це цикл фотографій плюс гасел від 21 українського журналіста, які розповіли в такий спосіб, чому вони за свободу і проти цензури. Це теж публічні акції, хоч і проводяться вони не на майданах.

– У чому суть проекту «Під PRESSом»? Що ви хотіли донести, на кого орієнтувалися – на колег чи на широку аудиторію?

– Агітувати колег – безсенсова ідея. Журналісти й без того все знають.

«Під PRESSом» – це спроба сказати ширшій, впливовій аудиторії (середньому класу, людям, які приймають рішення, тим, хто досягнув успіху в підприємництві): якщо ми чогось вам не розповідаємо, далі ви приймаєте неправильні рішення – громадські, бізнесові, особисті. Ми пояснюємо, що бізнес-клімат погіршиться: за згортанням політичної свободи йтиме згортання свободи економічної. Люди повинні розуміти, що їх чекає.

– Якщо в Києві та великих містах журналісти спроможні об’єднатись і захистити себе, відстояти свої права, то на периферії це нікого не хвилює. Подальша доля колеги, який скочив у халепу, нікого не цікавить. Це загрозлива тенденція, яка набирає обертів в останні роки. Чи можна її спинити?

– Я б не сказав, що «Стоп цензурі!» у Києві – мейнстрим. Абсолютна більшість працівників ЗМІ мовчить. Навіть якщо в приватній розмові вони підтверджують існування тиску й цензури, то на практиці… Більшість ставиться до проблем ЗМІ пасивно й цинічно.

Зрозуміло, що в регіонах іще гірша ситуація, бо в Києві більше можливостей для самореалізації, вища зарплатня (хоча й витрати більші). Думаю, що в регіонах немає розуміння солідарності заради професійних принципів, тому що на периферії медіа рідше, ніж у столиці, є бізнесом. Навіть там, де існує медіабізнес, він перебуває під серйозним впливом місцевої влади. Редакція може втратити орендоване приміщення через підвищення чиновниками орендної платні, може втратити рекламодавця, якого про це «попросять», перевірка податківців чи пожежників буде тривати майже вічно... Тому люди вирішують не писати про те, що відбувається насправді, виходячи з абсолютно зрозумілої бізнес-логіки. Треба терпляче ставитися до цього й намагатися боротись не за порятунок усіх, а за принаймні не зменшення здорового ядра, яке й буде «сторожовим псом», що гавкає на цензуру.

– Чи є перспективи в українських медійних профспілок – як тих, що були створені в першій половині 2000-х, так і тих, що постали недавно? Чи зможуть вони зайняти свою нішу та відігравати належну роль у взаєминах між ЗМІ, владою та бізнесом?

– Незалежні медіапрофспілки в Україні існують уже дев’ять років, тому досвід мали б уже напрацювати. Але цей досвід, скоріш за все, негативний. Я був серед засновників першої медіапрофспілки. У 2002–2004 роках вона була таким собі вантузом: дірка постійно закривалась, і потрібен був той, хто б її пробивав. Потім цей «інструмент» перестав працювати – проблеми настільки великі, що криками про підтримку одне одного нічого не вирішити. До того ж, за Ющенка не було ухвалено законів, які б унеможливлювали тиск на ЗМІ і зробили би пресу стабільнішою. Одним словом, для зміни ситуації не було зроблено нічого.

Тому, на мій погляд, зараз медіапрофспілки не діють. Хто хотів вступити до них, зробив це. Одначе оголошення всеукраїнського журналістського страйку неможливе, бо немає редакції, де всі були б членами якоїсь профспілки. Журналісти, на жаль, страшенно важко об’єднуються і не здатні тому продемонструвати владі свою силу.

В багатьох країнах газети залишають шпальти білими, щоби продемонструвати: є проблеми, ми не звинувачуємо тільки владу, але давайте щось змінювати, разом вирішувати проблеми. Не думаю, що в нас є для цього сили. Треба вигадувати нові інструменти, серед яких, наприклад, і є «Стоп цензурі!» – така собі парасолька над профспілками, асоціаціями, НГО. Але ця парасолька не може існувати вічно. Якщо рух не стане організацією, він не буде впливовим. Якщо зможе використовувати енергію та ідеї всіх активних людей, то існуватиме ще досить довго. Ми не ставимо завдань на перспективу, а вирішуємо якісь тактичні, сьогоденні проблеми. Це наша біда.

– Нині в медійному середовищі обговорюють Закон «Про доступ до публічної інформації» та зміни до Закону «Про інформацію». На ваш погляд, наскільки дієвими вони будуть, враховуючи також ухвалення Закону «Про захист персональних даних»?

– Обізнані медіаюристи вважають, що закон «Про захист персональних даних» журналістів не стосується. Ми виконуємо суспільну функцію, прописану в низці законів, реалізуємо норми Конституції, де йдеться про вільне одержання та розповсюдження інформації. Можливо, будуть спроби обмежувати журналістів у праві створювати бази даних, у моніторингу діяльності чи бездіяльності влади або опозиції, але це не має жодних перспектив. Це спроба залякати тих, хто не розуміється на нюансах: їм сказали, що не можна збирати інформацію, й дехто складе «лапки»...

Що ж до законів про доступ до інформації, то життя покаже. Бувають мертвонароджені закони, бувають такі, що працюють. Усе залежить від людей: чи будуть не лише журналісти, але й прості громадяни користуватись інструментами, закладеними в законі. Чи писатимуть запити, чи сперечатимуться, не отримавши відповіді або діставши відписку, чи відправлятимуть запити повторно, звертатимуться до суду й поширюватимуть отриману інформацію. Правозастосування – важлива річ, бо наша країна нігілістична: ніхто ні в що не вірить. Ніхто не вірить, що закони можуть змінити наше життя, але й жодного іншого шляху, крім законного, немає.

– Ухвалення цих законів – жест ввічливості влади на адресу західних партнерів чи подачка суспільству задля заспокоєння?

– Скоріш за все – для Заходу. Поставили галочку: ви просили – ми виконали. Раз уже вони погодилися на цей закон, то, певно, знають, як мінімізувати шкоду від нього для себе. Якщо навіть Конституцію вони вмудряються ігнорувати, то що вже казати про закони. Коли ж раптом ці новації спричинять дискомфорт у влади, вона швиденько ухвалить зміни, які нівелюють незручні моменти.